Почав читання:
29.03.2014р. Закінчив читання: 02.04.2014р.
Якщо мене запитати, що для мене у перчу чергу є Революція, я
відповім: «Революція – це романтика», а вже потім уточню, про яку саме
революцію йдеться. Саме тому я так люблю книги Бориса Савінкова, адже він
розуміє революцію точно так само як я. Так це боротьба, кривава борня, де ти
маєш закочувати рукави і як справжнісінький м’ясник вбивати. Так, це біль від
якого жоден революціонер не втече за жодних умов. Але попри все є ще та вища
ідея і ціль, до якою кожен революціонер ставиться з ніжністю і майже фанатичною
любов‘ю.
Кажуть ця книга Савінкова була написана в період його
розчарування ідеями терору, але хіба можна розчаруватися в справжньому коханні?
Воно так чи інакше завжди буде в твоєму серці, навіть якщо сам ти не хочеш
цього визнавати. Фанатична відданість терору «сквозить» у кожному рядку тексту
і я не бачу тут розчарування, лише поставлені питання моральності і права на
вбивство без очевидних і швидких результатів:
«Говорят, нельзя убивать. Говорят еще, что министра можно убить, а революционера нельзя. Говорят и наоборот. Я не знаю, почему нельзя убивать. И я не пойму никогда, почему убить во имя свободы хорошо, а во имя самодержавия дурно.»
А ще є думка яку я зрозумів під час своєї революції і вже
потім підтвердив читаючи «Конь бледный» Савінкова: «революція збуджує».
Сприймайте це як вам буде завгодно, хочете прояв як «низменных страстей», як
розбурхування в собі тваринних інстинктів, а хочете як результат моральних надзусиль
над власною свідомістю. Але я точно знаю, робити революцію не кохаючи неможливо:
«Я спрашиваю себя: неужели я все еще люблю Елену? Или я люблю только тень, – мою прежнюю к ней любовь? Может быть, Ваня прав и я не люблю никого, не могу и не умею любить. Может быть, и не стоит любить? Генрих любит Эрну и будет любить только ее, и всю жизнь. Но любовь для него источник не радости, а муки. А моя любовь, – радость? Я опять в своей комнате, в скучном номере скучной гостиницы. Сотни людей живут под одной крышей со мною. Я им чужой. Я чужой в этом каменном городе, может быть, в целом мире. Эрна отдает мне себя, всю себя, без оглядки. А я не хочу ее и отвечаю, – чем? Дружбой? Не ложью ли? Глупо думать об Елене. Глупо целовать Эрну. Но я думаю о первой и целую вторую. Да и не все ли равно?»
