Тарас Лютий – «Корабель шаленців»

Почав читання: 15.02.2019 Закінчив читання: 19.02.2019 (не закінчив) 

 Як з цікавої в принципі теми зробити нудну, незрозумілу тягомотіну? Дайте написати текст гуманітарію-філософу (ха!) з Могилянки. Перефразовуючи відомий вислів: змусь дурня богу молитися — то він напише філософську книгу. Ні, я не вважаю Тараса Лютого дурнем насправді, він скоріше належить до тої когорти інтелектуалів-ідіотів, які маючи у своїй голові певні знання, не можуть ними поділитися з іншими.
Автор починає книгу з дослідження на тему того, як "шаленство" описувалося в древніх греків (термін який він взагалі ніяк не пояснює, але одразу береться аналізувати, вкладаючи в нього якийсь власний сенс). Але прочитавши цей розділ, розумієш, без того, щоб і самому, услід за автором, взятися читати класику грецької філософії, ти книгу "Корабель шаленців" не зрозумієш. То навіщо тоді автор її написав? Щоб похвалитися тим, який він розумний? Щоб показати мені, як читачу, який неосвічений і дурний я сам? Та я і так це знаю, куди мені до гуманітарного генія випускника Могилянки!
Взагалі, автор написав ідеальний приклад нечитабельного тексту. Думаю, можна узагальнити цю книгу наступними правилами написання:

- пиши незрозуміло, скачи з думки на думку, мішай в одному місці всі ідеї які тільки зайдеш; чим заплутаніше ти напишеш, тим більше шансу, що всі подумають що ти розумний.
- наводь факти (а ще краще просто вигадуй їх), але ніде не пояснюй звідки ти взяв цю інформацію, просто вживай вислови "загальновідомо, що..." або "неможливо поставити під сумнів, що... "
- поєднуй непоєднуване, наводь тисячу епітетів в одному реченні, але так і не поясни що ж ти мав на увазі, кому треба, той здогадається сам, а якщо не здогадається, то він недостойний читати твою геніальну книгу
-цитуй класиків, нічого, якщо цитата не дуже відповідає темі твоєї книги, якщо класик говорив взагалі про інше, якщо в цитаті й у твоїй книзі є однакові слова - цитата підходить (зверни увагу на слова в, і, на, так, тому - вони є майже у всіх текстах, тому тобі підійде майже будь-яка цитата)
- пиши побільше тексту, кожну, навіть найпримітивнішу думку треба детально розжувати на 10 сторінках (не менше), але не забувай, навіть прочитавши ці 10 сторінок, читач все одно не повинен нічого зрозуміти

Ви думаєте я перебільшую і безневинно ображаю автора, чий текст я не зрозумів? Що ж, можливо так і є, але спробуймо розібрати одну цитату. Текст в дужках - мій:

"Свято було виразником суспільного єднання (Так, тут я погоджуюся з автором, це дійсно так) а карнавал перетворювався на символ подвоєного світу (А!? Што блять!? До чого тут подвоєний світ, що це взагалі таке? Але пояснювати свою думку не треба, просто пишемо далі) Народна культура балагурства і безглуздя передбачала незрозуміле злиття нестримної до вигадки людської натури (Сукаблять незрозуміле злиття нестримної натури, це взагалі можна якось усвідомити!? До чого тут ці епітети, просто для кількості!?) й незбагненного коловороту буття (це незрозуміло-нестримне-незбагненне злиття тільки в мене в голові звучить як "їбала жаба гадюку"?), що не піддається рефлексії (А що ж ти щойно зробив мій дорогий автор, чи не відрефлексував на цю тему? То піддається чи ні?) Така її риса дає можливість дає можливість зрозуміти поєднання двох полюсів свідомості: розсудливості й шаленства (Яка, блять риса, з тієї мішанини епітетів і гівна, тобі дає можливість щось зрозуміти, бо я не зрозумів нічого!)"

Якщо відкинути сарказм і постаратися виправдати автора, то в цьому тексті майже можна знайти якусь логіку. Але вона настільки глибоко захована за шаром непотрібних мудрувань, що процес читання "Корабля шаленців" перетворюється на квест в стилі "зрозумій що тут написано". Я не бачу сенсу в написанні таких книг, це не дослідження, не науково-популярна книга, не філософський трактат і не художнє переосмислення особистого досвіду автора. Це лише виплодок авторського снобізму в манері думати, якийсь навіщось вирішили увічнити у вигляді книги.

