Ірина Даневська - "Німецький принц Богуслав Радзивіл"

Почав читання: 28.05.2023 - Закінчив читання: 24.08.2023 

Так уже співпало, що історичний період, про який йдеться в романі пані Ірини Даневської дуже мене цікавить. Я майже нічого не знав про Богуслава Радзивіла до моменту коли почав читати цю книгу, хоча й частково досліджував історію цього князівського роду, оскільки видається, що саме вони заснували село, де жили мої предки. Не дивно, що я не міг пропустити таку книгу, тим більше, що я люблю історичні романи, які дозволяють трохи фактурніше подивитися на історичні події.
"Німецький принц Богуслав Радзивіл" це перша частина трилогії і розповідає вона про ранні роки шляхтича з дому Радзивілів, який жив у 17 столітті. Це класичний пригодницький роман де головні герої те й роблять що бенкетують, подорожують, втрапляють в неприємності і б'ються на дуелях. Ну і звісно ж нікуди не дітися від любовних пригод, яких в книзі дуже і дуже багато. Богуслав Радзивіл розважається майже з усіма жінками які є персонажами книги. Здавалося б стільки подій не могло б випасти на долю однієї людини, якби персонаж був вигаданим це ще можна було б пояснити авторською уявою. Але ж Богуслав Радзивіл реальна, історична постать! І в цьому й полягає особлива привабливість книги. Вона справді написана за автобіографією самого князя, а також за спогадами багатьох його сучасників. Реальністю описуваних подій гарно вплетені авторкою в мереживо її ж вигадок, так що і не відрізнити одне від іншого. Так і треба писати історичні романи, в цьому й полягає найвища майстерність автора.
Проте залишається одна проблема. Коли я читав "Німецький принц Богуслав Радзивіл" то мало не від перших сторінок помітив певну фрагментарність описів. Так, наче авторка мала описати юність Радзивіла, тому детально описувала всі його переміщення по Європі бо вони дійсно відбувалися в реальності. Не зважала вона ні на що, не дуже задаючись питанням "а як цей розділ вплине на загальну оповідь?" Доходило до абсурду. Цілий розділ присвячений тому як Радзивіл їде на війну, аби долучитися до загону що штурмує місто в Голландії. Але коли він приїздить виявляється що битва уже закінчилася, він не встиг, тому просто повертається назад. Все, кінець розділу. Або Богуслав їде таємно у Францію аби взяти участь в дуелі з кривдником. Один раз натрапляє на грабіжників від яких відкуповується, потім за дуель яка не трапилася його заарештовують і кидають до Бастилії, де він проводить ніч і вранці його звільняють. Кінець розділу. І таких фрагментарних історій дуже і дуже багато. Вони не складаються в загальну картину, вони не служать розкриттю головного героя. Про другорядних персонажів я уже взагалі мовчу, вони виринають нізвідки і зникають в мороці, а я навіть не встиг їх запам'ятати.
Післясмаком цієї книги залишається запитання "що автор хотіла нам цим сказати?", або більш вульгарне "і шо!?" Я думаю книга тільки б виграла, якби пані Ірина викинула з неї половину другорядних подій і персонажів і краще б попрацювала над розкриттям основних. Тоді б ми краще зрозуміли суть історії, а Богуслав Радзивіл не виглядав би паперовим корабликом якого дитина вкинула в бурхливий потічок і дивиться як кораблик кидає зі сторони в сторону. А може відповіді на ці питання нас чекають в наступній книзі про Богуслава Радзивіла? Що ж, побачимо…

Володимир Дрозд – «Листя землі»

