Едвін Еріх Двінгер - “Армія за колючим дротом. Щоденник німецького військовополоненого в Росії 1915-1918 рр.”

Почав читання: 19.10.2011р. - Закінчив читання -29.10.2011 р.

Коли я натрапив на цю книгу, мені чомусь згадався Ремарк, якого я дуже любив в дитинстві. Насправді Ремарк був першим представником “серйозної літератури” якого мені довелося читати. І десь з перших сторінок книги Едвіна Двінгера, я відчув ті ж самі лейтмотиви, більше того, можу з впевненістю сказати що ці дві книги навіть пахли однаково.

Взявши в руки цей щоденник Двінгера, я, відверто кажучи, зловтішався. Мені видалося цікавим як цивілізований німець буде описувати катування в сибірських таборах, які сотні тисяч разів випадали на долю моїх співвітчизників. Можливо це і не відповідає моїм морально-етичним принципам, але я читав цю книгу, аби потім сказати ”Подивіться, те що не змогли витримати ваші солдати, витримали звичайні наші селяни...” І справді, в книзі “Армія за колючим дротом...” є  багато чого такого, від чого в пухкеньких європейців кров буде стигнути в жилах. Є описи того, як мертвих викидають з бараків на вулицю наче непотріб, де вони чекають весни, аби їх можна було закопати, є моменти звірств російських офіцерів, є детальні описи важкого побуту табірних в’язнів. Але це все мене вже не дивує, схожих спогадів (а інколи і набагато страшніших) написаних українцями, я читав занадто багато. Мене не дивує те, що вражає молодого Едвіна Двінгера -  те як прості росіяни, звичайні солдати, можуть бути такими по звірячому жорстокими у виконанні наказів. Це я знав і раніше. Але як часто буває, мене здивувало зовсім інше - в книзі я знайшов саме те, чого і не чекав знайти. Я побачив як війна, як революція міняє людей. Найсильніші образи Двінгера - це образи його товаришів і його самого, що пройшли шлях від солдатів великої Німеччини до обірванців в російському таборі. Читаючи його щоденник розумієш, що міняють людину не проблеми з санітарією чи харчами, не відсутність жінок чи будь-якої діяльності, людина міняється в гірший бік від власної душевної слабкості, бо дозволяє собі зайві поблажки. Незбалансованість свідомості в критичні моменти штовхає на неприйнятні вчинки, а на війні виживають ті в кого немає гострих кутів, якими вони чіплятимуться за тіло минулого, коли їх будуть проштовхувати у майбутнє. Ця книга вкотре підтвердила моє припущення що війна(війна солдатів) і революція (війна всього народу) - найефективніший спосіб зміни колективної свідомості нації. Звісно процес цей непростий і вимагає багатьох жертв, слабкі вмирають або стають моральними каліками, а сильні стають ще сильнішими. Показним в цьому плані є досвід Двінгера і його товаришів. Так, наприклад міщанин Брюнн, не стерпів відсутності жінок, спочатку він доводив себе до безсилля багаторазовим “самозадоволенням”, а потім і взагалі відрізав собі усе аби не мучитися. Це слабкий елемент народу і він мусив загинути. Малюк Бланк був найслабший з усіх в полку, його підтримували, йому допомагали товариші коли були на війні. Але в полоні кожен сам за себе, відчуваючи слабкість, Бланк почав торгувати собою заради подачок від інших полонених. Це слабкий елемент народу і він мусив загинути. Селянин Под - не витримав розлуки з дружиною і своєю роботою і помер не від фізичних проблем, а від власної розумової слабкості, бо не вмів нічого іншого, не знав нічого крім роботи, він був одновимірним. Це слабкий елемент народу і він мусив загинути, хай навіть найменше заслуговував на смерть. Едвін Двінгер був сильний. Він також мав проблеми як і усі інші, але зумів боротися з собою, він знайшов себе в веденні щоденника, знайшов собі мету і ціль. І він вижив і разом з такими ж як і він сам витворив новий тип німця.

“Армія за колючим дротом”, це не книга покликана когось шокувати. Вона не ставить на меті показати світові нелюдське обличчя росіян того часу. Це щоденник науковця- експерементатора, який ставить дослід на собі, який на власному прикладі намагається віднайти новий шлях для свого покоління. Як мінімум цей досвід достойний поваги, як максимум - наслідування.

Михайло Ковальчук – «На чолі січових стрільців»

Почав читання: 11.10.2011р. Закінчив читання:18.10.2011р.

