Ричард Метісон - Куди приводять мрії

Почав читання: 09.01.2018 Закінчив читання: 18.01.2018

Бувають такі книги, які просто добрі. Читаєш їх і ніяких, абсолютно ніяких негативних емоцій у тебе не виникає. Ти ніби пливеш теплою, спокійною річкою, приємна вода огортає з усіх сторін і тобі абсолютно затишно. "Куди приводять мрії" саме така книга. Цей текст абсолютно не колючий, можна спокійно гладити його по реченням і він буде приємно гудіти-мурликати, наче кіт якого чухаєш за вушком. Книгу приємно і просто читати, ця історія не навантажує твій мозок якимись проблемами, скоріше навпаки, поринаючи в читання, ти ніби забуваєш про всі негаразди, які оточують тебе в реальному житті.
Новела Ричарда Метісона - ідеальна книга для ескапіста, для того, хто хоче втекти від реальності в чарівний літературний світ. Попри те, що сюжет книги описує дуже непростий досвід, який рано чи пізно доведеться пережити кожній людині - досвід смерті, проте написана книга так, що в жодному разі не травмує читача. Навпаки, вона ніби створює плавний перехід від життя до смерті, вона наче дитяча гірка, на якій ти весело з'їжджаєш в смерть. Я не знаю чи описував автор свій власний досвід, хоча імена головних героїв які дивним чином схожі на реальні імена його дружини і дітей, ніби натякає на те, що історія вигадана лиш частково. Думаю цей текст був написаний аби пережити той жахливий досвід, який автор пережив, або щоб допомогти цим текстом комусь з своїх рідних. І справді розказана ця історія настільки заспокійливо, що напевно навіть ті, хто дуже бояться смерті, заспокояться і будуть сприймати її простіше. Не можу сказати що особисто мене смерть лякає, також не можу сказати, що вірю в ту модель раю, про який пише пан Метісон. Думаю у кожного свій власний Ірій і нема єдиного сценарію як до потрапляння туди готуватися. Але головне прийти туди готовим.
Я б порадив прочитати "Куди приводять мрії" людям, які втомилися від читання, від сірості за вікном, від зла, якого повно в цьому світі. Це настільки добра і хороша книга, що ваш мозок і серце відпочине, читаючи її. Це наче холодні руки, які торкаються твого чола влітку, це наче потримати чиюсь теплу долоню, коли холодно. Це найдобріша книга, яку мені довелося читати за останні кілька років.

Філіп Дік - «Чи мріють андроїди про електричних овець?»

Почав читання: 21.12.2017 Закінчив читання: 15.01.2018

Різні бувають книги, хороші і не дуже. Але коли читаєш щось, що відноситься до "золотого фонду" фантастики, то якось автоматично чекаєш, що книга не може бути поганою. І вона навіть не те щоб прямо погана... Але скажу чесно мені роман Філіпа Діка не зайшов. Звісно я розумію, що коли ти читаєш класику, а вона тобі не подобається, то скоріш за все проблема в тобі, а не в класиці. Я цілком свідомий всіх плюсів книги, але все ж багато разів ловив себе на думці, що зрозумів основну філософську концепцію, яку автор намагався вкласти в текст, ще на перших сторінках, а далі просто читав, чекаючи, коли ж та книга нарешті закінчиться. Так так, пане, Філіп Дік, я зрозумів до чого ви ведете: до стосунків між людиною і роботом, до моральності в сприйнятті робота як нижчого, безправного створіння.
Проте спосіб викладення цієї думки, розтягнений на цілу книгу, то якось аж занадто довго як на мене. А ще дуже багато речей автор не вважає за потрібне пояснювати. Я так і не зрозумів, чому ж життя на Марсі таке погане, що роботи звідти втікають. Чому їм забороняють жити на Землі? Чому раптом на Землі знову почали з'являтися тварини? Відповідати на ці питання автор не хоче - читач сам здогадається. Ну я звісно здогадався, мені не лінь увімкнути уяву і дофантазувати те, що полінувався написати Філіп Дік. Нема проблем пане фантасте, не напрягайтеся, справимося і без вашої допомоги. Але мені лише здається, що якість фантастичного роману саме в тому і проявляється, щоб створити для читача абсолютно новий, детально пропрацьований світ, в якому читач зможе знайти паралелі з реальністю за вікном.
Звісно книга "Чи мріють андроїди про електричних овець?" має свої беззаперечні плюси. Попри всі мінуси в книзі є кілька дійсно дуже чудових алюзій. Момент, коли сімейна пара свариться, стоячи біля апарату який перемикає їхню свідомість на ту чи іншу емоцію видається мені дуже близьким до реальності. Думаю кожному з нас інколи доводилося отак стояти і погрожувати співбесіднику, що зараз ти перемкнеш свої емоції на агресію. Ще один момент, який мені сподобався - це відчуття трагічності майбутнього людства. Автор не каже прямо, чому Земля стала непридатна для життя, але розповідаючи про "радіоактивний пил", натякає на наслідки до яких може призвести ядерна війна. Текст змушує задуматися про те, чи все ми робимо правильно зараз? Чи не матимемо за кілька десятиліть світ, описаний Філіпом Діком?
Але попри все я вважаю цю книгу досить слабкою. Це не той текст, бо якого хочеться повертатися і перечитувати його знову і знову. Я дочитав книгу до кінця і дякую Всесвіту, що не збожеволів.

