Анатолій Дністровий - “Перший кий Будича”

Почав читання: 05.07.2024 - Закінчив читання: 08.07.2024 

Остання книга з трилогії Дністрового про вигадане місто Будич, напевно, не могла бути іншою за формою, тільки отаким набором коротких історій. На відміну від перших двох книг “Сіра пейна” і “Привиди”, більших за розміром і тривалих оповідей, “Перший кий…” нагадує скоріше набір історій, що їх переповідають одне одному давні знайомі, які багато років не бачилися. Власне перша історія, яка і дала назву книзі, саме так і побудована, дорослий чоловік повертається в Будич у робочих справах, зустрічає давнього товариша і розповідає йому історію. Проте навіть інші оповіді, які уже мають геть іншу структуру, все рівно мають таке відчуття “переказаності”. Існує наче якась часова дистанція персонажами книги і подіями в книзі, так само як дистанція між тими таки персонажами і читачем. Але всі три книги і “Сіра пейна” і “Привиди” і “Перший кий Будича” насправді про одне і те ж, про Повернення. Саме так, з великої літери. Інколи це розповідь про те, що привиди минулого налітають на тебе, коли ти повертаєшся в рідне місто. Вони водночас реальні і ні, бо ти уже ніколи не повернеш колишнього, але те минуле все рівно не полишає тебе, воно присутнє десь на периферії, нагадує про себе знайомими, випадковими обличчями на вулиці, спогадами про минуле кохання і розбите серце. Інколи це розповідь про втечу з міста як в “Першому киї…” про те, що трапляється, що така втеча це єдиний шанс закінчити історію, залишити минуле позаду. А буває, що це розповідь про тих хто не зміг втекти, а тому їм заборонене Повернення. Як у “Сірій пейні” розповідь про тих хто лишився і зотлів в цьому ж місці. Про змарновані можливості, втрачені роки, про те, що життя так чи інакше душить тебе, намагається усіх зрівняти в сірій однаковості.
Напевно ця трилогія не для всіх читачів. Тільки ті хто змушені були виїхати, змінити кардинально своє життя, відірватися від рідних стін, тільки ці люди зможуть зрозуміти. Але й цього мало. Треба ще й ностальгувати, хотіти повернутися, зробити це, а потім боротися з привидами з власного минулого. Цікаво, що останнім часом я майже не можу читати художню літературу, сконцентрувавшись більше на наукових книгах, але тексти Анатолія Дністрового це наче вікно в моє минуле, коли я їхав в електричці додому з навчання і читав його “Пациків”, “Місто уповільненої дії” чи “Тибет на 8-му поверсі”. Ці книги переносять мене в минуле, бо наче і про мене написані. Варто лише поміняти назву міста, імена головних героїв і це вийде моє життя, моя історія, яку я розповідаю друзям на кухні. І це головна перевага літератури такого штибу.

Анатолій Дністровий - “Сіра пейна”

Почав читання: 06.02.2024 - Закінчив читання: 14.02.2024

Про що б не писав Анатолій Дністровий у своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…

Анатолій Дністровий – «Б-52»

