четвер, 31 січня 2019 р.

Роберт Гайнлайн – «Зоряний десант»

Почав читання: 25.01.2019 Закінчив читання: 30.01.2019
Фантастика - це не просто розважальна література, яку читаєш аби відволіктися від сірої буденності за вікном і в серці. Це ще й важливі міркування про природу речей, які автор подає у вигляді вигаданої історії, яка має стільки алюзій на нашу реальність. Часто здається - ця історія не менш реальна за те, що відбувається в житті. Книга "Зоряний десант" Роберта Гайнлайна якраз до таких і відноситься. Здавалося б стандартна розповідь про життя в майбутньому: земляни об'єдналися в Земну Федерацію і воюють з інопланетянами, застосовуючи підрозділи "мобільної піхоти" - десантників, які можуть виконати будь-яку задачу в будь-якій точці галактики. Проте це зовсім не так. "Зоряний десант" зовсім про інше. Вона про відповідальність за благо своєї країни, вона про політичний устрій, який мав би бути більш правильним, аніж він є зараз.
Колись давно я читав книгу політолога і філософа Френсіса Фукуями "Кінець історії та остання людина", в якій той висував думку, що ліберальна демократія - це найвища цінність нашого суспільства, надбання всього людства. І що цей політичний устрій так чи інакше розповсюдиться по всій планеті, що після нього настане "кінець історії", бо більше змін устрою не буде, адже ліберальна демократія - найкраща. Можливо, думка Фукуями має право на життя, проте Гайнлайн опонує їй.
Не дивуйтеся, що я порівнюю політичний, філософський трактат Фукуями з фантастичним романом Гайнлайна, в цій книзі філософії більше, ніж фантастики. Автор описує світ, в якому наші нащадки після серії земних, міжусобних конфліктів змогли створити єдину земну державу, при цьому, урізавши виборчі права. Право вибирати й бути вибраним не надається людині за правом народження (як це зараз працює в нашому світі), а лише після виконання певних умов - у випадку світу описаному в "Зоряному десанті", це відбувається після служби у війську. Себто хочеш керувати країною, хочеш стати повним громадянином - іди й відслужи необхідний строк. Причину такого обмеження прав герої Гайнлайна пояснюють так:
"При нашей политической системе каждый голосующий и каждый государственный чиновник — это человек, который тяжелой добровольной службой доказал, что интересы группы, коллектива он ставит выше интересов собственных. Это чрезвычайно важное отличие. Человек может быть не таким уж умным, мудрым, он может ошибаться. Но в целом его деятельность будет во сто крат полезнее для общества, чем деятельность любого класса или правителя в прошлом"
Нам теперішнім може здатися, що така позиція є занадто авторитарною, що вона веде до зникнення свободи, до обмеження прав і в кінцевому варіанті до диктатури військової хунти. Що ж, це теж позиція, думаю можна довго дискутувати на тему чи повинні люди мати право голосу на основі місця народження. Але навіть у нас останнім часом ходять розмови про те, що на виборах потрібно вводити певний ценз: майновий, віковий, етнічний, інтелектуальний.
Я і сам вважаю, що інтелектуальний ценз потрібний. Хочеш голосувати - склади іспити на отримання статусу повного громадянина, а потім повторно - перед кожними виборами. Щодо обмеження прав деяких людей теж переживати не варто. Досить лише згадати, що на батьківщині демократії в Давній Греції виборче право належало далеко не усім, а позбутися його було дуже і дуже просто за деякі проступки.
Також думаю не варто боятися втрати свободи в результати таких обмежень, адже як каже той таки Гайнлайн:
"Свобода никогда не была неотъемлемым правом, ее регулярно приходится покупать ценой крови патриотов, или же она исчезает. Из всех так называемых прав человека свобода — самая дорогая, и цена на нее не упадет никогда. И уж даром она вообще не дается."
За свободу треба боротися, слабкодухі її не заслуговують, її тягаря вони не винесуть. Думаю це і є основним лейтмотивом книги "Зоряний десант". А ми живемо в такий час, коли багатьом з нас треба задуматися, може прийшов час втілити ідеї Гайнлайна в життя?