Данило Ільницький, Людмила Стецькович, Володимир Стецькович – «Антонич від А до Я»

Почав читання: 13.01.2018  Закінчив читання: 14.01.2018

Зазвичай, я не читаю таких книг як "Антонич від А до Я". Це не зовсім книга для читання, а, скоріше, для створення атмосфери. Але повз це нове шикарне видання від "Видавництва Старого Лева", я просто не міг пройти. Самого тексту як такого тут не так багато, головне це поєднання слів з неймовірною графікою. Власне, тому в заголовку поста три автори, Данило Ільницький, який писав тексти, і Людмила і Володимир Стецьковичі, які виконували графічне опрацювання - вони в рівній мірі доклалися до того, щоб ця книга вийшла неймовірно цікавою.

Мені важко зрозуміти на читачів якого віку розраховане це видання. Легке і просте подання інформації в цікавому графічному представленні ніби натякає, що книга мала б зацікавити насамперед дітей, але я скажу чесно, я з велетенським задоволенням її прочитав і потім ще довго гортав, розглядаючи ілюстрації. Тож послуговуючись старим пафосним шаблоном, можу сказати, що "книга буде цікава широкому колу читачів"

Книга "Антонич від А до Я" не розказує власне про Антонича, чи, скоріше, не тільки про нього. Найціннішим в ній є те, яка атмосфера створюється, коли ти відкриваєш книгу. Ти наче переносишся в 20-ті роки минулого століття і бачиш як юний Антонич йде вулицями Львова, як він поправляє окуляри, сидячи в цукернях, чемно вітається зі знайомими, знімаючи капелюха. Хочете вірте, а хочете ні, але я справді починав чути шлягери 20-х років і відчувати запах кави і карамелі, коли читав книгу. Вважайте мене аж занадто захопленим цією людиною, але я з впевненістю буду казати, що саме ця книга ідеальна для того, аби відчути дух Антонича. Якщо мені колись треба буде, аби якась людина полюбила твори Богдана-Ігоря Антонича так, як люблю їх я, то спочатку, перед читанням власне Антоничевих віршів, я б порадив прочитати саме цю книгу.

А ще мене приємно вразили ілюстрації в книзі. Зазвичай така стилістика зображень, яскравих, різнокольорових, ніби нарізаних з різним стилів, мені не подобається. Але саме такі "декорації" ідеально пасують до текстів написаних паном Ільницьким. Вони не дають зробити з Антонича якогось нафталінового поета, якого забули всі, крім підстаркуватих і шизофренічних любителів поезії. Навпаки, Богдан-Ігор тут в книзі розкривається як дуже модерновий письменник, який не втратив актуальності і в наш час. Здається, ніби варто лише ввечері вийти на вулицю і ти цілком можеш зустріти його тут, в своєму місті. Антонич, він скрізь: в місячному світлі, в сонячному промінні, в смаку ранкової кави. Кажуть, що Антонич був пантеїстом, тобто вважав, що бог існує у всьому що він створив: тваринах, травах, стихіях, людях. Тоді я, напевно, панатоничеїст, бо вважаю, що він не помер у 27-м років, ні. Антонич, він - у всьому про що писав, він везе тебе в сонному таксі, він підкидає зорі в твої кишені, він в дзижчанні кожного хруща в травні. Треба тільки вміти відчути Антонича.