Марк Солонін – «Июнь 41-го. Окончательный диагноз»

Почав читання: 28.12.2018 Закінчив читання: 14.02.2019

Ніхто з моєї найближчої рідні не загинув в Другій Світовій війні лише тому, що всіх моїх родичів призовного віку репресували ще раніше і вони загинули в Сибіру. Тому розгром радянської армії першого і другого стратегічних ешелонів в 1941-му році не зачепив мою родину особисто. Але в перші тижні війни загинуло дуже багато українців, які як гарматне м'ясо були змушені нападати на Європу і нести комунізм на захід. Марк Солонін у своїй книзі якраз дає відповідь на запитання чому у них цене вийшло і чого стільком людям довелося заплатити життям за непомірні амбіції керівників ссср.
Провівши велику роботу, автор зміг показати в цифрах катастрофічну різницю в силах вермахту і червоної армії (перевага була на боці червоної армії), а потім порівняв втрати сторін (думаю ні для кого не секрет що втрати складали 1 до 30 не на користь червоної армії). Але з поданням цих даних в автора трошки проблеми. В якийсь момент просто губишся в такому потоці різнопланових цифр. Номера дивізій і корпусів змішуються в голові, цифра йде за цифрою і все це в текстовому форматі. Майже неможливо усвідомити це, якось вкласти в голові. Я не знаю чому не можна було б проілюструвати цю книгою певною інфографікою, це було б візуально і дуже наочно. Натомість Марк Солонін продовжує з настирністю описувати хто, куди й з якими втратами наступав. Він навіть наводить карти, але зрозуміти з них нічого неможна. Просто шмат карти з назвами міст, а малювати стрілки наступу, позначати позиції оборонців читач повинен у своїй уяві. Думаю відсутність зрозумілої візуалізації дуже знецінює цю книгу, роблячи її цікавою виключно для істориків. Ширшому колу читачів читання нескінченних номерів частин набридне вже в другій главі. Виключення можуть становити хіба такі упороті на історичній тематиці читачі як я.
Я не просто дочитав цю книгу до кінця, я навіть зміг продертися крізь занудну статистичну нецікавість, якою автор підкріплює свої слова. Але мене здивувало, що нібито роблячи висновки про причину такого розгрому, автор не йде далі, не аналізує які дії призвели до такої катастрофи. Міркуючи цілком правильно, наочно показуючи кількісну і якісну перевагу червоної армії над вермахтом, Марк Солонін робить єдиноможливий висновок. Перший етап війни був програний через те, що червоноармійці не хотіли воювати, здаючись в полон і розбігаючись по лісам при першій же нагоді. Цим пояснюється не тільки мала кількість втрат німців, але і велика кількість полонених, яких вони взяли в полон в перші тижні війни. Але на моменті де, на мою думку, автор мав би поставити собі питання "А які ж дії керівництва ссср призвели до такого стану армії, коли солдати вважали за краще здатися в полон?" він чогось обриває свою розповідь. Ще кілька сторінок тому він сміливо викривав російських і радянських істориків, які приховують правду про війну, а вже за секунду сором'язливо мовчить про те які саме злочини радянської влади привели до такої ненависті власних же солдат. Солонін каже, що причина була в ненависті цих вчорашніх солдатів за колективізацію, але чомусь мовчить про те що українці, які були чисельною категорією вояків в радянській армії, ще й мали національну ненависть до керівництва армії й тої держави. І про це теж не потрібно забувати, як і про те, чому ми, українці, змушені були воювати в цій війні не за свою державу, чому мусили помирати під чужими прапорами. Тому книгу Солоніна читати потрібно, але не менш важливо поставитися до неї критично.