В книгах головне не те що ти читаєш і не те що пише автор. В книгах головне те що ти відчуваєш коли це читаєш. Або не читаєш… бо інколи відчуття приходять раніше за книги, ти ніби внутрішньо готуєшся до тексту, він стає не просто купою паперу що ти гортав, а логічним продовженням думок в голові, відчутих образів чи почутих десь в метро уривків фраз.

Для більшості книг про громадянську війну і Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. це твердження стопроцентно вірне. Виявляється, я почав готуватися до книг на таку тематику і зокрема до книги М.Ковальчука «На чолі Січових Стрільців» ще у дитинстві, в ті часи коли я нічого не знав про Січових Стрільців, Євгена Коновальця, Симона Петлюру чи інших діячів. Просто одного разу, коли я ще був зовсім малим, я потрапив в «Будинок Культури Залізничників» що на вокзалі в рідному Козятині. І хоча яка там к бісу культура в залізничників, але мені врізався в пам‘ять запах того приміщення – запах Революції. Я стояв на жовтому кахелі і бачив бійців у шинелях з важкими гвинтівками у руках, вони бігали, метушилися, щось кричали і сперечалися, одним словом робили Революцію. Це було захопливе марево, яке зникло як тільки хтось взяв мене за плече і сказав заходити до зали де зараз буде починатися якась дитяча вистава.

Саме з тих пір книжки, фільми чи просто будь-яка згадка про ті часи викликає в мене особливий пієтет. Тому читаючи книгу «На чолі Січових Стрільців» я стрепенувся зустрівши в ній такі рядки:

«6 лютого українські війська залишили Київ [...] Штаб корпусу Січових Стрільців розташувався на станції Козятин.  21 лютого 1919р. на зустрічі в Козятині  з представниками уряду й політичних партій Є.Коновалець заявив “[..].”»

І тоді я зрозумів хто саме мені привидівся в дитинстві в гулкому холі Будинку Культури Залізничників, все стало на свої місця. І моя любов до того періоду, і поїздка в книгарню за книгою «На чолі Січових Стрільців», і той запах що для мене він є запахом Революції, все це сплелося в одну картинку в моїй голові. Просто книга була останнім завершальним фрагментом пазлу, якого не вистачало.

Герман Гискес – «Операция «Северный полюс»

Почав читання: 03.10.2011р. Закінчив читання:07.10.2011р.

Спогади колишніх розвідників видаються мені чимось вельми дивним. Вони чимось нагадують спогади колишніх повій, є в них присмак чогось забороненого, трохи сорому, розчарування чи радості (в залежності від того виграла чи програла твоя сторона), але головне, те без чого не обходиться жодна книга спогадів про війну – це пафос.

"я льотчік! я в танкє гарєл!" (c)Лесь

Десь приблизно так говорять про війну її учасники, ті для кого війна стала найголовнішою подією  в житті. Так само про неї говорить і керівник німецького абверу в Голландії Герман Гіскес, але на відміну від інших німців які скромно так опускали оченята при спогадах про нацистів і товариша Шикльгрубера, Гіскес, ніби вмиваючи руки, намагається гнати на нацистів на кожній сторінці свого тексту. Воно в принципі і зрозуміло, мертві не встану і на скажуть: «Пане Гіскес, піда***рас ти такий, ти ж скотина за нацистів скільки років воював, чого ж тепер тільки почав їх ненавидіти!? Де ти бл***ядь такий розумний був раніше, в 39-му чи 41-му?» І воно святе діло витерти ноги об трупик нацистів коли весь свій їх вже заплював, а потім помивши твої пухкенькі німецькі ручки піти обіймати кохану Гретхен ніби ти ні в чому і не винуватий. Яскраво контрастує з такою поведінкою книга спогадів генерала Людендорфа, який на останніх сторінках після каяття в розв’язанні Першої Світової написав «дали б ви нам ще трохи часу і ми б вам показали…».

Хоча треба зазначити що робота Гіскеса була такою, що як про неї не пиши, а вийде все рівно цікаво. І хоча я б не сказав що в книзі розкриваються секрети «агентурної роботи» і «контрроздівної діяльності» німецького абверу (як написано на обкладинці) але читати її було корисно і дуже пізнавально. Одначе в мене склалося таке враження що всі кори війни німці гралися з англійцями як з дітьми, і це враження не зміг розвіяти в післямові навіть агент якого Гіскес спіймав в 41-му чи 42-му, і який написав післямову до книги свого «ворога». Було б непогано десь знайти спогади англійців які займалися розвідкою в Голландії і зрівняти враження.

