четвер, 27 вересня 2018 р.

Чарльз Буковскі - "Музика гарячої води"

Почав читання: 17.09.2018 Закінчив читання: 22.09.2018

Тексти Чарльза Буковскі можна описати наступним чином: ти приходиш на читання і чемно сидиш чекаєш початку, а автор тексту приходить п'яним, з двома блядями, бухає прямо на сцені, травить непристойні жарти, блює тобі під ноги, дихає в обличчя перегаром. Десь в проміжках між цими безумовно важливими справами він читає тобі уривки своїх текстів. І найдивнішим є те, що тобі подобається, ти справді отримуєш задоволення від цього процесу.
Буковскі дуже специфічна особа, його справді непросте життя так тісно пов'язане з його творчістю, що інколи я починаю плутатися чи це я читаю оповідання Буковскі, чи книгу про нього і його життя. Він не йде на компроміси, каже на хуйню "хуйня", не шукає обтічних формулювань, не намагається написати так, аби нікого не образити. Саме це робить прозу Чарльза Буковскі такою справжньою. Це небажання берегти ніжну психіку читача дозволяє побачити крізь оповідання Буковськи справжній світ, а не вихолощену псевдореальність, яку часто пропонують інші письменники. Власне само тому його твори й цікаво читати.
У збірці "Музика гарячої води" Буковскі саме такий, яким я його і чекав побачити. Всі історії в цій книзі пронизані одним лейтмотивом: про любов і життя в нашому декадантському суспільстві. Він пише коротко, але влучно, його персонажі це напівбожевільні художники, що трахають молоденьких дівчат заради того, аби знову відчути хоч щось і вилити це в написану картину, або пристарілі чоловіки, які втратили все й намагаються розібратися в питанні "а що ж залишилося у мене питомо істинного наприкінці життя". Але, якщо копнути трохи глибше, якщо вчитатися в написаний текст і спробувати проникнути в нього, злитися з ним, як під час сексу зливаються разом коханці, то можна відчути, так, саме відчути, а не прочитати, що насправді цей текст про жінок. Про тих, яким за 30(?), 40(?) років, які з різних причин, через життєві негаразди, особисту дурість, чи просто випадковість, опинилися самі, про їхнє непереборне бажання любити, віддавати теплоту комусь, бути корисними. І про те, що заради усього вище перерахованого вони готові на багато чого. Більшість історій з цієї збірки мають однакову канву, однакове тло для сюжету. Самотня, немолода жінка, яка з усієї сили намагається знайти чоловіка, (цим героєм як правило виступає альтер-его автора) і для успішності цих пошуків жінка не гребує ніякими методами. Чоловік же ж в оповіданнях Буковскі втомлений і зайобаний життям алкоголік, ідіот, який не розуміє того, що відбувається навколо нього. Він не розуміє як так сталося, що життя добігає кінця, що пора підводити якісь підсумки, які ніяк не хочуть підводитися. Тому робить те, що робив все своє життя, сподіваючись що це поверне йому старі добрі часи: тобто трахається, п'є і пише(ну або малює), чекаючи, що ця комбінація поверне молодість. Не повертає. Тому Усі чоловічі персонажі в Буковскі неодмінно страждають - таке їхнє покликання, така їхня доля. Щоб ми могли прочитати цю книгу і спробувати стати щасливішими, доки ще у нас є час, аби спробувати щось змінити. Хоча Чарльз Буковскі уже знає відповідь на наші намагання - нічого не вийде.

вівторок, 25 вересня 2018 р.

Кріс Кайл - "Американський снайпер"

