Айзек Азімов – «Близький схід. Історія десяти тисячоліть»

Почав читання: 14.08.2019 Закінчив читання: 23.08.2019

Коли вас запитають про основні віхи історії людства про що ви розкажете? Впевнений, що більша частина вашої розповіді дивним чином буде корелювати з європейською історією. Проте наскільки виправданим є така дискримінація? Те, що ми найбільше знаємо саме про історію того шматка суші, де ми самі живемо, ще не дає нам права вважати її важливішою за історію інших частин світу. Думаю бажання розказати про менш відомий, але від того не менш важливий період в історії рухало також і Айзеком Азімовим. Бо і справді про великі, стародавні імперії Близького Сходу ми майже нічого не знаємо.
Особисто мені, як людині, що цікавиться історією навіть трохи соромно через те, що знання про давню Грецію чи Рим набагато більші аніж про Шумер, Ассирію чи Вавилонську державу. Будучи в Стамбулі, я потрапив в місцевий археологічний музей. В залі присвяченому Риму я почувався як вдома, знайомі імена, знайомі історичні події. Я орієнтувався в експонатах, розумів до якого періоду відноситься той чи інший артефакт. І зовсім інша справа була в залі присвяченому давній культурі Межиріччя. Для мене то все було в новинку, я нічого не розумів і лише ходив коридорами з відвислою щелепою. Власне, одна з причин через які я почав читати книгу Азімова це усвідомлення того, наскільки я мало знаю про культуру Сходу.
Багато хто знає Айзека Азімова як одного з найкращих в світі письменників - фантастів, проте окрім того, він ще й науковець, а також популяризатор науки і історії. "Близький схід. Історія десяти тисячоліть" не єдина його книга на історичну тематику. Він має цілий цикл таких книг, тож думаю якось я дійду і до них. Тим не менш розпочав знайомство з цією частиною творчості Азімова саме з цієї і не пошкодував про це.
Я б не назвав "Близький схід. Історія десяти тисячоліть" науковою працею, скоріше науково-популярною. Багато важливих подій подаються фактологічно, без додаткових пояснень. Але це певно єдино можливий спосіб вмістити так багато інформації в одну книгу. В деякі моменти я губився в іменах усіх цих ассирійських Ашшурбанніпалах, Сарманасарах та інших Хамурапі, про те це не страшно. Головне тут дати відчути читачеві масштабність описуваних подій, а це автору точно вдалося. Прочитавши цю книгу, захотілося копнути трошки глибше, дізнатися більше про це загадкове Межиріччя. Тож думаю Азімову в послужний список можна без проблем записати виконане основне завдання автора науково-популярних книг - зробити так, щоб читач цікавився і досліджував. А значить, це хороша книга :)

Стефан Гертманс - "Війна і терпентина"

Почав читання: 31.07.2019 Закінчив читання: 20.08.2019

Уважний читач давно мав би помітити, що я маю особливо трепетне ставлення до книг про Першу Світову. Цю любов важко пояснити сторонньому слухачеві, бо мої аргументи для нього будуть видаватися дещо божевільними. Справді як пояснити, що той період в історії має свій особливий запах і я навіть знаю який: запах сирості і цвілі, а ще запах старої латуні, який залишається на руках, коли треш шматок металу пальцями. Разом вони дають запах великої Війни, тієї, що змінила все, яка зробила наш світ таким, яким він є зараз.
Я справді вважаю найголовнішою подією сучасності Першу Світову, стільки життів вона зламала, стількох вбила, а ще більшу кількість змінила до невпізнаваності. Життя до Неї, видається мені давно заїждженою дорогою, колія від транспорту тих, хто їхав тут до тебе, така глибока, що навіть якби ти хотів звернути в сторону - не можеш цього зробити. Тож все людство тяглося один за одним по цій безкінечній дорозі лише в одному керунку, дивлячись в потилицю одне одному, приймаючи все, що посилає дорога: і радості і випробування, з стійкістю приреченого на смерть. Війна усе змінила, вона тонами снарядів перетворила на місячний ландшафт цю дорогу. Тепер можна було їхати в будь-яку сторону. Не було більше правил, субординації, моралі, що б обмежували людей. Все це згоріло в горнилі війни, згнило в окопах на Марні і в Вердені. Той, хто пережив ту війну ставав вільним. Але чи щасливим він був він тої свободи? Ні.
Ось саме про це і розповідає книга "Війна і терпентина" Стефана Гертманса, який переповідає історію свого дідуся, вояка Першої Світової. Вона не про війну, не про її жорстокості чи випробування. Але про трансформацію. Про те, як бельгійський юнак, перетворився з людини 19-то століття, на нашого сучасника.

