"Б-52" не найкращий роман автора, але озирніться навколо, зараз і часи стали не найкращі для творчості. Більшість з нас заплуталися в хитросплетіннях життя, ми борсаємося, продираємося через якісь хащі, але не розуміємо навіщо це нам, яка мета цього руху. Головний герой "Б-52" Мирослав Шефер - це відображення нас усіх. Хто він? Українець бо Мирослав? Німець бо Шефер? А хто ми? Всі ми, люди, яким випала нагода пожити саме в цей час, саме на цій землі. "Славних прадідів великих правнуки погані" чи може знедолений народ, який попри всі негаразди бореться і перемагає? Шефер працює аналітиком, пише економічні викладки для депутатів і політиків, але сам не вірить в свою роботу, думає про своїх замовників за принципом "Ані всє так адінакавиє" але продовжує на них працювати. Бо гроші, бо визнання, бо можливість жити в своє задоволення, їсти в дорогих ресторанах, мати круту машину. Скільки таких навколо нас, тих хто найчесніший, найбільш роботящий, найсправедливіший, але за кожної ж нагоди починає гребти під себе. Побільше, побільше, побільше! Ще одна квартира, ще одна сотня тисяч на рахунку, ще крутіша робота, ще довгоногіша дівчина, більше силікону в губи, більше золота в інтер'єрі. Думаєте це не про вас? Ніііі, ми всі такі, ми голодні, які дорвалися до холодильна і невпинно запихаємо в себе усе до чого можемо дотягнутися. Ми всі Шефери.
Проте у головного героя є і інша сторон, він пише п'єси. Здавалося б що може бути більш непотрібне ніц це. Мертве, конаюче мистецтво театральних постановок, яке цікаво лише нафталіновим стариганям і маргіналізованій молоді, яка не маючи чим хизуватися, ходить в театри і вихваляється цим так, наче "споживати театр" це найвища цінність у світі! Творити для такої публіки теж на сама почесна місія. Але Шефер творить, робить це у своєму специфічному стилі, закохується (а точніше робить вигляд що закохується) в якусь чергову дівчинку, селить її в порожній квартирі своєї матері, щоб ця дівчинка була завжди поруч і перетворює її на літературу. Це так ницо! Колись був у мене знайомий, який спав з жінками лише заради спортивного інтересу, головний герой робить це з літературного інтересу. І те і інше - жахливе паскудство за яке треба відрізати пальці. Бо все це псує концепцію любові, якої і так не вистачає в світі. Життя карає головного героя "Б-52" за його лицемірну позицію. Він вивищив себе на фоні свого оточення, думав що піднявся над ними, простими смертними, колегами-аналітиками, що лише думають як заробити, серйозними дядями-депутатами, які невпинно крадуть не розуміючи навіщо вони то роблять. Він навіть вивищився над своїми жертвами-жінками, яких він випив до дна і викинув, над читачами своїх п'єс, що не могли їх усвідомити. Принаймні він так думав. Але Всесвіт жорстоко пожартував з головного героя, підкинув такий карколомний поворот: жінку до якої Шефер почав щось відчувати. Спочатку ця героїня мені дуже не сподобалася. Прізвище Кропоткіна аж дуже натякало на ідеолога анархізму. Я подумав "Ну от, старіє Дністровий, замість того щоб показати фактурність цієї дівчини, він послуговується прізвищем-шаблоном, щоб не розкривати персонаж" Проте я помилився. Її прізвище було натяком. Натяком на Революцію, яка скоро почнеться по сюжету, натяком на вільність і легкість, на анархізм в стосунках, в ставленні до людей, якого так не вистачало головному герою. А заразом цього ж не вистачає і усім нам. Ми втомлені важким і непростим життям, виживанням в 90-ті, нагулюванням жирку в 2000-х, втомлені своїм снобізмом до оточуючих, жахливим, сповненим ненависті, бажанням усе підкорити своїй волі, але при цьому і далі жалітися. Дністровий відчув суть цього часу і точно спрогнозував його закінчення. Події в книзі закінчуються з приходом чогось нового, того що змінить свідомість, а таких як Шефер і таких як ми з вами, викине на обочину історії, принагідно зламавши нам кілька ребер, щоб не думали, що ми найрозумніші, щоб не думали, що можемо ображати інших.
Немає коментарів:
Дописати коментар