Почав читання: 15.06.2011р. Закінчив читання:22.07.2011р.На початку книги Хуліо Кортасара написано: «в якійсь мірі ця книга – багато книг» Насправді, ця книга нескінченна кількість книг, кожна з яких сама по собі не має ні початку ні кінця і теж є нескінченною сумішшю речень і слів. Це текст, який має мільярд початків, його можна починати читати різними способами, але ти ніколи не зможеш сказати собі: «Все я закінчив читати «Гру в класики» Кортасара». Неможливо прочитати її і забути, відкласти і зробити вигляд, що нічого не сталося. Кортасар буде переслідувати у снах того, хто відкриє його книгу, він буде ввижатися вам на набережній будь-якої столичної річки, будь то Сена, Ла-Плата чи Дніпро, він буде приходити з гірким присмаком мате і тремтливими доторками француженок чи аргентинок або з листами невідомих іспанок:
В офіс прийшов лист з Іспанії, в підписі вказаний відправник - Sonia Oliveira. Хочеться відповісти "Está familiarizado con Horacio?"
21 июля с помощью web
«Гра в класики» - це книга яку треба читати особливим способом. І не тільки «стрибаючи по главам» як заповідав автор у вступі, її ще й треба читати з певною швидкістю. Так, аби не встигати вдумуватися в прочитані речення, так, аби вони потрапляли тобі не в розум, а одразу в серце, а вже звідти, проектуючись на твої власні враження і думки, перетікали з кров’ю по всьому організму. Тільки тоді забезпечується найбільший ефект від вживання тексту.
Ця книга, якоюсь мірою книга про все на світі, впевнений, що коли я розкажу комусь, хто теж читав цей текст, про що Кортасарівська «Гра…» - мене засміють і скажуть що я нічого не зрозумів. І я справді не зрозумів і думаю, ніхто точно не зрозумів, просто кожен спіймав свою частинку від загальної мозаїки, впав на свою клітинку класиків намальованих на паперовому асфальті. Особисто для мене, це книга про провінційність і столичність міст і країн. Бо справді є провінційні країни в яких є провінційні міста, в яких є провінційні люди в яких живе столичний пафос:
"Приехал сюда по примеру соотечественников, у которых принято отправляться в Париж, как говориться за воспитанем чувств. В Испании этому учатся в обычных борделях или на корриде, черт возьми"
Ця книга про інтелектуальну провінційність і географічну столичність (чи навпаки, чи двічі навпаки), про цю вічну боротьбу, яку я постійно бачу в не-київських очах своїх київських знайомих.
"Мы в Париже как грибы, мы растем на лестничных перилах, в темных комнатах, где пахнет едой и где люди только и делают что занимаются любовью, а потом жарят яичницу и ставят пластинки Вивальди , курят сигареты и разговаривают"
Заміність в цих цитатах «Париж» на «Київ», а «Іспанію» на місце звідки ви родом – і все для вас стане зрозумілим.
А ще ця книга про жінок, про щастя, про роздуми і про те що можна буди щасливим те тільки від міжгендерних перемог чи поразок, а і від усвідомлення того факту, що ти вмієш думати, що тручись одна об одну звивини твого мозку розсипаються в сірий наркотик радості і задоволення, який сильніший за кокаїн чи алкоголь. Ця книга наповнена метафорами і прямими посиланнями на моє життя. Чого варта лише розповідь про жінку, яка обережно пересувається по дошкам перекинутим між вікнами якогось там поверху, від квартири свого чоловіка, до квартири свого друга, аби передати йому пакетик з мате і десь посередині вона губиться, вже не знає чого хоче, що тут робить і до кого з чоловіків їй повертатися. «Гра в класики» - історія про чоловіка для якого метафізична жінка важливіша за жінку реальну, для якого спільна історія більш цінна ніж наявність поруч саме цієї людини, для якого самовбивство – найвищий прояв (…) *підставити потрібне слово:
"Признаюсь: ни одна из моих подруг покуда еще не кончала самоубийством, хотя это признание смертельно ранит мою гордость"
Звісно я абсолютно нічого так і не зрозумів. Звісно ж того, про що я тут говорив, насправді немає в тексті Кортасара, але "По сути Париж - это огромная метафора" і "Все это - дешевая антропология"