Урсула Ле Гуїн – «Ліва рука темряви»

Почав читання: 31.01.2019 Закінчив читання: 12.02.2019 

Ви колись задумувалися про те, як наша стать наперед визначає все наше життя. І я зараз кажу навіть не про стандартну стереотипну картинку "чоловіки не виказують почуттів" або "не народжувала - не жінка". Є більш глибинні речі, які впливають на нашу підсвідомість. Наявність двох статей закладає в нас від народження певний дуалізм, певну двозначність, яка надалі впливає на все наше життя. Навіть сама наша мова передбачає два варіанти. Коли ми кажемо "або" то маємо на увазі або це, або інше. Інь чи Янь, правда чи брехня, біле чи чорне. Цей самий дуалізм відображається у всіх наших діях, в прийнятих рішеннях і зроблених виборах. Він переслідує нас уже життя, але що, якби ми змогли відмовитися від нього?
В книзі "Ліва рука Темряви" Урсула Ле Гуїн описує історію прибуття на віддалену планету представника світового людства (об'єднання планет де живуть люди). Завдання цього представника - запропонувати мешканцям планети приєднатися до об'єднаного людства. Здавалося б тут зараз почнеться досить стандартна історія про пригоди інопланетянина на незнайомій планеті, героїчні битви, інтриги, намагання протистояти обставинам. Проте Урсула Ле Гуїн не була б собою, якби написала таку примітивну книгу. Читаючи її твори розумієш - головні інопланетяни - ми самі, а незвідані землі, які нам ще потрібно буде відкрити - в наших головах. Розповідь в книзі "Ліва рука Темряви" ведеться дуже неспішно і розмірено. Читаючи ти повільно знайомишся з героями, розумієш як що працює на цій планеті, а головне як тут взаємодіють люди, як вони поводяться, що є для них важливим, а що ні. І тут розкривається, як на мене, головна інтрига книги: виявляється мешканці планети не мають чіткої статі. Вони просто періодично входять в особливий стан "кеммер" в якому знаходять собі пару і тоді набувають на якийсь період певної статі, або жіночої або чоловічої, а їхній партнер набуває статі протилежної. Якщо відбувається зачаття і народжується дитина - стать лишається на довший період, але потім все рівно зникає і особа повертається до звичного безстатевого існування. Найбільші проблеми виникали в землянина як раз в тому, що він не розумів такого безстатевого існування. Виявилося, що в суспільстві, в якому немає поділу на статі все зовсім не так, не звично для нас, землян. Але з часом, посланець який живе в світі безстатевих людей починає глибше розуміти їх і глибше дивиться на питання взаємодії статей

" — Вы все одиноки и в то же время неотделимы друг от друга. Возможно, вы в той же степени находитесь под влиянием своей целостности, своего монизма, как мы — под влиянием дуализма.
— Но мы ведь тоже дуалисты. Двойственность мира — в основе всего, разве нет? Хотя бы пока существуют понятия «я» и «другой».
— Я и Ты, — сказал он. — Да, это действительно в конце концов значительно более широкое понятие, чем просто половая противопоставленность…"

Можливо "я" і "ти" це більша різниця ніж "він" і "вона", можливо наш, земний дуалізм визначається зовсім не статтю, а наявністю поруч з нами когось чужого, якого ми не відчуваємо як частину себе. А прагнення знайти собі пару, яке часто керує нашими діями, це ніщо інше як намагання впустити цього чужого в себе, відчути іншу особу так близько як ми відчуваємо себе. Думаю Урсула Ле Гуїн торкається дуже серйозного питання в своїй книзі, до питання яке ми майже не досліджуємо, яке настільки далеке від нас, що простіше його просто не підіймати. Автор в властивій їй манері тонких натяків і алюзій, обережно торкається болючої тематики. Вона описує безстатеве суспільство, а виходить що пише про стосунки між статями. Вустами головних героїв вона озвучує чи не найбільшу людську проблему у взаємодії з інопланетянами:

 Он внезапно умолк, уставился на раскаленную печку и затих; потом потряс головой и сказал:
— Харт, ну не могу я объяснить тебе, что такое женщины! Я как-то никогда не думал об этом абстрактно и — о Господи! — практически позабыл, какие они, понимаешь? Я ведь уже два года здесь… Тебе этого не понять. В некотором смысле женщины для меня куда более чужие, чем ты. Куда большие «инопланетяне». С тобой я как-никак все-таки одного пола… — Он отвернулся и рассмеялся, горестно и неловко. У меня самого чувства были сложными, и мы оставили эту тему.

Одним словом "Ліва рука Темряви" розбудила в мені дуже багато роздумів, а хіба не це головна ознака хорошої книги?

