Все більше і більше в моєму списку читання з'являється специфічна література, яка все більше віддаляється від художньої і все більше наближається до наукової. Цього разу мені до рук потрапила монографія, що буде корисна для будь-якого дослідника генеалогії, книга Юрія Легуна "Генеалогія селян Подільської губернії: джерела". Хоча Поділля не відноситься до регіону мого власного генеалогічного дослідження, проте ця книга дозволяє систематизувати джерела селянської генеалогії і зрозуміти для себе, чи всі можливі документи були знайдені і опрацьовані. Можна із впевненістю стверджувати, що більшість теперішнього населення України - це нащадки селян. Проте селянська генеалогія незаслужено забута, мало хто нею займається, адже думає, що про селян не збереглося ніякої історичної інформації. Власне Юрій Легун намагається довести, що ця галузь досліджень має дуже великі перспективи. І як людина, що теж пройшла свій власний шлях дослідження сімейної історії, можу сказати що з паном Юрієм я абсолютно погоджуюся. На щастя в українських архівах зберігаються велетенські масиви корисної інформації, яка дозволяє кожному охочому заглибитися в історію своєї родини на 6-10 поколінь. Звісно, почати генеалогічну розвідку можна й без прочитання цієї книги. Але так чи інакше, кожен, хто хоче провести дослідження дещо серйозніше аніж "три метрички, дві сповідки" рано чи пізно спробує створити свою власну систему обліку джерел, а отже книга "Генеалогія селян Подільської губернії" стане такому досліднику в пригоді.
Окрім чисто наукового інтересу, ця праця також може бути цікава і в якості простого читання, аби зрозуміти, які ж цікавинки ховаються на запилених полицях архівів. Автор не лише розповідає про джерела для вивчення генеалогії, але й наводить цікаві приклади з архівів. Один з них мені сподобався особливо:
"Надзвичайно актуально для України початку ХХІ ст. звучить і уривок з розмови 1911 року між жителями с. Нової Ободівки Ольгопільського повіту Степаном В'юном (який кілька років служив у Петербурзі й приїхав у відпустку на батьківщину) та колишнім солдатом Григорієм Шевченком: "Во время же разговора Стефан Вьюн и стоявшие с ним подняли меня на смех, за то, что я не говорю по-малороссийски, а по-русски. Говорю же я по-русски потому, что был на военной службе в г. Гродно в 101 пехотном полку и научился там говорить по-русски". На що В'юн резонно зауважив, що він служить довший час, але рідної мови не забуває"
Як бачимо, нічого не міняється з роками. А питання мови гостро стояло як в 1911-му, так і у 2022-му. Але це не один приклад, різних документів автор наводить достатню кількість аби зрозуміти що саме зможе відшукати дослідник, що зважиться замовити таку справу в архіві. В підсумку книга Юрія Легуна виявляється гарним путівником у світі генеалогії Правобережної України і чудовим стартом для всіх, хто бажає знати більше про історію своєї родини.