Почав читання: 06.05.2019 Закінчив читання: 14.05.2019

Я вважаю Анатолія Дністрового найкращим українським прозаїком теперішнього часу. Всі ці підстаркуваті "галицькі метри" чи недороблені "співці українського сходу", чи навіть молода паросль, від якої мокнуть трусики в 16-річних дівчаток, всі вони не дотягують до рівня Дністрового. Звісно ж це лише моя думка. Проте як на мене в книгах Анатолія Дністрового як раз і показаний той неймовірний "зріз епохи", яка щойно відійшла в минуле. Його книги неймовірно фактурні, а персонажі справді глибинні. В його текстах немає умовностей, немає "terra incognita", яку читач має сам собі додумати вони деталізовані і реалістичні до дрібниць. Романи Дністрового наче жінка в яку ти довго і трепетно був закоханий, ти довго чекаєш, а потім коли вона шурхотить сторінками і розсуває перед тобою свої білосніжні стегна-сторінки, ти млієш і припадаєш до неї, ловиш кожну краплину, а літери стікають тобі по підборіддю.
"Б-52" не найкращий роман автора, але озирніться навколо, зараз і часи стали не найкращі для творчості. Більшість з нас заплуталися в хитросплетіннях життя, ми борсаємося, продираємося через якісь хащі, але не розуміємо навіщо це нам, яка мета цього руху. Головний герой "Б-52" Мирослав Шефер - це відображення нас усіх. Хто він? Українець бо Мирослав? Німець бо Шефер? А хто ми? Всі ми, люди, яким випала нагода пожити саме в цей час, саме на цій землі. "Славних прадідів великих правнуки погані" чи може знедолений народ, який попри всі негаразди бореться і перемагає? Шефер працює аналітиком, пише економічні викладки для депутатів і політиків, але сам не вірить в свою роботу, думає про своїх замовників за принципом "Ані всє так адінакавиє" але продовжує на них працювати. Бо гроші, бо визнання, бо можливість жити в своє задоволення, їсти в дорогих ресторанах, мати круту машину. Скільки таких навколо нас, тих хто найчесніший, найбільш роботящий, найсправедливіший, але за кожної ж нагоди починає гребти під себе. Побільше, побільше, побільше! Ще одна квартира, ще одна сотня тисяч на рахунку, ще крутіша робота, ще довгоногіша дівчина, більше силікону в губи, більше золота в інтер'єрі. Думаєте це не про вас? Ніііі, ми всі такі, ми голодні, які дорвалися до холодильна і невпинно запихаємо в себе усе до чого можемо дотягнутися. Ми всі Шефери.
Проте у головного героя є і інша сторон, він пише п'єси. Здавалося б що може бути більш непотрібне ніц це. Мертве, конаюче мистецтво театральних постановок, яке цікаво лише нафталіновим стариганям і маргіналізованій молоді, яка не маючи чим хизуватися, ходить в театри і вихваляється цим так, наче "споживати театр" це найвища цінність у світі! Творити для такої публіки теж на сама почесна місія. Але Шефер творить, робить це у своєму специфічному стилі, закохується (а точніше робить вигляд що закохується) в якусь чергову дівчинку, селить її в порожній квартирі своєї матері, щоб ця дівчинка була завжди поруч і перетворює її на літературу. Це так ницо! Колись був у мене знайомий, який спав з жінками лише заради спортивного інтересу, головний герой робить це з літературного інтересу. І те і інше - жахливе паскудство за яке треба відрізати пальці. Бо все це псує концепцію любові, якої і так не вистачає в світі. Життя карає головного героя "Б-52" за його лицемірну позицію. Він вивищив себе на фоні свого оточення, думав що піднявся над ними, простими смертними, колегами-аналітиками, що лише думають як заробити, серйозними дядями-депутатами, які невпинно крадуть не розуміючи навіщо вони то роблять. Він навіть вивищився над своїми жертвами-жінками, яких він випив до дна і викинув, над читачами своїх п'єс, що не могли їх усвідомити. Принаймні він так думав. Але Всесвіт жорстоко пожартував з головного героя, підкинув такий карколомний поворот: жінку до якої Шефер почав щось відчувати. Спочатку ця героїня мені дуже не сподобалася. Прізвище Кропоткіна аж дуже натякало на ідеолога анархізму. Я подумав "Ну от, старіє Дністровий, замість того щоб показати фактурність цієї дівчини, він послуговується прізвищем-шаблоном, щоб не розкривати персонаж" Проте я помилився. Її прізвище було натяком. Натяком на Революцію, яка скоро почнеться по сюжету, натяком на вільність і легкість, на анархізм в стосунках, в ставленні до людей, якого так не вистачало головному герою. А заразом цього ж не вистачає і усім нам. Ми втомлені важким і непростим життям, виживанням в 90-ті, нагулюванням жирку в 2000-х, втомлені своїм снобізмом до оточуючих, жахливим, сповненим ненависті, бажанням усе підкорити своїй волі, але при цьому і далі жалітися. Дністровий відчув суть цього часу і точно спрогнозував його закінчення. Події в книзі закінчуються з приходом чогось нового, того що змінить свідомість, а таких як Шефер і таких як ми з вами, викине на обочину історії, принагідно зламавши нам кілька ребер, щоб не думали, що ми найрозумніші, щоб не думали, що можемо ображати інших.

Анатолій Дністровий – «Глобус Карла Маркса»

Почав читання: 04.05.2018  Закінчив читання: 15.05.2018

В цій книзі головне навіть не те, про що вона, а те, наскільки складно книга написана. Себто складною вона видається саме для таких неуків, як я. Я зараз без сарказму говорю, абсолютно серйозно. Читаючи "Глобус Карла Маркса", цю збірку політичних, економічних, соціальних заміток Анатолія Дністрового, я відчував себе дуже обмеженим. Дністровий з такою легкістю оперує економічними темами, що у мене просто голова йде обертом. Скажу чесно, з цієї книги я зрозумів ледве відсотків 10, все інше пройшло повз мого мозку.

