Сергій Зінченко - "Отаман Холодного Яру"

Почав читання: 23.08.2021 Закінчив читання: 26.08.2021

Різні бувають книги, хороші і погані, цікаві і не дуже, корисні і шкідливі. Зазвичай оцінка книги залежить багато в чому від точки зору читача, від тої позиції де він знаходиться, як дивиться на книгу, який життєвий шлях пройшов до моменту коли зустрів цей текст.
Я більше ніж впевнений, якби мені потрапила в руки книга "Отамани Холодного Яру" років 20 тому - вона стала однією з моїх найулюбленіших книг.
Сергій Зінченко чудово змальовує світ 18-го сторіччя, розказує про козаків, про те як починалася Коліївщина, про отаманів і їхні дії. Сама книга читається легко і швидко, історія розгортається перед читачем наче стежка, йдеш-йдеш нею і роззираєшся навколо. Персонажі постають живими, яскрваими, в кожному відчувається характер і своя, неповторна індивідуальність...
І все це справді міг би сказати про книгу читач, що не дуже тямить в історії, який читає її не як "історичний роман", а скоріше в якості "художнього роману на історичному фоні". От читаєш книгу і раптом натикаєшся на пасаж про "поляків-шляхтичів і жидів-орендарів" проти яких борються козаки а потім цей текст повторюється в точно такому ж самому вигляді ще разів 150. І тоді хочеш того чи ні, але задумуєшся. А як же бути з українськими шляхтичами? Вони ж були, я чудово це знаю. І часто ставилися, до своїх таки підданих не краще ніж поляки. В ті часи спільність стану важила набагато більше, аніж спільність етнічна. Або постійні згадки про "боротьбу за спільну віру" якою козаки намагалися ніби вмовити російське військо їм допомогти проти поляків. Чи були такими наївними тодішні керівники повстання? Не думаю. Так, вони справді нав'язували контакти з російською стороною, старалися використати максимум можливостей для підтримки повстання. Але "не можуть же одновірці зрадити одновірців" з вуст героїв книги - звучить так по дитячому наївно, аж до фальшу. Розуміючи як все було насправді, прочитавши багато наукових статей і книг про Коліївщину, стає трохи сумно, що персонажі в книзі так шаблонно себе поводять. Та й взагалі, я втомився від цього карикатурного "якщо наші то хороші, якщо їхні то погані" ця дихотомія може бути притаманна хіба дуже примітивним творам. Звісно було б неправильно очікувати від художнього твору якоїсь історичної глибини, проте маючи в назві приставку "історичний" роман мав би трохи більше відповідати реаліям.
Ця книга, яка повторся, не є поганою, може наробити шкоди більше аніж користі. Бо в ній рефреном повторюються історичні міфи, які дуже легко і просто давлять на наші національні мозолі. Намагання зробити з козаків "добрих, чесних і безкомпромісних захистників православ'я" не дозволяє нам побачити, що вони насамперед були звичайними людьми, як і ми самі. Намагання перекласти відповідальність за всі наші колишні негаразди на "ляхів", "жидів-орендарів" чи "зрадників-москалів" дуже заважає будувати нормальну державу зараз. Тільки правда, тільки осмислення нашої історії, тільки правильні висновки, зможуть нам допомогти. А тому книгу "Отаман Холодного Яру" потрібно переписати.

Том Еґеланн - "Брехня батьків"