Почав читання: 07.06.2023 - Закінчив читання: 07.08.2023 

Щойно дочитав останню сторінку другого тому книги "Листя землі" Володимира Дрозда і є у мене таке відчуття, наче я прочитав одну із найважливіших книг у своєму житті. Це дуже важко описати, що відчуваєш в цей момент, наче ти довго, дуже довго, дерся на високу гору, дряпаючи руки об каміння, чіпляючись за коріння дерев. А доки йшов, нічого не бачив навколо, бо схил цієї життєвої гори поріс густим лісом. І аж ось ти виходиш на вершину, дерев на самій маківці гори немає і каміння колючого немає, а є тільки галявина, на ній трава зелена, сонечко світить і видно усе навкруги. Видно звідки ти прийшов і куди твоя дорога далі лежатиме.
І от стою я посеред цієї галявини, а з закривавлених рук, якими за каміння по дорозі хапався, на зелень скрапує кров. Дихання заспокоїти не можу, бо важко було йти, серце мало з грудей не вискакує. Але від раптового прозріння, від того що бачиш усе це раптом виростає в душі така солодка печаль. Бо наче й відмучився ти вже хоч частково, важку дорогу, а все ж подолав. Оглядаєшся на темінь з якої вийшов і радісно стає, а потім дивишся уперед куди далі йти маєш, а там дорога на ще вищу гору і знову темна і знову важка.

Чи важко йти цією стежкою? Та ні, не важко. Важко її Володимир Дрозд стелив, коли писав роман "Листя землі". Бо щоб чесно про долю цілого українського народу написати, та ще й такі важкі сто років від кінця 19-го до кінця 20-го, треба добряче свою душу збурити, витончити її, щоб відчувала вона найменшу біду людську і біль. З такою душею важко потім стежкою життєвою йти. А от читачу, йому уже простіше, його шлях автором торований, сторінку перегортай, ногою переступай камінець на дорозі, та й іди собі.
То чи важко йти? Ой важко! Бо рядок наче б про незнайомих людей в книзі Дрозда читаєш, а тобі кров в жилах твоїх клекоче і предки з того світу кажуть "І з нами таке було! І нас така ж біда не оминула!" І вже не про чужих людей ти читаєш книжку-оповідку, а про своїх, рідних. Вже тобі за кожним поворотом цієї стежки ввижається, що ти тут колись був і життя це уже бачив, бо це голос крові в тобі говорить, а не тільки автор літери рядками стелить. І виходить так, що це не просто собі читання, це вже ти над долею всього народу піднявся і дивишся як вона прямувала, де у ній болота імлисті, урвища глибокі чи ями глибокі, руками людськими вириті. На дні тієї ями, тіла людей замордованих, а над ними стоїть нквд-ист в чоботах хромованих, скрипучих. Усміхається він, наганом грається, на руці його підкидає. Міг би ти, вчепився б в це лице і роздер його на клапті, аби помстити тих, на дні ями, бо і твої ж там лежать, хоча… вони тепер всі твої. Але не можеш, бо ти всього лише читач, і бредеш ти не стежкою на гору, а сторінками паперовими, автором, Дроздом Володимиром для тебе прокладеними. А за наступним поворотом стежки, на наступній сторінці щось інше тебе чекає, чи добре, чи лихе ти не знаєш. Бо і того і того в світі було і про все автор написав як воно ставалося.

А вже докінчуючи читання, вже підійнявшись на ту вершину, перепочивши, та ладнаючись далі йти, роззирнувся я навсібіч, аби ще раз оком окинути краєвид, запам'ятати його назавжди. Аж дивлюся скраєчку цієї галявини сидить на камені чоловік старший і пес великий кудлатий біля нього крутиться. Дивиться чоловік кудись за горизонт, щось тільки йому одному відоме видивляється. Я ж підійшов ближче, привітався, як це серед порядних людей водиться.
- Дочитав? - Питає мене
- Дочитав, — відповідаю йому — ось щойно закінчив.
Повертається він до мене, рукою очі від сонця прикриває і каже сміючись:
- І як тобі? Сподобалося?
- Сподобалося дуже, пане Володимире! - Відповідаю йому — Ось давайте сяду біля вас та розкажу все, що надумав доки читав…
Але обірвав він мене на півслові, рукою махнув відганяючи від себе.
- Е ні, чоловіче! Не треба тобі біля мене сидіти, іди собі геть. Це я вже прийшов, а тобі ще довго йти, онде твоя стежка в'ється на сусідню гору.

Відвернувся він від мене, а я собі почвалав далі, назавжди запам'ятавши книгу Володимира Дрозда "Листя землі". Пішов я на свою власну гору, де мені долею судилося на камені сидіти і краєвид оглядати.