Почав читання: 13.01.2016р.
Закінчив читання: 17.01.2016р.
Читаючи "Аеропорт" Лойка мене не полишало відчуття
неправильності того, про що пише автор. Так я упереджений, будь-який росіянин
для мене сприйматиметься з долею негативу. Але навіть якщо відкинути це, щось у
книзі не так, відчуття ніби тонко, майже невидимо, прикриваючись художньою
вигадкою, Лойко намагається викривити, переінакшити нашу історію. Не
приховуватиму реалізм його розповідей захопив мене, а деякі розділи про Майдан
я не міг читати інакше, як зціпивши до скреготу зуби і тамуючи власні спогади,
аби вони не рвалися назовні. Власне тому я досі так і не можу подивитися «Winter on fire». Все ще непросто дивитися на ті події або читати
про них, так ніби вони закінчилися, поки що вони живі в мені. Автору не
пощастило з іменем героїні які його персонаж зустрічає на Майдані, це ім'я
багато для мене значить і я, можливо підсвідомо саркалізую його, ревниво не даю
іншим чіпати його своїми брудними руками. Можливо я упереджений, але чорт
забирай, я впевнений що Лойко десь нас обманює, хоч і не знаю де!
Звісно я не був в ДАП і фактично не маю права засуджувати
того хто там був. Це беззаперечний факт. Але я, як читач, маю повне право
давати оцінку художньому твору, на саме художності якого так наполягає автор у
передмові. Про книгу Лойка кажуть "головна книга про цю війну" це
навіть написано на обгортці. Її рекламує наш президент, про неї говорять всі.
Але це не книга про війну, тим паче не найкраща, це соплі, особисті соплі
автора розмазані на тлі з військової тематики перемішаної з героїзмом. Бо
смерті і страждання українських солдат так доречно дають автору змогу вустами
головного героя нити про свою любов до
чужої жінки і вихвалятися подвигами, на які сам автор так і не зважився.
Окремої згадки вартують дивні і почасти недоречні псевдо комічні сцени з життя президентів північніших щодо України країн.
Несуразна, беззмістовна ідея, якщо переінакшити ім'я Путіна, гіперболізувати
його проблеми, висміяти їх в дещо рядянсько-журналоперцевому стилі, то той
Путін видасться не таким страшним. Але ж чорт забирай, ми і так не боїмося
його, в нас нема генетичного страху перед цим пітоном-Каа який є в
росіян-бандерлогів. Ми ненавидимо, бажаємо смерті, але НЕ БОЇМОСЯ його. А Лойко
боїться, тому ніби висміює російську верхівку, а насправді лиш показує свій
страх. Я не хочу щоб через багато років наші внуки спитали: «брешете ви діду
все про оцю війну з Росією, он Лойко пише що в них не президент, а клоун був,
не було там з ким воювати». Було з ким і великий подвиг здійснили і здійснюють
зараз люди які воюють.
Червоною лінією проходить оце «бідніхлопчики» яких кинули на
смерть, аби захистити нікому непотрібні руїни. Українські воїни в книзі якісь
безвільні манекени, хоча і набиті героїзмом наче ляльки соломою. Їх не шкода,
їхні життя нічого не вартують і помирають вони бездумно, помахом ручки автора,
встигнувши, або й ні, трохи погеройствувати. Жодного рядка про мотивацію цих
бійців, які до речі (і це визнає сам автор) всі були добровольцями, в ДАП
нікого наказами не посилали, туди йшли тільки по своїй волі. Лойко не розуміє українського патріотизму, не розуміє чому ці люди опинилися тут, в цій точці
часу і простору аби стріляти з автоматів і обороняти руїни аеропорту. Так він
захоплюється їхньою мужністю, але він її не розуміє, не ставить себе поруч з
цими солдатами. Як на мене, ключова суть книги Лойка криється в цій цитаті:
"— Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас
залишилося. Тобто вас, — виправився Олексій."
Захисники ДАПу не потребують книги-ниття про себе, вони
потребують створення міфу, легенди про них. Про них має бути написана краща
книга.