Почав читання: 07.09.2018 Закінчив читання: 16.09.2018 
Я давно подивлявся в сторону книги "Американський снайпер": чув про неї багато відгуків і знав, що за книгою зняли цілий фільм. Тож планував і собі прочитати її, аби скласти власне уявлення. Читання залишило двоякі враження, від яких я не можу позбутися досі. З одного боку книга справді цікаво написана, хоча мене постійно не полишала думка, що стиль книги якось не в'яжеться з біографією Кріса. Ковбой, спецназівець, задира й хуліган просто не може так писати. І справді, в передмові скромно вказано, що книгу Крісу Кайлу допомагали писати два письменники. Хоча думаю все було навпаки. Це книга написана двома письменниками в ході розмов з Крісом. Це власне дещо нівелює цінність книги як спогадів спецпризначенця, який побував на війні. Це більше художній твір, який спеціально намагалися зробити комерційно успішним. Тому автоматично виникають питання до того наскільки правдиві події, що описані в книзі, чи не приховані деякі важливі деталі, чи не були свідомо гіперболізовані деякі інші моменти заради збільшення продажів?
Проте з іншого боку, це справді дуже цікава історія снайпера, який став найрезультативнішим в історії Армії США. Це розповідь людини, яка не мучилася моральною стороною питання. Судячи з книги, Кріс не переживав про те, хто потрапив в приціл його гвинтівки. Ні, звісно, він не вбивав всіх підряд. В американських військових є дуже чіткі правила щодо того, хто вважається законною ціллю. Хоча, як мені здалося, там де список цілей можна було розширити без того, аби отримати серйозні проблеми з законом, Кріс це робив із задоволенням. Ось як він описує одну з перших своїх ліквідацій:
"Мои выстрелы спасли нескольких моих соотечественников; их жизни, несомненно, были более ценными, чем извращенная душа той женщины. Будучи абсолютно уверен в правильности своего поступка, я готов предстать перед Господом. Я всей душой ненавидел то зло , что было в женщине. Я ненавижу его по сей день. Дикое, непредставимое зло. Вот с чем мы сражались в Ираке. Вот почему многие, включая меня, называли наших противников «дикарями». Никак по-другому не назовешь то, с чем мы там столкнулись" 
З іншого боку прицілу була не людина, а варвар, дикун, якого можна і навіть треба вбити, аби привчити до покірності й порядку. Це благо для дикуна, коли цивілізація приходить в його країну. Заради цивілізованості можна і треба винищити незгодних. А чи були серед жертв невинні? Та ні, не було, зло було у душах усіх людей, в когось більше у когось менше. Кріс Кайл звільняв їх своїми пострілами.
Думаєте, я зараз знущаюся і стібуся? Думаєте, насправді я засуджую такий підхід американських військових чи керівництва їхньої армії коли ворог демонізується? Думаєте, вважаю, що солдат має бачити в першу чергу не ворога, а людину? Та ні, логіка Кріса насправді єдино можлива у цьому випадку, це спосіб вижити на війні, не травмувати свою психіку аж занадто сильно і не отримати жахливий ПТСР. Ти просто мусиш вважати ворога злом, аби перемогти. Немає іншого шляху до перемоги окрім цього, бо кожній війні треба виправдання.
Нам, тим, кого американські (і не тільки американські) снайпери вважають варварами й дикунами, здатними тільки на те, щоб потрапляти в приціл гвинтівки, потрібно пам'ятати, що для жодного вояка окрім українського ми не є людьми. Ми для них дикуни, аборигени, пісок під ногами в тактичних черевиках. Хто б це не був, американець, британець, чи не доведи господи росіянин - йому не місце на нашій землі.

понеділок, 17 вересня 2018 р.

Валерій Ананьєв – «Сліди на дорозі»

Почав читання: 29.08.2018 Закінчив читання: 07.09.2018
У багатьох відгуках на книгу "Сліди на дорозі" я чув, що це книга про війну. Так справді можна було б подумати, якщо не дуже уважно читати її, або не мати бажання копнути трохи глибше. Насправді, це книга про свободу, про те, як бути вільним, як перемагати себе, своїх власних демонів, ця книга про те як стати Людиною. Саме тому Валера Ананьєв в кінці книги вбиває свого головного персонажа. Персонажа, який безперечно був автобіографічним. Протягом всієї книги читач не сумнівається про те, що цей головний герой - це сам Валера. Аж тут раптом вибух, кров, біль, смерть... Спочатку я не зрозумів чому в автобіографічній книзі автор, який вижив на цій війні, все-таки вбиває головного героя. Але трохи поміркувавши, усвідомив, що зробив він це через скромність. Герой книги осягнув важливі життєві істини, пройшов довгий і тернистий шлях від маленького хлопчика, який не розуміє як працює цей великий і незрозумілий світ, до чоловіка, який уже точно не пропаде в житті, бо пізнав його суть.
Я впевнений: війна, що в цій книзі виступає як фон, історичне тло, на якому розгортаються події, дозволила Валері Ананьєву, як і персонажу його книги, усвідомити хто він є і ким хоче бути. Проте автор не хотів хвалитися цим досягненням, тому на останніх сторінках він вистрілив по своєму герою з гранатомета, розірвавши цей зв'язок між ними на тисячу фрагментів. І це правильно, так і має бути. Бо "Сліди на дорозі" це не весь шлях, це лише один відрізок. Його потрібно пройти, зафіксувати в книзі й... забути. Забути заради можливості рухатися далі, заради можливості жити. Книга не повинна тягнути автора на дно. Вона і не буде.
Весь той травматичний досвід, про який автор розказує в книзі, не зміг його зламати. Тому якоюсь мірою "Сліди на дорозі" можна вважати книгою психологічною. Це ніби розповідь, яку розказує воїн на прийомі у психоаналітика, це посттравматичний синдром зафіксований в папері, аби він не отруював голову і серце. Думаю саме такий спосіб є найкращим для усіх хто страждає ПТСР. Виписуватися, виливати на папір усі думки такими як вони є, бути чесним з собою і читачем, не прикидатися, не приховувати нічого: ні хорошого, ні поганого.
Сам Валерій Ананьєв неймовірна людина, він сам пройшов відомий паломницький шлях, який звуть "Дорогою святого Якова". Зробив він це не з релігійних мотивів, а заради усвідомлення себе. Слідкувати за його подорожжю можна було онлайн, що я з великим задоволенням і робив. Зараз, наскільки мені відомо, Валерій планує ще одну мандрівку, сподіваюся після неї вийде його нова книга.