Підсумовуючи, можу сказати що книга буде цікава лише таким як і я трохи звихнутим на історії людям. Усім іншим достатньо підручника з історії.

Олександр Абдулін, Петро Воробей – «Заграва»

Почав читання: 16.09.2011р. Закінчив читання:28.09.2011р.

Писати про історію треба художньо, бо передусім історія це розповідь, а розповідь має бути цікавою. Читаючи «Заграву» вкотре переконуюся, що найкращий спосіб дізнатися історичну правду - читати мемуари учасників і художньо-історичні твори, а потім синтезувати з них дійсність.

Скажу чесно в деякі моменти від читання в мене скрипіли зуби, а в інших на очі наверталися сльози - ось як глибоко мене зачепило. Це відчуття спорідненості з текстом так рідко притаманне іншим книгам про УПА, художнім чи історичним, яких я прочитав дуже багато. Але тут автори свідомо змістили центр уваги від власне УПА до історії простої поліської родини, члени якої ніби і росли і жили в одних і тих самих умовах, а стали доволі різними людьми. Читаючи «Заграву», мимоволі міркуєш як би в подібній ситуації повелися твої друзі чи родичі, люди які неймовірно схожі на персонажів книги.  Серед своїх друзів я знаходжу велетенську кількість відповідників характерам персонажів з книги.

Три брати Орленки – головні герої книги – це як три типи людей що мене оточують.

Старший – Михайло як більшість сучасних українців намагається створити сім’ю прогодувати її і виховати дітей. Він дискутує з сусідами в електричці про політику і про президента, про НАТО, ЄС і росію, він каже що «нада вибирать нормальну власть і тоді заживьом» і на виборах голосує щораз за іншу партію. Він, простий український дядько, яких купа в українських генделиках, в тертому камуфляжі, на велосипеді «Україна», з пляшкою «Чернігівського» в руці. Але коли це потрібно, він бере в руки скоростріл і йде в ліс, в УПА, бо так йому підказує совість. І він чесно гине від кулі НКВД-иста, шаблі татарина чи списа польського вершника… рік за роком, століття за століттям…

Середній брат – Андрій(командир УПА) - це мої друзі націоналісти. Освічені і начитані, за плечима в яких сотні і тисячі словесних битв з ворогами України. Вони точно знають яка має бути влада, вони точно знають яким має бути ідеал українця, вони точно впевнені що варто лиш їхній політичній силі прийти до влади і все моментально стане добре. Вони теж чесно вмирають за ідею, збирають свої власні загони і йдуть в ліс, не тому що нема чого їсти, не тому що їх дружину зарубали, а дітей потопили, просто так підказує їм сумління. Після таких «Андріїв» лишаються книги або легенди, це через те що вони вмирають, ми маємо змогу пити своє «Бердичівське» і говорити про політику.

Молодший брат – Василь (боєць карального загону НКВД) – це представники нетрадиційних національних орієнтацій(на москалів, на жидів, на американців), представники нетрадиційних сексуальних орієнтацій (підараси), інтернаціоналісти, марксисти, ліві-екстремісти, зомбі на кладовищах, наркомани, збоченці, депутати верховної ради, емігранти, громадяни всесвіту, повії, порно режисери, виробники Мівіни, студенти деяких вузів, продавчині в деяких магазинах… Загалом це усі ті кому абсолютно начхати на все що відбувається поза їх сферою інтересів, можливістю заробити, вкрасти, виїхати за кордон чи просто когось висміяти. Це ті кому завжди щось не так в «єтай странє», ті хто ностальгує за совком, ті хто хоче нічого не робити і мати купу грошей, ті хто просто кидає недопалки на землю, розмовляє «па-рускі-із-прінципа», вірить в Львівське Метро і мріє вийти заміж за араба. Всі вони не несуть ніякого корисного навантаження для суспільства, нації чи держави, тому вони як і «Василь» у книзі тихо вмирають затягнуті в  болотну трясовину псом що натренований ловити повстанців.

Насправді мої враження від цієї книги не претендують на оригінальність, економічну достовірність чи політичну незаангажованість. Це просто те що я відчув читаючи найбільш чесну книгу про УПА. Тому що в цій книзі написано не тільки про наше минуле в лісах і криївках, там точно написано і про наше майбутнє в тих же лісах і тих же криївках.