"Нам, сучасникам терористичних замахів і переповнених насильством ігор, важко собі уявити епос старосвітського вояка. В моралі насильства настала ломка. Покоління бельгійських солдатів, яких загнали в страшелезну пащеку німецьких кулеметів у перший рік війни, виросло ще в дусі моралі дев'ятнадцятого століття, яка ставила високі вимоги, разом із почуттям самоповаги та наївними ідеалами. Найважливішими якостями їхньої військової моралі були: мужність, дисципліна, любов до денних маршів, повага до природи і ближніх, почуття пошани, готовність до бою один на один. Проводилися читання з прихоплених із собою книжок, художньої літератури теж, часто навіть і поезії, якою патетичною вона не була. Побожність, абсолютна відраза до сексуальних зловживань, велика поміркованість, аж до абсолютного утримання від алкоголю. Військовий мав стати прикладом для цивільних, яких мав охороняти. Ці всі старосвітські чесноти загинули в пеклі окопів Першої світової війни.
[…]
Жорстокість і масова різня остаточно змінили мораль, бачення життя, спосіб мислення та звичаї того покоління. 3 полів битви, які пахли розтоптаними пасовиськами, на котрих солдати ще в миті смерті віддавали честь, із сільських солдатських сцен із пагорбами і деревами, як на картинах вісімнадцятого сторіччя, залишився у Великій війні задушений гірчичним газом безлад, поле, заповнене відрізаними частинами тіла старосвітського типу людей, які, дослівно, розірвані були на шматки." 

Спочатку я не розумів, чому автор, розпочинає так далеко в минулому. Безперечно, піком життя головного героя була Війна. Але чому ж тоді Стефан Гертманс, розповідаючи історію свого дідуся Урбана, починає аж від того як познайомилися його батьки (прабабуся і прадідусь автора)? Більшу половину книги займає розповідь про дитинство, стосунки з батьком, описує побут родини. А де ж війна? Про неї сказано не так і багато, хоча і дуже яскраво. Видно, що спогади Урбана, по яким писав книгу його внук, саме на моменті опису війни стають дуже колоритними. Пік оповіді приходиться на кінець війни, коли Урбан повертається додому і закохується в дочку їхнього сусіда. Любов допомагає йому справитися з ПТСР, але дівчина помирає від хвороби, вони не встигають одружитися. Це страшенно розбиває серце Урбану, все життя він буде пам'ятати цю дівчину, а одружившись за проханням батьків з її старшою сестрою, свою доньку назве ім'ям жінки, яку так любив. Я читав цей момент в книзі і дивувався, скільки ж нещасть довелося витерпіти цьому чоловікові і усьому його поколінню. Скільки зла, несправедливості, болю довелося їм пережити. І навіть після закінчення боїв, вони не змогли отримати спокою і захисту від жорстокого життя. Наскільки ж сильно довелося мінятися тим, хто вижив в м'ясорубці, проте саме завдяки Війні вони стали тими, ким стали. Саме колишні солдати стали іншими там в окопах, саме вони принесли ці зміни в міста і села цілого світу і змінили цей світ. Інколи я думаю, що вся наша історія обнулилася в 1917-му і від того моменту почалася заново.

Іван Семесюк – «Фаршрутка»

Почав читання: 31.07.2019 Закінчив читання: 03.08.2019

Трапляються часи, коли потрібно творити міфи. І я зараз не про ті серйозні міфи, що впливають на ідентичність народів, а про прості такі історії, зрозумілі простому роботязі родом наприклад з Шепетівки. От у греків міфи - це історії про те як Зевс трахає усе, до чого дотягується, чи якийсь черговий герой пиздить по синьці якусь Мудузу-горгону, яка чогось підозріло нагадує його тещу. Чи близька така тематика нашому роботязі? Зовсім ні, він в ній нічого не розуміє і розуміти не хоче, вона далека від простих обивательських потреб середнього яготинця, полтавця чи жителя села Малі Пиздюки. Хоча від жителя Малих Пиздюків далеке в принципі все…
Але суть не в тому. Потрібен певний культурний поступ, але якщо ти прийдеш з оперою до будівельника Семена чи водія 820-ї маршрутки дяді Толі, то в кращому випадку будеш посланий на ху*й. Їм треба щось зрозуміліше, простіше, але одночасно таке, що витворить в їхній безпросвітно темній макітрі тонкий промінь культурної надії. Книга "Фаршрутка" Івана Семесюка робить саме таку справу, вона наче первісна людина вривається в неосвічені думки і з усього розмаху пиздить їх українським культурним надбанням по буряковим їбальникам. Від чого останні тріщать, матюкаються, але в них залітає хоч крихта розуміння і істини. Дієво, що тут скажеш.
"Фаршрутка" це продовження пригод україноподібного павіана Томаса Яковича Сироти, цього разу він потрапляє прямо на фронт інформаційної війни, де сміливі конунги СБУ не на життя, а на смерить пиздяться з страшними мєщєрськими скоморохами виробленими в секретних підвалах кремля. Вся дія відбувається прямо в оцій таки фаршрутці, суміші звичайної маршрутки і містичної колісниці, що їде за маршрутом "Київ-Нахуй". Так як більшість київських громадських транспортних засобів ходять за цим маршрутом, то читач з легкістю може уявити себе в ролі павіана Томаса, а можливо навіть і в ролі генетично модифікованих кнехтів СБУ. Це літературне переосмислення україно-російської війни, що зараз триває, благодатно проливається на засрані російською пропагандою думки простого, як інфузорія туфелька, українця. Простою, але красивою мовою з матюками, не гребуючи інколи і таким потрібним життєдайним стусаном, Іван Семесюк показує нам, пиздюкам, що війна ведеться окрім реального, ще й в іншому вимірі: в вимірі сенсів і ідей, у вимірі де має значення діаметр культурної гармати, яка не заборонена переяславською радою, берестейською унією і римським правом. І якщо від вибухів снарядів, від ворожих солдатів, від руского міра ти можеш втекти, сховатися і з свого сховку тихенько пиздіти про "вайна ім всєм вигадна", то від інформаційного удару не сховатися нікуди. Йобана кацапня знайде тебе скрізь, згвалтує твій мозок, засре твою душу шансоном, бидло-репом, валянками, балалайками, а розписану під хохлому матрьошку засуне тобі в сраку. То у них духовна скрєпа така, вони інакше не можуть. Нема іншого варіанту як брати в руки власні ідеологічні міфи, вирощені на родючому українському понятійному чорноземі і з усієї сили пиздити ними в великий барабан вічності, закликаючи усі древні українські сили пробудитися і знищити ворога. І тоді вже не буде значення мавпа ти чи людина, бо всі ми будемо українцями.