четвер, 6 вересня 2018 р.

Юваль Ной Гарарі - "Sapiens. Коротка історія людства"

Почав читання: 21.08.2018 Закінчив читання: 06.09.2018
В чому переваги науково-популярної літератури? У тому, що читається це легко і просто наче художній роман, а суть тексту все-таки трохи серйозніша, ніж звичайна літературна вигадка. До таких книг належить "Sapiens. Коротка історія людства" Юваля Гарарі. Її можна сприймати як ввідний курс в антропологію - серйозну науку, яка вивчає походження і розвиток людини, а можна сприймати як розважальну літературу - просто цікаву історію про те, як розвивалося людство. У будь-якому випадку книга читається легко і попри свій досить таки немаленький об'єм була прочитана мною досить швидко.
Взагалі, я б не сказав, що прочитав у "… короткій історії людства" щось таке чого взагалі не знав раніше. Спорадичні знання про біологію, історію, археологію у мене були й до того. З майже усіма наведеними фактами я був знайомий і до цього. Ну кому не відомо, що предки давньої людини прийшли в Європу з Африки й витіснили неандертальців, які жили тут до нас? Також усі знають, що люди одомашнили деяку частину рослин поруч з якими жили, а також приручили деяких тварин. А ще здійснили кілька революцій: аграрну, наукову, навчилися обробляти різні метали, виготовляти інструменти й машини. Про все це нам розповідали в школі, ми читали про це в інших книгах. То чим же ж особлива книга пана Гарарі? А тим, що всі ці події розглядаються з точки зору людини, точніше з точки зору антропології. Одомашнення пшениці - це добро чи зло? З точки зору історії - добро, бо людина почала отримувати більше калорій і могла прогодувати більше дітей. А якщо подивитися на це питанням під іншим кутом, то ми стали рабами пшениці. Ми доглядаємо її, удобрюємо, розповсюджуємо по світу, захищаємо її від хвороб і шкідників… То хто виграв від одомашнення пшениці? Людина чи сама пшениця?
Ще цікавішу думку Юваль Гарарі висловлює далі, в розділі, де розповідає про різні види людей. На уроках історії нам розповідали що спочатку жили неандертальці, а потім їх витіснили сапієнси, без особливих пояснень, просто взяли й витіснили. Але все виявляється не так і просто. Це не лише витіснення, це ще й змішання. Таке собі переплетення геноциду й любові. Я читав і дивувався, як я сам не задумувався про такі очевидні речі. Адже всі ці факти лежали на поверхні - просто бери й аналізуй.
"Які культури, які суспільства, які політичні структури склалися б у світі, де співіснували різні людські види? Як би, наприклад, розвивалися релігії? Чи проголосила б Книга Буття неандертальців потомкам Адама та Єви, Христос би помер заради прощення неандертальських гріхів, передбачив би Коран місця в небі для всіх праведних незалежно від виду? Змогли б неандертальці служити в римських легіонах, чи розвиненій бюрократії Китаю? Проголосила б американська декларація незалежності як самоочевидну істину: «всі члени роду Homo створені рівними»? Закликав би Карл Маркс до об'єднання пролетаріїв всіх людських видів?"
Ця цитата справді змусила мене задуматися. Скільки проблем ми вирішили тим геноцидом неандертальців, чи може навпаки створили собі купу проблем? "Sapiens. Коротка історія людства" - книга, яка хороша тим, що ставить питання, на які люди у звичайних умовах стараються не відповідати. Ми звикли до того, що ми головні в цьому світі, а автор пропонує нам побути трохи в шкурі піддослідних щурів, яких він препарує своїми влучними метафорами. Думаю, людству справді варто зняти віртуальну корону, якою ми самі себе нагородили, й оглянутися на пройдений шлях. Ні, я не очікую, що ми усвідомимо свої помилки й покаємося, але можливо хоч будемо не так багато їх робити в майбутньому
"Багато історичних катастроф, у тому числі руйнівні війни та насилля над екосистемою, витікають з нашого дуже поспішного прориву в владу. Людство не зграя вовків, що заволоділа раптом танками й атомними бомбами, скоріше ми - стадо овець, які волею незрозумілого бажання еволюції навчилися робити й використовувати танки й ракети. А озброєні вівці набагато небезпечніші аніж озброєні вовки."

