понеділок, 30 травня 2016 р.

Звонко Каранович - "Три картини перемоги"

Почав читання 08.05.2016р. - Закінчив читання 27.05.2016р.


Ця книга залишилася для мене незрозумілою. Ну тобто весь час, доки я її читав я думав що знаю про що вона, це була така собі читацька самовпевненість. Але на останніх сторінках, я зрозумів, що дуже сильно помилявся. Я чекав уже звичний мені текст Звонко Карановича, автора, книги якого я дуже люблю. Чекав історію про 30-річного сербського чоловіка під час війни, про те як він намагається жити під час бомбардувань, про те що найцінніше в житті це друзі, симпатичні белградські повії і розпивання алкоголю під правильну музику. Я очікував прочитати нову, сучасну прозу з місцевим сербським колоритом (і він там безперечно був) історію про любов на фоні війни, дружбу на фоні війни, війну на фоні війни. І тільки наприкінці книги я зрозумів, що насправді це книга про іншу війну, де помирають повільно і як правило дуже болісно – війну з собою, за те ким ти є. «Три картини перемоги» це така собі спроба зрозуміти де ти переміг, а де програв, книга звернена «в-себе», Каранович намагається проаналізувати себе, підводить певну риску, наливає собі в склянку віскі і падає в крісло. Ця книга не для читача, хоча її неймовірно цікаво читати, це текст був написаний як звільнення, як необхідність, бо далі має початися щось нове. Це текст-прощання. Ти можеш повернутися з війни, але насправді не повернешся, залишиш частинку її в себе в серці і вона роз’їдатиме тебе з середини. Повернутися з війни - це перемога. Повернутися собою - це перемога. Повернутися з війни, без війни в кишені – це перемога. Ти можеш мати щасливу родину, батьків які тебе люблять, справжніх чи прийомних і постійно шукати чогось іншого. Ти можеш ненавидіти біологічного батька за те, що він тебе покинув, можеш зневажати прийомних батьків за їх несправжність. Можеш все життя виправдовувати свої помилки тим що в тебе в дитиснтві щось було негаразд. А можеш зціпити зуби і почати робити хоч щось. Вирішити свої психологічні проблеми, помститися батькові який тебе кинув – це перемога. Забити на все – це перемога. Зрозуміти, що і ти робив дурниці і можливо ти теж батько, який когось покинув – це перемога. Ти можеш бути патріотом своєї країни, любити її щиро і ніжно, вболівати за неї і хотіти щось змінити, а можеш робити темний бізнес, давати хабарі і думати тільки про своє збагачення. Виїхати с Сербії (читай України) – це перемога. Лишитися на своїй Батьківщині і міняти її на краще – це перемога. Навчитися бути щасливим, де б ти не жив, вдома чи закордоном – це перемога.

четвер, 12 травня 2016 р.

Ніколо Шеле - "Шизофренія"



Почав читання 21.04.2016р. - Закінчив читання 08.05.2016р

Укрсучліт все більше перетворюється в такий жанр літератури, що його можна впізнати мало не з трьох перших речень тексту. І справа тут не в особливій якості чи специфічно українському духу таких текстів, скоріше діло в абсолютному дилетантстві автора. Не пам’яатаю вже хто сказав ці слова: «Якщо ти можеш НЕ ставати письменником – не ставай, якщо можеш НЕ випускати книгу – краще не випускай». Очевидно той, хто ховається за псевдонімом Ніколо Шеле не чув цього вислову і це дуже сумно, бо той, хто хоче писати, має спочатку навчитися читати (слухати).
«Шизофренія» - це класично укрсучлітівська книга. Вцілому непогана ідея, про світ де люди мають мати по дві особистості, а шизофренією вважається наявість тільки однієї. Але ж виконання! Від стилістики написання інколи просто хотілося блювати скрутившись калачиком, аби мінімізувати свій контакт з Всесвітом, який дозволяє існування таких текстів. Такі тексти я називаю «письмом в одну лінію», бо сюжет ніяк не структуровний на логічні блоки, зупинившись посередині часто забуваєш що прочитав за 20 сторінок до того. Я ще безапеляційна «милість» написаного, яка б краще пасувала підлітковому роману для дівчаток, а не книзі про психологічні відхилення. Кращим виходом є читати такі книги за один раз, ковтаючи їх цілими, найкращим виходом є взагалі їх не читати.
Читаючи, я постійно задавав собі питання, що ж автор хотів сказазати цією книгою? Навіщо він її взагалі написав? Може ця істина має відкритися мені на останніх сторінках? Але ні, небо над моєю головою не розверзнулося, промінь світла не впав на мене і громовий голос не промовив «ну тепер ти зрозумів?!» навіть на останніх словах, останньої сторінки цього тексту. Все що лишилося в мені після книги це порожнеча і питання «навіщо?!»