Почав читання: 05.08.2021 - Закінчив читання: 20.08.2021 

Я почав читати цю книгу з однієї дуже простої і можливо навіть трохи меркантильної причини. В анотації цієї книги було написано про те, що вона про декілька поколінь однієї родини, така собі сімейна оповідка, записана наймолодшим представником цієї династії. Це дуже корелює з тим, що зараз роблю я сам, намагаючись написати історію власної родини. Тож мені захотілося побачити як саме це вдалося іншим людям, отож так "Брехня батьків" опинилася у мене і я розпочав читання
Маю одразу сказати, що "тактично" письмо Тома Егеланна мені не дуже сподобалося, уривчасте і дуже фрагментарне, воно не дозволяло вибудувати в голові красиві образи, побачити "картинки" того про що читаєш. А для мене, саме це є найбільш вагомою ознакою гарного твору. Я весь час губився в хаотичних стрибках тексту, не розумів мова зараз йде про часову лінію головного героя, його батька, діда чи прадіда. Трохи важко було скомпонувати все це в голові, доводилося раз у раз зупинятися і осмислювати прочитане, намагаючись припасувати його до того що я пам'ятав. Проте, попри таку складність читання, історія ця справді була захоплива і видалася значно глибшою ніж мені здавалося на перший погляд.
Якщо лише поверхнево прочитати книгу - це буде звичайна собі родинна історія, повна таємниць. "Скелети з шафи", гримаючи кістками, періодично з'являються в розповіді і дивують читача своїми вчинками. Звісно трохи фантастично виглядає кількість незвичайних подій, що трапляються з родиною Скоттів. Прапрадід втрапляє на безлюдний острів, дід стає Неболівським лауреатом, батько, гине на крижині досліджуючи Арктику, а сам головний герой - звичайний собі представник покоління 70-х, що шукає любов, курить марихуану і досліджує особливості родинних історій. Чи може в реальності, вся ця купа подій трапитися в такій послідовності? Певно що ні, але на те і існує художня література, щоб робити неможливе реальним.
Проте в книзі є глибший підтекст, який стане зрозумілим тільки тоді, коли читач книги хоч трохи досліджував історію власної родини. Справа в тому, що бажання здатися кращим ніж то є насправді, а особливо перед молодшими поколіннями, притаманне усім людям. Багато разів батьки приховували від дітей власні гріхи молодості, боячись, аби вони не були повторені. Але такі таємниці, або якщо хочете така брехня, в результаті призводить до жахливих речей. Ось про цю "Брехню батьків" насправді і говорить автор. Бажання приховати щось з власного минулого, свідчить лише про невивчені уроки, яким це минуле намагалося наставити нас на праведний шлях. Якщо ми приховуємо свої поразки і проблеми, то лише відтерміновуємо їх вирішення, змушуючи наступні покоління "наступати на ті ж граблі".
Книга Тома Егеланна - це оповідь про те, як біда прокрадається крізь роки, як вона вибирається з міцно замкнених скринь, де вона ніби була давно похована і отруює життя тих, хто живе зараз. Це історія про гріхи дідів-прадідів, які доводиться розплутувати і спокутувати нащадкам. Не знаю, свідомо чи ні вийшло це в автора, але він самим фактом наявності цієї книги також дає пораду як перемогти цих демонів минулого. В книзі "Брехня батьків" головний герой хотів написати книгу про героїчні діяння своїх батька, діда і прадіда. Але дізнавшись правду, вирішив змовчати. Здавалося б ось відповідь - знову заховати все на дно. Проте сам факт того, що читач тримає в руках цю книгу - спростовує цю думку. Щоб перемогти зло і розрубати вузол проблем, щоб вилікувати родинні болячки, немає іншого способу, окрім як розказати правду. Щоб в тих, хто прийде після нас була уся інформація, а що з нею робити вони уже визначаться самі.

