Я давно подивлявся в сторону книги "Американський снайпер": чув про неї багато відгуків і знав, що за книгою зняли цілий фільм. Тож планував і собі прочитати її, аби скласти власне уявлення. Читання залишило двоякі враження, від яких я не можу позбутися досі. З одного боку книга справді цікаво написана, хоча мене постійно не полишала думка, що стиль книги якось не в'яжеться з біографією Кріса. Ковбой, спецназівець, задира й хуліган просто не може так писати. І справді, в передмові скромно вказано, що книгу Крісу Кайлу допомагали писати два письменники. Хоча думаю все було навпаки. Це книга написана двома письменниками в ході розмов з Крісом. Це власне дещо нівелює цінність книги як спогадів спецпризначенця, який побував на війні. Це більше художній твір, який спеціально намагалися зробити комерційно успішним. Тому автоматично виникають питання до того наскільки правдиві події, що описані в книзі, чи не приховані деякі важливі деталі, чи не були свідомо гіперболізовані деякі інші моменти заради збільшення продажів?
Проте з іншого боку, це справді дуже цікава історія снайпера, який став найрезультативнішим в історії Армії США. Це розповідь людини, яка не мучилася моральною стороною питання. Судячи з книги, Кріс не переживав про те, хто потрапив в приціл його гвинтівки. Ні, звісно, він не вбивав всіх підряд. В американських військових є дуже чіткі правила щодо того, хто вважається законною ціллю. Хоча, як мені здалося, там де список цілей можна було розширити без того, аби отримати серйозні проблеми з законом, Кріс це робив із задоволенням. Ось як він описує одну з перших своїх ліквідацій:
"Мои выстрелы спасли нескольких моих соотечественников; их жизни, несомненно, были более ценными, чем извращенная душа той женщины. Будучи абсолютно уверен в правильности своего поступка, я готов предстать перед Господом. Я всей душой ненавидел то зло , что было в женщине. Я ненавижу его по сей день. Дикое, непредставимое зло. Вот с чем мы сражались в Ираке. Вот почему многие, включая меня, называли наших противников «дикарями». Никак по-другому не назовешь то, с чем мы там столкнулись"З іншого боку прицілу була не людина, а варвар, дикун, якого можна і навіть треба вбити, аби привчити до покірності й порядку. Це благо для дикуна, коли цивілізація приходить в його країну. Заради цивілізованості можна і треба винищити незгодних. А чи були серед жертв невинні? Та ні, не було, зло було у душах усіх людей, в когось більше у когось менше. Кріс Кайл звільняв їх своїми пострілами.
Думаєте, я зараз знущаюся і стібуся? Думаєте, насправді я засуджую такий підхід американських військових чи керівництва їхньої армії коли ворог демонізується? Думаєте, вважаю, що солдат має бачити в першу чергу не ворога, а людину? Та ні, логіка Кріса насправді єдино можлива у цьому випадку, це спосіб вижити на війні, не травмувати свою психіку аж занадто сильно і не отримати жахливий ПТСР. Ти просто мусиш вважати ворога злом, аби перемогти. Немає іншого шляху до перемоги окрім цього, бо кожній війні треба виправдання.
Нам, тим, кого американські (і не тільки американські) снайпери вважають варварами й дикунами, здатними тільки на те, щоб потрапляти в приціл гвинтівки, потрібно пам'ятати, що для жодного вояка окрім українського ми не є людьми. Ми для них дикуни, аборигени, пісок під ногами в тактичних черевиках. Хто б це не був, американець, британець, чи не доведи господи росіянин - йому не місце на нашій землі.
Немає коментарів:
Дописати коментар