З великою пересторогою треба ставитися до письменників, які жили в творили в радянський період. Особливо до тих, яких не репресували і не знищили. Довженка я завжди відносив до таких людей, всі вони однакові, ці Тичино-Сосюро-Довженки, пристосуванці, які зігнулися під тиском державної машини, зрадили своїм поглядам, вступили в партію чи на неї працювали. Маю до них стійку відразу, яку не зможу певно ніколи викорінити з свого серця. Проте не можу також ігнорувати їхній літературний талант. В цьому власне і криється найбільша трагедія того часу, люди які могли принести стільки користі українській літературі, змушені були приносити користь літературі окупанта.
Як спосіб дійти внутрішнього компромісу між власною національною ідентичністю і владою, якій доводилося служити такі письменники часто намагалися писати про ту частину свого українства, яка не заборонялася. Про дитинство, про сім'ю, про природу. Любити українську природу їм офіційно було дозволено, а от любити Україну вже попахувало буржуазним націоналізмом. Так от "Зачарована Десна" це яскравий приклад того, як письменник любить Україну в чітко визначених рамках. Він зводить її до рівня "малої батьківщини" свого села, де вони жили з батьками, а весь нарід (сказати націю у мене язик не повенеться) зводить до своєї родини. Відбувається таке своєрідне заміщення, чи навіть зменшення масштабів: любов до більшого проектується на менше, вганяється в тісні рамки дозволено. Проте їй нам неймовірно тісно, так наче на дорослого дядька намагаються вдягнути одяг 12-річної дитини. Весь текст тріщить по швах і розлазиться на шматки:
- Що там за люди пливуть?І здавалося б, от воно, такий сміливий автор так бунтує проти ідеологічного постулату про "адіннарот", чесний літератор, не боячись ні ув'язнень ні катувань, пише про те, що ми таки не росіяни, ми інші, самобутні. Але цього замало, щоб змити з себе злочин співпраці з комуністичною партією треба щось більше ніж одна "патріотична" фраза в творі. Так безперечно "Зачарована десна" дуже цікава книга, я читав її із великим задоволенням, в уяві поставали яскраві образи, я фізично бачив всі ці картинки. Це говорить про велику майстерність Довженка як письменника. Але це не виправдовує його як ідеолога, як того хто скорився "волі партії", хто вирішив що Україна може бути і радянською. Так можливо він помилявся. Але Хвильовий, коли зрозумів що помилився, взяв пістолет і пустив собі кулю у скроню. Чому цього не зробив Довженко?
- То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.
- А ми хто? Ми хiба не руськi?
- Нi, ми не руськi.
- А якi ж ми, тату? Хто ми?
- А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.
Немає коментарів:
Дописати коментар