Іван Семесюк – «Еволюція або смерть»

Почав читання: 14.06.2019 Закінчив читання: 19.06.2019

"Суть мистецтва як раз в тому полягає, щоби засрати культурну ниву жирним понятійним добривом." каже Іван Семесюк у своїй книзі "Еволюція або смерть". І я не можу з ним не погодитися, адже в метафізичному сенсі Семесюк власне і є тією велетенською сакральною сракою, яка щедро удобрює український мистецький чорнозем. Як і будь-яка інша його творчість, книга Івана — це відверта і нічим не прикрита хуйня, через сто чи двісті років ніхто і не згадає, що був такий от автор, писав такі от книги, грав музику, жив, вмер, всьо як полагається. Але в поточному часовому зрізі, в наших просторових координатах "Еволюція або смерть" набирає солідної такої ваги, наче депутат, якого щойно вперше обрали до Верховної Ради. Не встигнеш зогледітися, як там уже ваги під центнер. Отак і з книгою Семесюка - читаєш її, ржеш собі з планети "Агроцентавра", "Наддніпрянської імперії" чи павіана Томаса, який мріє стати київським жлобом, аж раптом стає зовсім не смішно. Бо усвідомлюєш, що провалився в сакральну глибину цієї книги, що це не автор, вийобуючись, пише про викривлену дійсність, де мавпи їздять в вагонах, розмовляють матом і полтавським суржиком, загортають буряки в газету "Упирятинський вісник". Ніііі… Це ти, йобаний читачу, живеш у викривленій дійсності, де звичайного довбойоба не відрізниш від павіана, де срана медіапиздота допащекувалася до такого що пора всі медіаресурси перейменовувати в упирятиські вісники, де блазні з цирку корчать з себе депутатів, депутати корчать з себе буддійських мислителів, а мислителі виродилися до того, що їх пора здавати в шоу виродків. Тоді приходить розуміння, що Семесюк насправді творить в стилі реалізму, такого гострого, що об нього можна, блять, навіть порізатися. Думате, що я не маю рації, що я надмірно демонізую реальність, то озирніться навколо, проїдьтеся в громадському транспорті, поговоріть з людьми на вулиці. Там як не павіан, то хіпстер, як не дипломований МВА, то довбойоб чи поет, куди сука не подивись, скрізь якісь обізяни!
Іван Семесюк не дає ніяких рецептів подолання, культурно-гівняної кризи в головах українських павіанів (можливо там мало бути написано громадян, але краще все ж павіанів) Та і які тут можуть бути рецепти. Вирізати все під корінь, спалити нахуй, насрати зверху, а потім за заповітами великого Сунь Цзи, сісти на березі річки й чекати коли на всій цій культурній ниві виросте щось адекватне. Якщо виросте.
Проте не у всіх стане терпіння для такої важкої праці, тож більшість людиноподібних мавп просто вирішує "зрізати" на шляху до культурного просвітлення, піти навпростець, городами, щоб не втрачати час дарма. Про таких влучно сказав сам автор у книзі:

"Через цю нестерпну монополію мільярди живих істот розвтілюються і тікають із Сансари до Нірвани, проїздом через Яготин, де на платформі беруть полтавського пива. А вже в пункті призначення всіх пакують метафізичні мусора, бо в Нірвану п'яним не можна, штраф 300 грн"

Що тут ще можна додати? Хіба порадити прогресувати, невпинно їбашити на благо нашої рідної Наддніпрянської імперії, вбивати в собі павіанів і нестримно рватися до просвітлення. Як каже Іван Семесюк: Їбись і лютуй. І пішло воно все нахуй!

Віктор Рог, Ярослав Іляш - "Нація яка не капітулює"