пʼятницю, 25 січня 2019 р.

Оззі Осборн – «I am Ozzy»

Почав читання: 10.01.2019 Закінчив читання: 23.01.2019
Wine is fine but whiskey's quicker
Suicide is slow with liquor
Take a bottle and drown your sorrows
Then it floods away tomorrows

Колись давно я почув про Оззі Озборна, послухав його альбоми і зрозумів, що цей чувак повністю відбитий. Він робив неймовірні речі і на концертах і в житті, він пройшов шлях від хлопчика з робітничої родини в маленькому англійському містечку до рок-зірки. В 60-х крав телевізори, а зараз його в тому телевізорі показують. Проте якщо ви думаєте що всього цього від досягнув наполегливою працею, то ви дуже помиляєтеся, йому просто пощастило. Принаймні таке враження складається у мене після прочитання його книги "I am Ozzy". Звісно треба розуміти, що більшість написаного в книзі не зовсім правда. Скоріше, це спеціально підібрані факти, подані з дуже специфічного боку так, щоб нікого не образити і не виставити самого Оззі в дуже негативному світлі. До того ж, я не думаю, що Оззі сам написав книгу, думаю він просто замовив її якомусь письменнику, якого консультував, відповідаючи на питання. На початку книги він розповідає про дислексію, яка навряд чи сприяє вмінню написати зв'язний текст на рівні автобіографічної книги. Та і пропалені всіма можливими і неможливими видами наркотиків, навряд чи змогли б видати якийсь більш-менш пристойний текст. Тож цю книгу скоріше треба сприймати не як книгу Оззі Озборна, але як книгу ПРО Оззі Озборна. І тоді все стає на місце. Це чудова, смішна і повчальна історія про життя рок-музиканта. Я читав цю книгу і сміявся, з диких речей які творив Оззі, з ситуацій в які він потрапляв: будь то історія з відриванням голови голубу щоб вразити босів звукозаписуючої компанії, відкусування голови справжній летючій миші на сцені чи історія про те як не змігши здати на права він вирішив поїхати в бар на коні. Всі ці дивацтва він творив перебуваючи або під наркотою, або страшенно бухим, а часто ці два стани були дуже змішані.
Взагалі якщо сприймати цю книгу трохи глибше, то можна побачити дуже цікавий підтекст - це розповідь про те, як наркотики і алкоголь руйнують життя людини. Якщо на початку книги було більше розповідей про всіляку діч, про постійні пиятики, про тони кокаїну і тусовки на яких відбувалися неймовірні речі під дією цього таки кокаїну, то під кінець книги розповідь стає більш сумною і повчальною. Починаються проблеми з здоров'ям, історії про лікарні, про намагання злізти хоча б з важких наркотиків і почати трошки менше пити. Особисто я вкотре переконався за допомогою цієї книги, що розплата завжди приходить, в тому чи в іншому вигляді. Втекти від неї неможливо. Думаю сам Оззі теж зрозумів це наприкінці своєї кар'єри. Але при цьому він справді унікальна особистість, бо попри весь той треш, що творився в його житті, він не перестав бути абсолютно відмороженим, але при цьому дуже крутим чуваком. Я не знаю як він ще живий, враховуючи що пробував напевно всі можливі варіанти наркотиків, алкоголю, таблеток які є в світі. Але тим не менше, йому вдалося навіть приймаючи все це творити справді цікаву і круту музику. Тож хай живе Оззі Осборн!

четвер, 17 січня 2019 р.