Борис Віан – Серцедер

Почав читання: 26.07.2021 - Закінчив читання: 05.08.2021

Можливо комусь, хто буде читати цю книгу, може здатися, що написане тут - це якась дурниця, тотальна вигадка і сюрреалізм. Що автор однозначно вживав певні речовини, коли вигадував село, я якому коваль підковує маленьких дітей, коли ті починають ходити. Де на ярмарку продають старих людей які більше не можуть працювати, а покупці витрачають на них гроші, аби мати можливість когось бити і щипати. Де спеціальний чоловік з озера зубами виловлює трупи і частини тіл, які туди кидають селяни і це означає що він приймає весь біль їхнього гріху на себе, за що отримує золото. Де чоловік замовляє в кравчині одяг точно такий самий як в жінки яку він любить і з якою не може бути, щоб вдягати його на металевого автоматона-робота і вдовольняти таким чином свої сексуальні потреби. Це видається вам дивним? Справді? А що, коли я скажу, що якщо копнути глибше цей текст Бориса Віана, то виявиться, що це одна з найкращих історій про… любов.
Так, так, все правильно, "Серцедер" це книга про любов, про ту її сторону, яка страшна, яка болить і мучає. Це та любов яка розбирає людей на шматки, спонукає їх ставати гіршими, калічити, мучити, знищувати об'єкт своєї любові. Виховані на європейській культурі лицарських романів і на романтичних голівудських комедіях, ми, сучасне покоління дисонуємо з тією любов'ю яку бачимо в реальному житті. Хочемо щоб "красиво і щоб серце тьохкало" а виходить примітивно і серце болить. Якби нас усіх взялися досліджувати лікарі на предмет запалення любові, то в багатьох медичних звітах було б написано: "Рани від серцебиття, на внутрішній стороні грудної клітини, отримані в результаті сильних переживань і тонкої душевної організації пацієнта". Кожен по своєму, але усі разом як покоління, як народ, як людство в цілому ми страждаємо від цієї хвороби. Але що ж буде якщо важіль концентрації цього почуття повернути в позицію "максимум"? Якщо збільшити любов до межі, зробити її повною і тотальною, настільки всеохопною, що майже абсурдною. Що тоді буде з нами? Відповідь на це питання і дає Борис Віан - дослідник любові, знавець болючих перебільшень і хворобливих прив'язаностей.
Він розповідає про матір, яка так любить своїх трьох дітей через страждання, що вона перенесла народжуючи їх, що вона дозволяє цим дітям робити геть усе що забажають і малі ростуть монстрами, егоїстичними і зарозумілими. Віан розказує про чоловіка цієї жінки, який настільки любить дружину, що погоджується збудувати корабель і плисти геть, аби тільки не завдавати своєю присутністю болю дружині, адже вона і думати не може про фізичний зв'язок, бо пам'ятає біль пологів. Автор досліджує любов психоаналітика до своєї професії завдяки якій той мусить злягатися з селянками, аби мати можливість їх "психоаналізувати" і одночасно любов до злягання, яка сором'язливо приховується ідеями психоаналізу. Досліджуючи любовні викривлення, він розповідає про чоловіка, що так любив оточуючих, що погодився брати на себе їхні гріхи і їхню провину за гроші, зубами витягаючи з води мертві рештки і цим страждаючи замість самих злочинців. Хіба усе це не про любов?! Хіба це не про те почуття, про яке ви усі мрієте, щоб "тьохкало серце" і щоб "було красиво"? Ви ж цього хотіли, мої любі? Любити до нестями? До останку, до самозречення? Це ж ви, саме ви, мої хороші, вважали найбільшим виявом любові - жертву. Зізнайтеся, вам подобалося коли заради вас жертвували своїм часом, амбіціями, ідеалами. Це ж вам в такі моменти здавалося, що така поведінка партнера підвищує вашу цінність у власних очах. "Якщо таке роблять заради мене, то наскільки ж я чудовий(-ва)!?" Це ви торочите постійно про любов в усіх її проявах, як про найбільшу цінність, про любовний ідеал, якого ви так прагнете. Що таке? Уже не смішно? Уже не хочеться любові до останку, до скону, без залишку, вже не готові і самі віддати все заради цього почуття? Тепер коли перемикач любові викручений до максимуму вам уже починає здаватися, що це забагато, що і в любові треба мати якусь міру? Справді? Любов уже не є найбільшою цінністю? Вона уже не все ваше життя, не мета вашого існування? А що ж так, мої дорогенькі? Почитали Віана і вирішили, що краще отак спокійно і тихо любити, без перегинів, без самозречення, без виловлювання мертвих уламків вашої любові зубами з річки під назвою життя? Ну добре, добре як скажете, видихайте, повертайтеся до свого життя і любіть так, як умієте. Тільки не забувайте серцедерів так багато навколо нас, не ставайте одним із них.