Почав читання: 17.06.2019 Закінчив читання: 18.06.2019

Не знаю чи вірите ви в історичні паралелі, але інколи просто неможливо не поміти схожості в долях деяких народів. Народ, який близько 800 років бореться за свою свободу і незалежність проти велетенської, потужної імперії здавалося б точно заслуговує на перемогу. Проте імперія не здається, все рівно не відпускає, все рівно тягне і тягне свої хижі щупальця зі Сходу на Захід, все рівно хоче поневолити людей, знищити їхню честь і гідність, вкрасти свободу. І заради досягнення своїх цілей імперія не гребуватиме ніякими методами, вона буде вбивати, катувати, навіть влаштовувати штучний голод, аби винищити непокірних. Що ж залишається тим, хто не хоче втратити свою ідентичність, тим хто не хоче скоритися? Або брати в руки зброю і йти воювати за свою свободу усіма доступними їм методами, або емігрувати в далекі заокеанські країни, як от США чи Канада. Але якщо людина приймає рішення все ж таки воювати за свою свободу, то має розуміти, що ворожа пропаганда спробує зробити з цього бійця нелюда і терориста, бандита і вбивцю. Імперія ніколи не зупиниться сама, її можна тільки зупинити.
Думаєте я зараз про стосунки українців, що століттями борються проти російської імперії? Зовсім ні. Я про ірландців та їхню Ірландську Республіканську Армію, що воює проти Британії. Паралелі між ІРА і УПА, між історією української боротьби і ірландської боротьби дуже показові. Хоча тут звісно не можна говорити про повну тотожність.
Збірка статей «Нація яка не капітулює» - це погляд на історію ІРА, на боротьбу ірландців та на трагічні події в історії острова Ейрі. Ця книга досить однобока, вона не претендує на якусь історичну об‘єктивність чи всесторонність. Більше того, я б сказав, що ця книга більше схожа на політичну пропаганду, гіперболічно перебільшені факти таки кидаються в очі. Але це цілком виправдано форматом книги, все таки це збірка статей, що виходили в різних часописах, тож автори роблять висновки прямо в тексті статті, не покладаючись в цьому питанні на читача. Статті писали не історики, а скоріше прості українські прихильники ІРА, хоча упорядникам збірки вдалося, як на мене, дуже точно передати дух ірландської боротьби за незалежність. Всі статті пронизані одною незримою лінією, так ніби усі ці автори самі були учасниками ІРА, самі воювали проти британських солдат і ольсетрських лоялістів. Відсутність в книзі «безликого констатуючого історизму», відсутність цього лицемірного оперування цифрами, яке так люблять історики, додає книзі правильності і життєвості. Розповіді виглядають живими, в них просто не можеш не поринути з головою. Видається, що цей наклад книги ще тільки вчора нелегально переправили з берегів далекої Ірландії, ще недавно над ними працювали в підпільній друкарні, а автори писали їх під свист куль в католицьких кварталах Деррі.
Такий підхід до складання збірки звісно ж легко пояснюється – це не історичний твір, це опис живих подій, бо історію, як відомо, пишуть переможці, а війна ІРА все ще триває.

Станіслав Лем – «Кіберіада», «Казки роботів»

Почав читання: 31.05.2019 Закінчив читання: 13.06.2019
Доки ви отут сидите і читаєте мої недолугі рецензії на прочитані книги, десь за сотні тисяч світлових років, на планетах, про які ми ще навіть нічого не знаємо, мама-робот вкладає спати маленьке роботеня. Роботеня звісно ж спати не хоче, воно щойно поїло смачного іржавого порога, политого зверху машинним мастилом і тепер вимагає у мами казку. Бо якщо ви не знали, то роботичні казки на ніч то така давня і непорушна традиція. Кожна металева мама має таких знати з добрий десяток, аби розповідати діткам перед сном.
Мене дивує тільки одне звідки Станіслав Лем дізнався про ці казки? Бо невеликі історії з його книги "Казки роботів" це справді таки казки, найсправжніші такі казки! Родом вони із сивої давнини, розповіді про королівства, королів і лицарі, які в роботичному світі звісно ж називаються "електролицарями". Ці історії мають цілком класичний набір ознак хорошої казки: сміливих героїв, принцес, за чию руку треба боротися тим героям і трошки туповатих правителів, бо що ж це за казка без тупого правителя. Але це лише доводить теорію про універсальність Всесвіту, не важливо яке життя зародилося на планеті: чи топчуть її запилені дороги іржаві жестянки чи паплюжать природні багатства тої планети шкіряні мішки з м'ясом. Казкові історії універсальні, бо хоробрості, відваги і справедливості треба вчитися усім і людям і роботам, цього не вистачає в усіх суспільствах, незалежно від форми життя.
"Кіберіада", яка в принципі вважається окремим твором, як на мене теж могла б бути названою казкою про роботів. З тою лише відмінністю, що вона є казкою для дорослих. Це такі собі міські легенди про двох робо-винахідників Трурля та Кляпавція. Ці історії можуть розказувати один одному підтоптані роботи далеко за 30, що збираються в гаражах подалі від дружин які їх пиляють (в прямому сенсі пиляють їх напильниками, примовляючи "Знову запустив себе, подивись скільки на тобі іржі! І на тебе я витратила свої найкращі роки!?") Ці історії трохи схожі на казки, проте якщо копнути трошки глибше, то можна побачити їхній чіткий філософський підткест. Це вже не прості дитячі історійки, а чоловічі оповідки, в яких за сарказмом і іронією проступає досвід, що його набуто шляхом гуль на лобі.
Обидва цикли історій і "Кіберіада" і "Казки роботів" виконують одну важливу місію. Вони наділяють роботів людськими ознаками, адже зазвичай ми позбавляємо роботів права суб'єктності на основі того, що ми їх зробили. Хоча, за такою ж логікою, потрібно було б позбавляти права бути повноцінними людьми і власних дітей, адже ми теж їх зробили. Лем своїми історіями виправляє цю несправедливість, готуючи нас до майбутнього, в якому роботи будуть повноцінними членами суспільства. Для цього він вибирає найкращий спосіб - адже казки зацікавлять як дітей, чий пластичний розум сприйме усе цікаве, так і дорослих, цих затятих вуглецевих шовіністів.
То може насправді Станіслав Лем, ніякий не польський письменник, а кіборг, зроблений винахідниками Трурлем та Кляпавцієм, аби підготувати людство до зустрічі з гостями з планети роботів? Хто знає…

