Богдан-Ігор Антонич – «На другому березі»

Почав читання: 30.05.2014р. Закінчив читання:09.06.2014р.

Що трапляється, коли поет починає писати прозу? З усіма цими порівняннями, метафорами, гарно і правильно побудованими реченнями. Ні, роману чи новели з цього не вийде, зате вийде прозовий вірш. Красивий і беззмістовний.

Я страшенно люблю вірші Антонича. Люблю за ту атмосферність, яку йому вдається передавати в кожному з них, за той неймовірний запах «втраченого 19-го сторіччя», яким пропахли його сторофи.

"Не можу простити поетам, що вкрали нам осінь"

Насправді я не вважаю його поетом як таким, бо у віршах поети вміщують лиш натяки, лишаючи читачам можливість підставити свій, найбільш підходящий сенс. Антонич натомість пише споглядально, передає дійсність такою як вона є лишаючи читача лише спостерігачем, який стоїть збоку і дивиться на все це. Тому неймовірно інтригуючим видавалося мені почитати його недописаний роман і знаєте, я геть не пошкодував. Бо уся ця атмосферність, про яку я тут розпинався, вона присутня. Це той, кращий тип текстів які треба читати серцем а не розумом, які треба читати швидко, захлинаючись прочитаними рядами, тонучи в безкінечних  і потім вибравшись на рятівний берег епілогу, точніш того уривку, який служить роману закінченням, ти можеш оглянутися і роздивитися, обміркувати пройдений шлях. І щось мені підказує, що думати над такими текстами мені доведеться ще довго.

Мене приваблює провінційність його текстів, в кращому розумінні цього слова. Його щире захоплення величним і непізнаним, при цьому чесність у позиціонуванні себе, у пам’яті хто ти такий і звідки вийшов. Усе це разом додає його текстам неймовірної щирості. І найголовніше те, що я його чудово розумію:

"О меланхоліє малого містечка! О тишо синього неба, завішена над одноманітним щастям причикнутих, згорблених домів! О солодко-млявий запаху провінції"

Власне ті уривки незакінченого роману «На другому березі», що я мав радість читати, видаються мені романом про провінцію. Про персонажів маленьких міст, про їхню містечкову любов до жінок, про їхні локальні спогади і відчуття постійного нависання над ними якихось «столиць» куди від’їжджають друзі, а повертаються незнайомці. Це роман другої кляси старого вокзалу, роман споглядання мандрівника посередині дороги, роман осіннього вікна без дощу, але з пожовклим листям і каштанами…. Хоча я можу помилятися, та навіть скоріше за все я помиляюся, бо хто я такий, аби розуміти сенс життя, чи романи або вірші Антонича. Усе що я можу це лише у безкінечно-хворобливих потугах, тремтливими руками і сухими губами цитувати його тексти:

"Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпіймана"

Невпіймана основа. Ось і все.

Мілорад Павич – «Еротичні історії»

Почав читання: 16.05.2014р. Закінчив читання:28.05.2014р.

Одна хороша людина подарувала мені цю книгу на день народження, знаючи як сильно я люблю твори Мілорада Павича. Я взявся до читання одразу, не очікуючи якогось особливого, сприятливого моменту, що буває не часто з подарованими книгами, але геть не пошкодував. На перший погляд може здатися, що «Еротичні історії» Павича, мають якийсь розпусний чи порнографічний підтекст. Але насправді, це скоріше історії про кохання. Впевнений, в жіночих романах, за якими як правило більшість креслить шаблони «історій про любов», більше порнографії, аніж в цій збірці Павича. Тексти ж «Еротичних історі» скоріше нагадують маленькі історії, що їх розказують одне одному коханці, а вони, як відомо бачивши оголені тіла одне одного, не соромляться слів:

«Тепер іди і думай про те, що тільки через Місяць людині дано бачити Сонце. Лише через жінку чоловік дізнається, хто він і чи є чоловіком»

Навчитися любити як герої Мілорада Павича, ось виклик для справжнього поціновувача того тремтливого відчуття кохання до яких ми себе причисляємо. Так, це важко, майже нездійсненно, треба для цього пожити трохи в Сербії і подивитися на тонкі талії сербських дівчат, треба вимовляти їхні імена лежачи на дахах будинків в Белграді, треба віднаходити їхні зойки десь під мереживною білизною, ловити ротом і ковтати їхні стогони. Треба повірити в магію і чаклунство, і приймати участь в таємних ритуалах балканських темноволосих красунь – відьом. Потрібно кидати в чарівний котел їхніх душ свою пристрасть, свої ранкові прокидання і вечірні обійми, додати трохи уривків з улюблених романів, етнічних музичних мотивів і кілька склянок ракії, бо ніяке балканське чаклунство не обходиться без ракії. І потім, коли цей любовний еліксир буде готовий, треба обіймати Її за ніжну талію і вести босоногою десь за місто, далеко-далеко в трави, до річки, аби вона омивала ноги і за водою пішов ваш спільний смуток. А тоді на тому березі, у світанковому сяйві треба читати книги Мілорада Павича і на останній сторінці останньої повісті взяти зварений любовний еліксир і…. викинути його у річку. Бо твоє кохання уже тут, поруч, дихає тобі в вухо і пахне жасмином, горнучись до тебе…

 «Так почалося велике кохання. А від великого кохання старіють швидше, ніж від довгого, тяжкого й нещасливого життя.»