понеділок, 3 вересня 2018 р.

Віктор Франкл - "Людина в пошуках справжнього сенсу"

Почав читання: 18.08.2018 Закінчив читання: 27.08.2018
Моє зацікавлення тим, як працює людський мозок в розрізі емоцій, почався дуже давно. Я б навіть назвав це зацікавленням в психології, але значення виразу "цікавлюся психологією" дуже скомпрометоване книгами "Як стати багатим і успішним" "5 простих кроків змінити свою свідомість" чи "Щастя. Покрокова інструкція" яку читають альтернативно обдаровані й не обтяжені інтелектом люди. Мій читацький шлях був досить типовим: спочатку твори Фройда, потім, коли я войовниче не погодився з його поясненням всіх проблем за допомогою лібідо, читав критиків Фройда. Того ж таки Еріха Фромма я ковтнув і спробував перетравити, власне всі ті думки, що зараз є в моїй голові - то власне і є результат травлення ідей Фромма в моєму мозку. Аж тут мені в руки потрапляє книга Віктора Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу". Так назва дещо претензійна, проте отримати відповідь на це "питання життя, Всесвіту і взагалі" мені аж дуже кортіло, тому я взявся до читання.
Ще з перших сторінок автор пояснив мені, що розбив цю книгу на дві частини. В першій він розкаже про своє життя в нацистському концентраційному таборі, а в другій частині розповість про свою наукову теорію "логотерапію". Мене трохи здивував такий поділ, якщо чесно, але я вирішив, що саме розуміння проблем життя в концтаборі дасть мені як читачеві ключ до усвідомлення теорії Віктора Франкла.
Читаючи першу частину, я весь час хотів якомога швидше перейти до другої. Не тому що я якось нівелюю важливість досвіду в концтаборах, применшую страждання людей, що пройшли через них чи заперечую досвід набутий цими людьми в таких жахливих місцях. Зовсім ні. Просто нічого аж особливо нового я в цій частині не прочитав. Не так давно я закінчив читати "Іскра життя" Ремарка, де про це все було написано надзвичайно майстерним чином. Після художньої книги Ремарка, реальні спогади виглядали мляво й нецікаво. Але це не вина Віктора Франкла, скоріше це власне моя проблема, тож я продовжив читання.
І от заповітна друга глава, і вже з перших сторінок автор вражає мене головною ідеєю своєї теорії. Він каже, що більшість людських проблем не через невдоволене лібідо, не через сексуальну фрустрацію, як про це говорив Фройд, а через відсутність сенсу життя. Дай людині цей сенс і вона зможе пережити будь-які життєві кризи. Дуже важко сперечатися з цим твердженням, настільки воно влучне. Я одразу ж згадав як в часи буремної юності шукав "сенс життя" намагаючись якось з цим питанням розібратися. (У мене навіть є недописаний роман на цю тему)
Десь сторінок десять, коли автор розказував про цю теорію смакував нею, крутив нею навсібіч, показуючи її з усіх боків, я був в захваті. "Якщо перша ж думка другої частини книги така цікава і глибока, то що ж буде далі" - думав я собі. Але нових цікавих ідей не було і не було. Власне вся ця книжка - це просто обігрування однієї думки з великим вступом у вигляді першої частини.
Взагалі у мене склалося таке враження, що вся книга це велика реклама у вигляді книги. Франкл ніби каже "от тут я придумав класну психотерапевтичну фігню про сенс життя, приходь до мене на сеанс, лягай на кушетку і я тобі розкажу про неї". І я б навіть сходив, от чесно. Якщо я вже й так подумую про це, то з усіх психоаналітиків обрав би саме логотерапевта Франкла. Але от біда, Франкл помер і вже не зможе мене вилікувати. Доведеться, певно, бути хворим і далі шукати сенс життя самостійно.