Зоран Жмирич – «Блокбастер»

Почав читання: 10.06.2019 Закінчив читання: 13.06.2019
War, war will never change...
Війна ніколи не міняється, вона така ж як і сотні, як і тисячі років тому. Міняються способи ведення війни, міняється зброя, різняться причини виникнення конфліктів. Але суть війни не змінюється, тобі так само хочуть випустити кишки, твою країну розтоптати, підкорити тебе на віки. І тоді нічого не залишається як стати перед ворогом лицем до лиця, щоб побачити різницю між тобою і ним. Ненавидіти. Вбивати. За ідею, заради помсти, щоб подорослішати, щоб не дорослішати, щоб збільшити ентропію в світі, щоб зменшити ентропію в світі. У кожного свої мотиви, але вони не міняють суті. Всі війни однакові. Чи не всі?
Війна - це філософія. Це спосіб узгодити у себе в голові події, які відбуваються навколо з тим, що відбувається в тебе в душі. Це спосіб не збожеволіти від жорстокості, що швидкими потоками розтікається навколо, коли починаються бойові дії. Війна - це спосіб розділити правду від брехні. Спосіб зрозуміти, хто свій, а хто чужий, а ще усвідомити, що означає оце "свій". Усі солдати воюють за свою землю, залишилося лише зрозуміти де вона, ось ця "своя земля". Серб з сусіднього села має таке ж саме право називати цю землю своєю як і хорват що живе тут здавна. Чи не має, чи його треба вбити? Під час балканських конфліктів це питання вирішувалося просто: куля або ніж і проблема вирішена. Якщо тобі не подобається, сусіднє боснійське село - його треба вирізати, якщо ти думаєш що сербів забагато - можна розстріляти усіх і жінок і дітей і чоловіків, якщо думаєш, що хорвати не мають жити в Хорватії - твій вибір етнічна чистка. Так думали багато солдатів усіх воюючих сторін. Зоран Жмирич майже ніде не акцентує увагу на тому, про яку з сторін конфлікту пише. Робить він це свідомо, адже хоче цим показати, що описані в книзі події могли відбутися в армії як Сербії так і Боснії чи Ховратії. Вояки щодня ризикують своїм життям самі не знаючи навіщо вони це роблять. Може щоб довести щось собі, а може заради якихось фантомних ідеалів. А дехто і просто використовує війну як спосіб збагатитися, вислужитися перед начальством і отримати нагороди. Проте всі намагаються вижити.
Власне, книга "Блокбастер" саме про це, про те як десакралізувати смерть, як ставитися до неї просто і виживати чи вмирати. Адже всім керує випадок
Тільки війна дасть відповідь на питання: "хто ти". Тільки війна перемішає все у твоїй голові так, що ти і сам не знатимеш, де правда, а де істина. І саме таким способом ти звільнишся від облуди, навчишся розрізняти добро і зло. Що таке війна кажуть герої книги Зорана Жмирича, краще тут і не скажеш:

- Ти це переживаєш, як кіно?
- Так, але як комедію. Якби дивився це як документалку, то довелося б вимкнути.
- І як же ти міг би це вимкнути?
- Кулею в скроню.
- То війна - це фільм?
Аміджа підповз до нас і ліг так, що стіл опинився на рівні його очей. Він узяв сигарету, прикурив і докинув:
- Певним чином це так. Війна - дуже крутий фільм. Добре зрежисований, і кожен сам собі пише сценарій. Завдяки декораціям все це має дуже правдоподібний вигляд, а іноземні інвестори влили великі гроші, і тут на кожному кроці як не актори то позери. Нема каскадерів, нема дублерів. І хоч як воно закінчиться - на цьому довго дехто добряче зароблятиме.
Аміджина промова мене здивувала. Він упав на спину, піднявши забинтовані ступні, я ж повів далі, бо все що він сказав, міг так само сказати і я.
- Одне погано - смерть знімають наживо. Але така ціна доброго блокбастера.

Війна… війна завжди різна. Але вона завжди розставляє все на свої місця. Війна - найвища справедливість, останній шанс знайти правду, або загубитися в потоці брехні.