Марія Савчин - "Тисяча доріг"

Почав читання: 16.12.2017 Закінчив читання: 06.01.2018

Ми занадто розніжилися, живучи в тепличних умовах. Теперішнє століття добре до нас: не посилає випробування і негаразди. І тепер маленькі, дошкульні неприємності ми починаємо сприймати наче великі життєві проблеми.
Читаючи спогади Марії Савчин, жінки-підпільниці, яка воювала з поляками, НКВД, німцями, я не дивувався складності підпільного життя чи звірствам служб безпеки країн окупантів. Мені постійно сиділа в голові одна думка: якими все таки сильними були ці люди, ми б не змогли так жити. Марія Савчин почала свою боротьбу в 15 років, а чим займаються теперішні 15-річні? Звісно, я розумію, що такі порівняння можливо не дуже коректні, тоді був інший час й інші обставини. Але все ж не перестаю дивуватися стійкості тих людей, як вони змогли витерпіти всі ті випробування, що випали на їхню долю. Не хочу впасти в пафос, але я справді захоплююся людьми, які змогли скласти таку велику жертву в ім'я ідеї. Вони відмовилися від власного добробуту і особистого щастя: та ж Марія Савчин змушена була полишити свого новонародженого сина, коли втікала від польського УБ і до кінця життя не знала, що сталося з її первістком, а другого сина змушена була віддати на вихованні сестрі свого чоловіка. Вони не роздумуючи пожертвували своїм здоров'ям, жили роками в сирих і вогких бункерах, без свіжого повітря, сонячного світла і нормальної їжі. Постійні смерті друзів, висилка їхніх родин в Сибір - нічого не змогло зламати цих людей. Я дивуюся їхній витривалості і пишаюся тим, що належу до одного народу з ними.
Сприймати "Тисячі доріг" Марії Савчин не складно, текст написаний настільки захопливо, що читач не зчується, як заглибиться в історію по самі вуха. Складніше осмислити цей текст: не просто пропустити його через себе, як художню книжку, а зрозуміти мотивацію підпільників, про яких пише пані Марія.

- … Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.
- Хай бог тебе боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш… Влаштуй собі, як зможеш, там життя…
- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?
- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан

Ця книга не згадка про буремну молодість, не спосіб згадати старі часи. Книга Марії Савчин це виконання наказу провідника. Останнього наказу. Після того, як КГБ за допомогою провокації змогли спіймати її і Орлана, все що лишалося їм обом - не дати ворогу знищити ще когось, попередити, вберегти. І цю останню задачу вони обоє виконали, виконали в пам'ять про тих, хто загинув раніше:

… Великодні в підпіллі на Зарекзонні… Відділи УПА на службі божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут… 

Останні розділи книги, мені було читати найважче. Вже майже немає надії на перемогу, вже загинуло стільки друзів і побратимів по боротьбі, вже смерть в кашкеті з п'ятикутною зіркою наступає на п'яти, а ця мужня жінка і досі тримається. Я постійно питав себе, чи зміг би я так само? Чи розніжений ситим життям зламався б ще раніше? Відповіді на це питання я не знаю. Але знаю інше: та Україна, про яку мріяли повстанці УПА - це не та країна, в якій ми зараз живемо. В одному з останніх розділів Марія Савчин пише як повернулася в Україну одразу після здобуття Незалежності і наштовхнулася на колючі і злі погляди прикордонників у ще радянській уніформі. А ще пам'ятаю інтерв'ю іншого відомого повстанця Мирослава Симчича, в словах якого, про сучасний стан справ в державі, постійно пробивається оця думка - це не та Україна за яку вони воювали. Що ж, можливо мета теперішнього покоління як раз і полягає в тому, щоб побудувати саме ту Україну, яка уявлялася людям в бункерах і лісах з 1942-го по 1954-й роки.