Джеймс Форд Роудс – «Історія громадянської війни в США 1861-1865»

Почав читання: 24.06.2021 - Закінчив читання: 25.07.2021

До прочитання цієї книги, я геть нічого не знав про події Громадянської війни в США про її причини та наслідки. Після того, як я перегорнув останню сторінку цього тексту - ситуація кардинально змінилася. Ні, я досі не розумію глибинних причин початку цього конфлікту, не знаю що було перед тим як розпочалася війна, що сталося по її завершенню і як це вплинуло на Сполучені Штати. Але тепер я знаю, що "13 липня генерал Мід вирішив провести наступ" що "14-го числа пополудні Лінкольн отримав звістку про те що армія Конфедерації перейшла Потомак", а також, що "20 січня 1863 року Грант взяв на себе безпосереднє командування експедицією проти Віксберга" Більша частина цієї книги це як раз опис того хто, коли, куди і з якими втратами наступав\відступав. Скажу чесно в певний момент я почав губитися в цій круговерті генералів, армій і взятих міст. Нові керуючі арміями з'являлися в тексті, вистрибуючи на сторінки книги раптово наче ексгібіціоністи в темному парку, а потім, поманеврувавши своїми полками, так само неочікувано зникали геть, ніби їх ніколи тут і не було. Робили вони це тільки для того щоб дати місце іншому такому ж персонажу. В результаті наступів і контрнаступів вся книга перетворилася в констатацію фактів:

Числа Х місяця У армія генерала Z здолавши запеклий\незначний опір армії генерала W захопила місто R здобувши багато трофеїв і відрізавши W від форту\моря\річкии\постачання. Загинуло К тисяч солдат з обох боків. В цей час президент Союзи\Конфедерації дуже переживав за результат боїв, а Конгрес видав закон про L

Звісно я залишаю місце для думки про те, що це не книга написана сухо і нецікаво з точки зору сучасної людини, а це я невіглас не маю достатньо знань, аби скласти уявлення про загальну картину війни. Я не вимагаю від автора детальної біографії кожного персонажу, багатотомних пояснень про причини тих чи інших події, але все ж хотілося б побачити хоч трошки аналітики і міркувань, замість цієї монотонної констатації фактів. У мене склалося враження, що ця книга написана для людей які уже багато знають про події Громадянської війни, але хочуть ці знання систематизувати. Можливо будучи американцем, пан Джеймс Роудс справді не мав потреби пояснювати очевидні речі, але варто все ж пам'ятати, що в світі крім американців живуть інші народи, вони теж вміють читати, але можуть не знати всіх нюансів стану США в 1861-му і те чому почалася війна.
Але якщо відкласти в бік цей калейдоскоп з генералів і почати вчитуватися в книгу, то з часом вир події захоплює і ти перестаєш бачити всі ці недоліки. Той період справді неймовірно цікавий і вартий того, аби про нього дізнатися більше. Так книга залишає багато "білих плям", мені захотілося більше дізнатися про Конфедерацію і почитати щось про ці події написані з їхнього боку. Особливо образливо, що автор не вважав за доречне розповісти про генерала Лі, лише побіжно захоплювався його талантами. Ця людина мене дуже зацікавила, думаю історія його життя не менш цікава і мені буде корисно дізнатися про нього.
Забракло мені також аналізу одного з найголовніших здобутків цієї війни - скасування рабства. Джеймс Роудс не провів паралелей з іншими країнами де відбувалися схожі процеси (Наприклад в російській імперії саме в 1861-му році скасували кріпацтво, фактично рабство але ніяких аналогій автор не проводить) не аналізує в достатній мірі вплив цієї події на подальшу долю країни і світу. Чому він так скупо ставиться до аналітичних викладок важко сказати, але виглядає так, ніби за кожну сторінку де він не перераховує битви і наступи йому відрізали по пальцю, тож аби мати змогу дописати книгу, автор виключно займався фактологією.
Звісно ця книга не є поганою. І такі книги потрібні, неможливо зробити аналітичні висновки без фактологічного підґрунтя, тому я все ж рекомендував би усім хто цікавиться темою Громадянської війни в США цю книгу до прочитання. Але Пулітцерівську премію я б за неї все ж не давав.