Володимир Дрозд – «Листя землі»

Почав читання: 07.06.2023 - Закінчив читання: 07.08.2023 

Щойно дочитав останню сторінку другого тому книги "Листя землі" Володимира Дрозда і є у мене таке відчуття, наче я прочитав одну із найважливіших книг у своєму житті. Це дуже важко описати, що відчуваєш в цей момент, наче ти довго, дуже довго, дерся на високу гору, дряпаючи руки об каміння, чіпляючись за коріння дерев. А доки йшов, нічого не бачив навколо, бо схил цієї життєвої гори поріс густим лісом. І аж ось ти виходиш на вершину, дерев на самій маківці гори немає і каміння колючого немає, а є тільки галявина, на ній трава зелена, сонечко світить і видно усе навкруги. Видно звідки ти прийшов і куди твоя дорога далі лежатиме.
І от стою я посеред цієї галявини, а з закривавлених рук, якими за каміння по дорозі хапався, на зелень скрапує кров. Дихання заспокоїти не можу, бо важко було йти, серце мало з грудей не вискакує. Але від раптового прозріння, від того що бачиш усе це раптом виростає в душі така солодка печаль. Бо наче й відмучився ти вже хоч частково, важку дорогу, а все ж подолав. Оглядаєшся на темінь з якої вийшов і радісно стає, а потім дивишся уперед куди далі йти маєш, а там дорога на ще вищу гору і знову темна і знову важка.

Чи важко йти цією стежкою? Та ні, не важко. Важко її Володимир Дрозд стелив, коли писав роман "Листя землі". Бо щоб чесно про долю цілого українського народу написати, та ще й такі важкі сто років від кінця 19-го до кінця 20-го, треба добряче свою душу збурити, витончити її, щоб відчувала вона найменшу біду людську і біль. З такою душею важко потім стежкою життєвою йти. А от читачу, йому уже простіше, його шлях автором торований, сторінку перегортай, ногою переступай камінець на дорозі, та й іди собі.
То чи важко йти? Ой важко! Бо рядок наче б про незнайомих людей в книзі Дрозда читаєш, а тобі кров в жилах твоїх клекоче і предки з того світу кажуть "І з нами таке було! І нас така ж біда не оминула!" І вже не про чужих людей ти читаєш книжку-оповідку, а про своїх, рідних. Вже тобі за кожним поворотом цієї стежки ввижається, що ти тут колись був і життя це уже бачив, бо це голос крові в тобі говорить, а не тільки автор літери рядками стелить. І виходить так, що це не просто собі читання, це вже ти над долею всього народу піднявся і дивишся як вона прямувала, де у ній болота імлисті, урвища глибокі чи ями глибокі, руками людськими вириті. На дні тієї ями, тіла людей замордованих, а над ними стоїть нквд-ист в чоботах хромованих, скрипучих. Усміхається він, наганом грається, на руці його підкидає. Міг би ти, вчепився б в це лице і роздер його на клапті, аби помстити тих, на дні ями, бо і твої ж там лежать, хоча… вони тепер всі твої. Але не можеш, бо ти всього лише читач, і бредеш ти не стежкою на гору, а сторінками паперовими, автором, Дроздом Володимиром для тебе прокладеними. А за наступним поворотом стежки, на наступній сторінці щось інше тебе чекає, чи добре, чи лихе ти не знаєш. Бо і того і того в світі було і про все автор написав як воно ставалося.

А вже докінчуючи читання, вже підійнявшись на ту вершину, перепочивши, та ладнаючись далі йти, роззирнувся я навсібіч, аби ще раз оком окинути краєвид, запам'ятати його назавжди. Аж дивлюся скраєчку цієї галявини сидить на камені чоловік старший і пес великий кудлатий біля нього крутиться. Дивиться чоловік кудись за горизонт, щось тільки йому одному відоме видивляється. Я ж підійшов ближче, привітався, як це серед порядних людей водиться.
- Дочитав? - Питає мене
- Дочитав, — відповідаю йому — ось щойно закінчив.
Повертається він до мене, рукою очі від сонця прикриває і каже сміючись:
- І як тобі? Сподобалося?
- Сподобалося дуже, пане Володимире! - Відповідаю йому — Ось давайте сяду біля вас та розкажу все, що надумав доки читав…
Але обірвав він мене на півслові, рукою махнув відганяючи від себе.
- Е ні, чоловіче! Не треба тобі біля мене сидіти, іди собі геть. Це я вже прийшов, а тобі ще довго йти, онде твоя стежка в'ється на сусідню гору.

Відвернувся він від мене, а я собі почвалав далі, назавжди запам'ятавши книгу Володимира Дрозда "Листя землі". Пішов я на свою власну гору, де мені долею судилося на камені сидіти і краєвид оглядати.