Поліна Жеребцова - "Тонка срібна нить"

Почав читання: 04.01.2019 Закінчив читання: 12.02.2019 

Кілька років тому я читав іншу, автобіографічну книгу Поліни Жеребцової, засновану на її дитячих щоденниках, які вона їх писала живучи в місті Джохар, столиці Ічкерії (інша назва міста - Грозний). Поліні випало рости під час двох чеченських воєн, бачити їх на власні очі, пережити такі речі, про які нам навіть страшно подумати. Читати її щоденники було дуже болюче, найперше від того, що важко було усвідомлювати - всі ті жахи, що описані в книзі могли творитися насправді, могли випасти на долю маленької дівчинки. Книга "Тонка срібна нить" складається з коротких історій, теж пов'язаних тематикою чеченських воєн. Але ці історії вже не можна назвати автобіографічними, хоча вони і засновані на реальних фактах. Скоріше це історії про людей, які оточували Поліну в ті часи. Щось вона бачила на свої очі, щось почула, а щось уявила. Проте від цього менш моторошно не стає. Дівчині дуже не пощастило народитися росіянкою в Чечні. Вона не потрібна була росії (їм взагалі байдуже на своїх людей), та і для чеченців вона була чужою, постійним нагадуванням що їх землі заселені чужинцями. Я читав і дивувався дикостям, які чинили обидві сторони конфлікту, намагався зрозуміти навіщо люди були такими жорстокими. Ну з росіянами все ясно. Патологічні вбивці і ґвалтівники через свій імперський шовінізм, вони просто не уявляють війну іншою. Для них це можливість підкорити слабшого, принизити вільного, забрати, вкрасти, нажитися на чужому горі. І не тільки я так думаю, сама Поліна вустами героїні однієї з історій каже:

"Є люди й Нелюди, - не замислюючись, відповіла Фатіма, - серед усіх віросповідань і національностей. Та росіяни - особливе зло. Раніше я думала, що всі росіяни - зло, а тепер думаю, що поганці трапляються в кожному народі, просто серед росіян їх дуже багато!"

Навіщо ж жорстокими були чеченці? Окрім звичайного озлоблення від війни, окрім бажання вигнати окупанта з своєї землі, чи були у них ще інші мотиви, що змушували чинити дії, які виходять за рамки звичайних. Де взагалі закінчується межа необхідної на війні жорстокості?
В часи мого дитинства, коли я жив в мирній Україні, а Поліна Жеребцова ховалася від обстрілів в підвалах будинків, по телевізору нам розповідали про жахливих і страшних чеченців, які різали ножами бідних і нещасних російських 18-річних солдатів. В уяві поставав образ бездушного кавказця, вбивці, ґвалтівника, злочинця. Та з часом, читаючи про ту війну, дізнаючись більше я зрозумів, що "нещасні російські солдати" бомбардували мирні міста і села, без суду і слідства розстрілювали військових і мирне населення, мародерствували, ґвалтували і вбивали. Жорстокість військових Ічкерії, була викликана діями самих росіян. Але в тисячі разів підсилена війною ця жорстокість перетнула всі можливі межі. Отруєні безкарністю і можливістю чинити зло, чеченці пустилися берега і вже самі почали давати росіянам причину мститися. Поліна Жеребцова дуже реалістично змальовує до чого призводить таке взаємне насилля. Своїми історіями вона ніби застерігає нас від втрати моральних орієнтирів під час захисту своєї землі від окупанта. Поліна на прикладі Чечні нагадує і нам, українцям, навіщо ми боремося з росіянами. Але кожен герой її історій застерігає щоб ми пам'ятали про мету цієї боротьби. Мета не знищити, а побудувати Україну, зробити те, що не вдалося більшості чеченців, виграти війну не ціною своєї душі, пам'ятати своїх героїв і не дозволяти їм зникати:

"Люди прагнули незалежності - і не знали, що з нею вдіяти: до влади знову прийшли охочі поживитися. У Чечні всім правлять клани, і важливо на якій горі ти народився та хто твої предки. Мало лишилося героїв."