Кілька перших заміток мали більше економічне спрямування і я взагалі нічого не розумів. Декілька останніх мали більший геополітичний ухил і тут я мав можливість усвідомити хоча б щось.

Але що мені видалося важливим - автор не намагався загравати з лівацтвом Маркса, просто чесно і відверто показував, що деякі його ідеї і досі актуальні в сучасному світі. Це навіть не була книга про ідеї Маркса. Скоріше, це рефлексії на тему деяких думок Карла Маркса. При чому більшість з цих рефлексій не мали того неприємного нафталінового душка, який з'являється коли починаєш розмовляти з любителем совка, навіть якщо він досить освічений і може підтримати адекватну розмову.

Сподіваюся колись настане той момент, коли я зможу повернутися до книги "Глобус Карла Маркса" прочитати її ще раз і з впевненістю сказати, що я її зрозумів. А поки треба наполегливо вчити нове, розвиватися і не забувати, що завжди є куди рости і що вивчати

Анатолій Дністровий – «Сніданок на снігу»

Почав читання: 03.05.2014р. Закінчив читання:15.05.2015р.

Можна скільки завгодно гнити на сучасну українську літературу, розказувати про те, яка вона недолуга і дитяча, про те, що окрім сексу, алкоголізму і підліткових сублімацій недорозвинутих авторів там нічого немає. Тоді такого крикуна треба посадити за стіл, йобнути його по голові томиком Анатолія Дністрового, а потім дати той томик почитати.

Я люблю прозу Дністрового, ще з студентських часів, коли мені до рук потрапила його перша книга «Патетичний блуд» (інша назва «Тибет на восьмому поверсі») І весь цей час я спостерігав за розвитком Дністрового-письменника, так ніби ми з ним сусіди по поверху, або вечорами виходимо разом на балкон і про щось теревенимо. Пан Дністровий став для мене гарним другом, сам того не помічаючи і я страшенно радію коли виходить його нова книга, адже це і є нова нагода вийти разом з ним на балкон випити якогось коктейлю і поговорити про літературу чи філософію, або про дівчат легкої поведінки, або про міста в яких він був, а я хочу побувати. Попри велетенську прірву між умовно трилогією «Місто уповільненої дії», «Пацики», «Тибет на восьмому поверсі» і усіма іншими, новішими книгами Анатолія Дністрового, для мене це ніби неперервна розповідь. Оті їбучі вискочки-писаки, які заляпують тобі очі своїми нашвидкоруч настроченими романами, які солодко мажуть дівчаткам губи медом змішаним з димедролом, аби потім своїми кістлявими пальцями торкатися під їхніми теплими спідницями, усі вони наркотично-хіпові, блядувато-розгільдяйські, і вишукано-стерперські гандони, не можуть написати нічого кращого, аніж наприклад «Сніданок на снігу». Бо їм не вистачає того головного, що є у Дністрового-письменника – вміння тим письменником бути, вміння щоранку прокидатися і підставляти голову під сокиру власної музи. Уміння не дрочити на те який ти крутий поет і не знімати дівчат в київських пабах (привіт Іздрик), а саможертовно працювати, писати, викидати і знову писати і так по-колу і так вічно!