Віктор Горобець – «Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції»

Почав читання: 01.01.2019 Закінчив читання: 16.01.2019 
Історія. Вона має запах і смак. Коли згадуєш той чи інший період в історії на пам'ять навертається згадка про запахи. Історія ранньомодерної української держави - Гетьманату асоціюється у мене з запахом козацького кулешу і теплого, прілого сиру. Так напевно пахло на Січі, та і в інших містах і селах України в ті часи по смерті Богдана Хмельницького. Де-не-де ще можливо відчувався запах ляської крові, ними пахли батьківські шаблі, але ще не прийшов блювотний, важкий запах немитого москальського тіла. Цей сморід прийде на українські землі пізніше. А поки населення відходило від кривавих часів Хмельниччини, козацька старшина опановувала забрані в поляків маєтки, чернь класично бунтувалася і хотіла ні рівності, ні прав, а лише "панством бути". Українська держава хоча і змінила польського короля на московського царя, але формально не була незалежна. Проте мала автономію, свій устрій, свою політичну традицію. Це був шанс побудувати Україну ще тоді. Втрачений шанс, але і про нього треба знати.
У більшості пересічних українців є тяга до спрощення історії. Ми були під поляками, Хмельницький влаштував повстання, ми кілька років товкли ляхів, а потім пішли під московького царя. А москалі поступово обмежували наші права, по шматку від'їдали вольності й таким чином закріпачили все населення на довгі 300 років. Шанс стати незалежними ми отримали аж в після Лютневої революції. Оце власне і все що більшість може розповісти про тривалий період від 1648-го по 1917-й. І в принципі все правильно сказано, так воно і було, але це дуже спрощена, вихолощена картина. В ній немає напівтонів, взаємного перетину інтересів, випадковостей які впливають на долі народів, усього того чим так багата історія. Але крім науково-популярного викладу історії, є ще й детальна, прискіплива праця науковців, які збирають і детально описують усі факти, причини й наслідки. Це гетьману було просто піти, зібрати козаків і виграти кілька битв. Але скільки часу знадобиться історику аби проаналізувати навіщо та битва була потрібна, до чого призвела, як було влаштовано полки у воєнний час, а як у мирний. Хто стояв на чолі сотні чи полку і як його вибирали. Та і чи вибирали взагалі?
Всі ці питання є не менш цікавими, аніж хто і коли переміг в битві, проте широке коли читачів чогось не спішить купувати книги на таку тематику. Але добре що я не "широке коло читачів", тож коли мені в руки втрапила книга історика Віктора Горобця "Світанок української держави" - я прочитав її з неймовірним захопленням. Ця книга розповідає як функціонувала і розвивалася Українська держава в часи, після Визвольної війни. Як працювали суди, яка була роль гетьмана, за що відповідала генеральна канцелярія, які функції виконували бунчужні й хорунжі. І ще дуже багато цікавого про те, як була влаштована козацька держава можна дізнатися з цієї наукової роботи. Але найголовніше, що я виніс з цієї книги, - у нас була традиція державного управління. Вміння керувати своїми землями не зникло після того, як монголи зруйнували Київ в 1240 - му і не відродилося нізвідки в 1917-му. Те, що заведено називати Руїною, було спробою державного будівництва, спробою випрацювати з загального козацького середовища нової еліти. Так, було і взаємопоборювання і поразки. Російська імперія послідовно віджимала у нас шматки державності обмежуючи автономію Гетьманату у всьому, що тільки можна. Проте не можна сказати, що ми нічого не робили.
Цей період дещо губиться після золотих часів Хмельниччини. Проте він дуже важливий для нас теперішніх. Я вважаю що історія циклічна і ми зараз проходимо період, який наче брат-близнюк схожий на часи Гетьманату. Ми в тій самій точці, просто на іншому витку історичної спіралі. Тож маємо зробити висновки з помилок наших попередників. А без знання про той період у нас нічого не вийде. Той книга "Світанок української держави" має бути прочитана всіма, хто турбується про майбутнє нашої держави.

четвер, 10 січня 2019 р.