Дзвінка Матіяш – «Дорога святого Якова»

Почав читання: 21.01.2019 Закінчив читання: 31.01.2019

Схожість деяких книг, які написані про абсолютно не схожі речі, інколи просто вражає. Читаєш одну книгу, а згадується інша, іншого автора, який жив в інші часи. І книги ніби про різне, але насправді про одне і те ж саме. В такі моменти починає здаватися, що у світі існує якась стала істина - якась ідеальна книга, а різним письменникам вдається зрідка до неї наблизитися. І тоді їхні тексти стають поєднаними, зв'язаними якимось незбагненним чином. Чотири роки тому я читав книгу "На дорозі" Джека Керуака і вона дивним чином переплелася з враженнями від "Дороги святого Якова" Дзвінки Матіяш. Бо насправді це книги про одне і те ж. Хоча написані вони про зовсім різні речі. Ви певно думаєте зараз, що я остаточно вдарився головою і говорю зовсім дурні речі. Але спробуйте прочитати обидві книги й порівняти враження. Два цих тексти - про дорогу, і про те, як ти змінюєшся на ній, як починаєш по-іншому мислити. Ні, я не кажу про зручні, комфортні подорожі з м'якими кріслами й кондиціонерами, в них неможливо знайти себе, а лише перемістити своє тільце з однієї локації на іншу. Я зараз говорю про Подорож з великої літери, про ту, в якій думаєш більше, ніж йдеш, про ту, яка міняє тебе незримо з кожним кроком. Така подорож дарує справжнє відчуття свободи, відчуття того, що ти можеш дійти будь-куди й зробити будь-що. От про що обидві ці книги, от чому вони такі схожі. Хоча в деталях вони різняться, бо описують абсолютно різні речі. Керуак пише про пошук себе в дорозі, про намагання знайти своє місце у світі й знайти гармонію. Матіяш же натомість пише про відшукання самого себе, про позиціонування себе у світі, про потребу знайти в подорожі рівновагу між тим, що всередині тебе і тим, що зовні. Здивовані? Так, на перший погляд це справді видається тим самим, але так є лише для стороннього спостерігача. Дзвінка Матіяш описує трохи інший спосіб мандрів, більш релігійний. Хоча суть і залишається такою є - пошук себе. Дорога справді дуже допомагає розібратися в собі, розкласти все по поличках і навести порядок в голові. Думаю, для цього не потрібно навіть саме йти якоюсь певною дорогою, святого Якова чи ще якоюсь. Особисто мені для цього вистачає "дороги зовсім не святого Велімира". Просто йдеш і дивишся навкруги, а коли приходиш, то розумієш, що щось змінилося всередині. Але все ж таки я розумію тих, хто хоче пройти більш класичним маршрутом, як то Каміно де Сантьяго (Шлях святого Якова). Це і зробила Дзвінка Матіяш зі своїм чоловіком, а потім описала цей досвід в книзі. Я думаю, що книга була для неї теж частиною Дороги. Без цього, паломництво не можна було б назвати завершеним. І хоча в книзі дуже відчувається релігійний дух, з молитвами, розмовами про святість і святенництво, чого я не дуже люблю, проте навіть це не завадило роздивитися істину суть книги. Рух по Дорозі симетричний "руху-в-собі", яким авторка йде паралельно з основним маршрутом до міста Сантьяго-де-Компостела. І оці зміни найцікавіші. Звільнення від бажання комфорту, звикання до постійного руху, коли треба щодня лишати за плечима усе, що траплялося вчора і хороше і погане. А ще потрібно навчитися сприймати інших людей: тих що приязно ставляться до тебе, і тих, хто не дуже, треба звикнути до іншої їжі, до відсутності гарячої води, зручного ліжка чи навіть вечері. Проте попереду на авторку чекає ще важче випробування - прийняти себе, змиритися з власною неідеальністю, але намагатися ставати краще, а ще пам'ятати про хороше, що було, і вірити в те, що буде в майбутньому, і нарешті вписати себе в навколишній світ, примиритися з собою і дозволити собі бути щасливим. Якщо вам здається, що це - дуже легко спробуйте на хвилину зупинитися і подумати, спробуйте викинути з голови щоденні клопоти й побачите як багато важливих питань почне вас турбувати, хоча ви про них могли навіть не здогадуватися хвилину тому. І тоді, хтозна, може ви теж відчуєте потребу підправитися в мандрівку Шляхом святого Якова