Славенка Дракуліч - "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися"

Почав читання: 26.07.2019 Закінчив читання: 01.08.2019

Книга "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" - погана книга. Поганою вона є не тому, що погано написана чи авторка цієї книги доклала замало зусиль для того, щоб зробити її кращою, ні. Книга Словенки Дракуліч є поганою тому, що людина, яка її написала, нічого не знає про комунізм і про те, як його потрібно було б насправді переживати. Це все рівно що я, той хто за часів комунізму прожив аж чотири перші роки свого життя, сів би писати книгу "Як я пережив комунізм". Я б міг викласти там детальний опис того як я спав, харчувався грудним молоком і пудив в пелюшки, додаючи мамі роботи їх прати, але це ні на крок не наблизило б читача до розуміння того як люди жили в країнах "соціалістичного табору". Десь приблизно такий самий рівень компетентності і в авторки, яка вважає комунізмом відсутність пральних машин, їжі в магазинах і те, що на пошті підглядали в твої квитанції коли ти стояв в черзі аби їх оплатити. Так, те про що написано в книзі "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" теж частина комуністичної реальності, але це не її суть . Комунізм - це чорні волги, які приїжджають вночі і ти більше бачиш своїх сусідів ніколи, комунізм - це розстріли і Голодомор, це мій прадід, що загинув в Сибіру, комунізм - це зруйновані долі, розбиті серця, скатовані люди. І його сміючись не переживеш, скажу більше це взагалі не смішна тема. Тож перша причина чому мені не сподобалася книга - відсутність фаховості в питаннях комунізму.
Інша причина - показний фемінізм авторки, який вона аж якось геть хворобливо тицяє під ніс читачеві мало не в кожному розділі. Так наче вихваляється тим, що вважала себе феміністкою з "страшних і жорстких часах пізньої Югославії" Ні на хвилину не сумніваючись в великому героїзмі тих, хто жив в ті роки, хотілося б лише нагадати Славенці, що часи бували і гірші, а випробування у жінок серйозніші, аніж "немає прокладок в магазині". Так і це також проблема, і про неї теж треба говорити, але авторка подає свої проблеми як неймовірні випробування. Якби я міг, я б порадив пані Дракуліч почитати книгу "Тисяча доріг" Марії Савчин, ось де описані справді складні життєві випробування, що випали на долю жінки завдяки комунізму! Марія була змушена залишити свого первістка, переховуватися по лісам і криївкам, псувати своє здоров'я аби лише знищити комуністичного монстра. Тож певно Словенці аж так хизуватися своїм життям в часи набагато лагіднішого комунізму, певно не варто. Окреме здивування, викликала у мене історія про те, як авторка своїм фемінізмом зруйнувала життя власної доньки. Донька хотіла аби мама купила їй ляльку барбі, проте палка феміністка Славенка вважала цю ляльку квінтесенцією патріархального світу, який змушує жінку бути худою, тупою, довгоногою білявкою (це цитата якщо що) Насваривши дитину, ляльку вона їй не купила. А через років 20, коли донька виросла, вона розповіла матері, що в дитинстві вкрала барбі у якоїсь своєї подружки і крадькома гралася з нею так, щоб ніхто про це не дізнався. От чудовий приклад "феміністичного виховання", на який усім треба рівнятися - забезпечити дитині кілька психологічних травм, аби тільки звільнити її від гніту бридкого світового чоловіцтва з його уявленнями про красу. Мені було б цікаво подивитися на пані Дракуліч в 50-х роках в Україні, я б подивився на неї в телячому вагоні коли її депортували кудись на крайню північ, я б глянув їй в обличчя тоді, коли б до неї в 30-х прийшла трійка ЧК… Як би вона тоді пережила комунізм і чи сміялася б.