Мирослав Дочинець – «Вічник. Сповідь на перевалі духу»

Почав читання: 19.12.2018 Закінчив читання: 10.01.2019

Я не вірю в чари чи віщунство, не вірю в існування надприродних явищ чи вищих сил, що керують нашим життям направляючи нас в ту чи іншу сторону. Вірю я лише в один єдиний вид магії - це магія вчасності книги. Коли незбагненним чином тебе відштовхує від книги яку ти ще не готовий читати, коли ходиш біля неї колами, вона трапляється тобі на очі, ти сто разів береш в книгарні її в руки, але потім відкладаєш. Або навпаки, коли книга наче сама стрибає тобі в руки, ти читаєш її й розумієш, що це ідеальний час саме для цього тексту, що раніше ти б його не зрозумів, не осягнув, а пізніше, можливо, було б уже запізно. От в цю магію вчасності я і вірю.
Сама так сталося з книгою «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Вона трапилася мені в час душевного спокою, коли сум'яття не гризло душу, коли немає потреби щось здобувати, за щось боротися. Думаю в інший момент книга б мені геть не придалася. Проте взимку, коли не тільки природа завмирає, але і бажання наші, прагнення засинають до весни, коли хочеться закритися в собі, розібратися з пережитим за час від минулих холодів, саме тоді й треба читати такі книги. Тоді з них буде найбільше користі.
Книга Мирослава Дочинця - справді сповідь. У ній переплетено стільки всього різного, що важко відповісти на питання "про що ця книга". Для когось вона буде історією про карпатського мудреця, якого життя добряче покидало по світу. І десь там, побившись об чужі пороги, набравшись по крихті мудрості, виливається ця мудрість на читача. Черпнути її можна з книги, обкластися нею з усіх сторін і подумати, що от ти нарешті перебуваєш в благодаті. Проте це не так. В тому і суть мудрості, що у жменю її не схопиш. Мало того, що збирається вона по крихті, та ще і свою мудрість нікому не віддаси. Вона тільки твоя власна, у спадок не передається. Безперечно, у "Вічнику" є дуже багато цих розумних крихт. Тут і корисні поради щодо того як треба жити, і що і скільки їсти аби мати силу і довголіття. Є і поради щодо життя, такі, що їх би колись назвали народною мудрістю, ті що вчать жити правильно, допомагають не загубитися у світі:
"Не ти для часу, а час для тебе. Не діли хвилину, не розтягуй годину. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його звичайному і мудрому плину. І він винесе тебе, куди належить – у Вічність, увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому. Щоб простити минуле, пізнати теперішнє і розгадати будучне. І прийде спокій сили. І сила спокою."
Здавалося б прості слова, кожен і так знає й усвідомлює цю мудрість, проте мало хто слідує такому заповіту. Тому я і вважаю, що навіть з мудрої книги, якою безперечно є "Вічник", мудрості не зачерпнеш, якщо у тебе самого голова і серце діряві. Прочитати можеш, а усвідомити, прийняти - ні. Бо розуміння прийде з часом, коли будеш готовий до того, це і є оте "збирання по крупинках", про яке часто згадує в тексті автор.
Цікаво описує автор стосунки героя з жінками, яких у того було багато - як для того часу- і мало - як для часу нашого. Проте жодну з них він не зневажив, усіх їх любив, кожній дарував тепло і від кожної щось узяв, чогось навчився. Тож ділиться тим знанням легко:
"Чоловік прицінливим зором бачить у жінці лише тіло й очі, а все инше придумовує собі. Жінка чує тільки його голос і вгадує потрібний їй запах, а все инше навіює собі. Так вони знаходять одне одного, дві половинки любови."
Хіба не відчували ви чогось схожого? Скільки таких історій відбулося, а скільки ще відбудеться. Як тонко підмітив це Дочинець, як вміло про це написав. Проте і це не є основна мудрість його книги. Я все ж думаю, що лейтмотив книги в стійкості чоловіка, на долю якого випало скільки випробувань. Він бився з мадярами за Карпатську Україну, боровся з чеськими жандармами, тікав у Румунію, кілька років жив відлюдником в лісі, бував на Криті, був засланий в Сибір, сидів в тюрмах, жив в тайзі, будував маяки на Далекому Сході. Але що дозволило йому стерпіти всі ці поневіряння і наприкінці життя вернутися в рідні карпатські гори? Свобода. Відчуття внутрішньої свободи, душевної волі, яку не змогли зламати ні тюрми, ні лісова самотність. Якщо ти вільний - ти сильний духом. А якщо ти сильний духом - ти стерпиш все. Ось про що ця книга.