Більшість сучасних авторів думає, що написати роман це і є справа, те заради чого йдуть в літературу, йдуть як на війну, з ножем і презервативом в кишені. І як на мене, тільки Анатолій Дністровий зрозумів, буддистсько-письменницьку мудрість: писати значить виписуватися, значить скручувати в тугий клубок своє життя і вичавлювати з нього правильні слова, а неправильні викидати зі скелі наче спартанець. Я впевнений, що пан Анатолій пише набагато більше, аніж видає, і це не може мене не радувати, бо це значить, що він росте як автор, розумуючи, що більше не означає краще. Мені подобають короткі розповіді і есеї, в них пірнаєш з головою і так само легко виринаєш, бо за твою шкіру не чіпляються, недоречні фрази, чи недолугі сюжети, їх там просто немає. Звісно поверхневе прочитання книги може не лишити в пересічного читача в голові нічого, але чи потрібні тоді такі читачі? Адже якщо копнути трохи глибше, тоді можна зрозуміти краще мого друга Анатолія Дністрового і побачити в його книгах щось більше ніж просто історії. Для прикладу, центральна розповідь збірки «Сніданок на снігу» історія про сніговий полон в який ми всі потрапили під час минулорічного снігопаду в березні. І от коли я три дні сидів вдома сам, набравши перед тим купу продуктів в магазині і дивився як йде сніг за вікном, я уявляв собі як було б добре потрапити в такий сніговий полон з кимось, створити таку собі маленьку квазі-державу в снігових тунелях, блукати ними, виживати в них. Така собі цивілізація людей засипаних снігом, людей які не мають права на злобу, бо інакше не виживуть. Можете вважати мене довбойобом, але як на мене «Сніданок на снігу» це романтична версія «Утопії» Томаса Мора, чи «Міста Сонця» Кампанели. Ну чим це не опис ідеального суспільства, те всі рівні, усі допомагають ближнім, де можна кохатися з жінками прямо перед будинком в снігу і ніхто вас не буде засуджувати, де вечері при тільки при свічках, бо нема світла, а ранкові розмови перед жевріючим каміном. Так, це він ідеальний світ інтровертів, романтичних натур і любителів гірських лиж. Це світ творів Анатолія Дністрового.

Анатолій Дністровий - «Дрозофіла над томом Канта»

Почав читання: 30.12.2010р. Закінчив читання:15.02.2011р.

Я вкотре переконуюся, що книги Дністрового для мене абсолютно незвичайні. Він має якусь містичну здібність писати на тій хвилі, на якій я сприймаю світ. При цьому я впевнений, що я безперестанку кручу ручку «життєприймача» (по аналогії з радіоприймачем), намагаючись спіймати щось цікаве, а Дністровий транслює свої тексти так, що я завжди їх чую. Згадую яке враження на мене справила інша його книга - «Патетичний блуд», щось схоже відчуваю і зараз. Більшість авторів в своїх творах намагаються показати себе з кращого боку, дати всім зрозуміти які вони класні, красиві, розумні і взагалі вищі за простих смертних. Вони пишуть «майже про себе», точніше про своє alter ego, а воно, як правило, діаметрально протилежне і одночасно дотичне проблемам самого письменника. Дністровий натомість чесний, він сміливо пише про те втікає від молодиків напідпитку, про те як сам був гопником, про те як він зраджує, про те як все було насправді в його житті чи житті його героя. Він віддає образи без прикрас, без намагання ідеалізувати головного героя і, безперечно, себе. Можливо, це саме та причина по якій його письмо для мене близьке і рідне. Настільки рідне, що інколи мені стає просто страшно – стільки всього я знаходжу в його творах. Можливо всього того сенсу насправді немає? Може це мої здогадки, мої особисті візії які я проектую на чужі тексти, не маючи таланту написати свої? Часто хочеться плутати власне життя з подіями в книзі, хочеться відчувати себе там. Ні. Вже відчуваю себе в шкірі автора-героя, людини яка пише про себе і не може виписатися.

«Я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, […] а в метафізичному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз, що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу як трава без мети, та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно» […]Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого.» (с)

«Дрозофіла над томом Канта» - це книга про мене, точніше про таких як я. Тих хто вважає себе інтелектуалами, розумниками, експертами в процесі буття, а насправді ми всі просто мухи над велетенськими запиленими томами, що наповнені сакральними істинами життя. Але як дрозофілам не дано прочитати ці тексти, так і мені не дано осягнути вищий сенс. Втративши те єдине справжнє в житті, що єднало мене (чи героя книги) з істиною, не лишається нічого іншого, як безкінечно кружляти над могилами своїх нездійснених мрій.

Дністровий добре знає про вагу справжніх жінок в житті, тому так гарно пояснює, що буде якщо таку втратити - в ідіотській аварії на гірському перевалі чи просто відпустити. Тоді лишається єдине: читати філософію студентам-аграріям або п‘яним друзям в вечірньому парку, пити коньяк з псевдо-педагогами, псевдо-письменниками, псевдо-людьми, тобто просто займатися пасивним самогубством.

«Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, - наслідок.» (с)

Анатолій Дністровий, його герой і я, всі ми троє знаємо, що це таке коли ти нічого не хочеш, коли життєві питання за тебе вирішують інші, коли ти просто кружляєш по життю чи над ним, коли ти як дрозофіла, народжуєшся з пилу і в пил відходиш.  Ми троє знаємо, що таке життя без сенсу, без мети, без радості. Ми троє знаємо, що таке життя без тебе…