Віда Огнєнович – «Перелюбники»

Почав читання: 07.11.2013р. Закінчив читання: 18.12.2013р.

Ні, я в принципі цілком терпляча людина. У мене є великий досвід у витримуванні потоку сліз і істеричних всхлипувань, я вмію обережно прикривати чиїсь груди шматками щойно на цих же грудях порваної сорочки з погрозами так само чинити з кривдниками. Я майстер у витиранні сліз, знаю і використовую 1001 відтінок фрази «все  буде добре», знаю коли треба поплескати по спині і сказати «тримайся мужик», а коли треба обійняти тендітні жіночі плечики і міцно притиснути до себе. Але…

Виявляється я нічого не можу зробити коли все це відбувається не в реальності, а у книзі, бо саме цим і наповнена книга Віди Огнєнович. Двісті сторінок тексту, який коротко можна описати одним реченням «мене кинув чоловік, всі думають що мені погано, але мені просто ніяк, я всім про це кажу, але як же насправді мені погано» Проте авторка зуміла написати про це цілий роман, і якщо власне подивитися на це з точки зору книги рекордів то так, дуже знаковий текст. Безсумнівно якість письма на дуже високому рівні, відчуття стилю, описи там де треба, почуття головної героїні у потрібних місцях, всі ці триповерхові перепетії «він сказав-я подумала-він подумав що я подумала» теж присутні і дуже правильно вписані в канву твору. Але ж сам сюжет… Його просто неможливо читати.

В принципі я цілком розумію потребу в написанні цього тексту для самої авторки. Очевидно, що це текст – зцілення, текст – ліки. Я сам так частенько роблю, якщо щось турбує мене і не дає спокою, я виписуюся цим на папір і стає набагато легше. Але ж навіщо це публікувати?! Ви ж після хвороби не вивішуєте на загальний огляд криваві бинти які допомогли вам вижити, зупинили кровотечу і врятували вам життя?! Ви ж не показуєте їх своїм друзям коли вони приходять до вас в гості, не тримаєте ці бинти в гарній коробочці вдома, дістаючи її на родинні свята? Ні, ви просто відкладаєте їх в сторону і йдете далі, бо ви вже здорова людина.

Я дивуюся як я дочитав цю книгу до кінця, думаю тільки моя вроджена впертість змусила мене це зробити, але це було дуже важко. Книга абсолютно на мене не вплинула, ніяк не зачепила змістом, хіба трохи заінтригував стиль викладання авторки, можливо коли я побачу іншу її книгу я подумаю чи варто її читати, але нічого не обіцяю, вибач мене Відо.

Хорхе Луїс Борхес – «Вибране»

Почав читання: 04.12.2013р. Закінчив читання: 10.12.2013р. 

«Борхес и я», «Мужчина из розового кафе», «Разлучница», «Бескорыстный убийца Билл Харриган», «Эмма Нунц», «Хуан Муранья», «Недостойный», «Форма Сабли», «Другой»

Я не втомлюся повторювати, що українці дуже схожі на ірландців і шотландців. А читаючи оці невеликі есе Борхеса, розумію, що хочу, аби вони були схожі на аргентинців. Принаймні на аргентинців із творів Борхеса.  У мене немає капелюха, але я хочу його купити і зняти перед шановним автором, бо його твори це справді достойна річ, приклад неймовірно якісного тексту.

Я читав ці вибрані есеї Борхеса і здавалося, що це просто невеликі детективні історії. Маленькі розповіді з життя агрентинців 20-х років минулого століття. Такі собі зрізи історичних реальностей, задукоментовані і чітко описані фотокартки, дбайливо зібрані разом і перев‘язані стрічкою. Схожі відчуття були у мене на виставці старовини, стоїш, тримаєш в руках стару пожовклу світлину, на якій геть незнайомі тобі люди, яких ти ніколи не бачив, які жили в іншій країні, говорили іншою мовою і не мали до тебе ніякого відношення. Але десь в глибині тебе народжується якийсь непояснюваний трепет, ніби ти тримаєш частину чийогось життя. Та ні навіть не частину, все життя! Ніби від того як ти поставишся до цієї фотокартки залежить щось дуже важливе, залежить пам’ять про цих людей. Так само і з есеями Борхеса, намагаюся вглядатися в обличчя його героїв, аби побачити там те, чого сам Борхес не писав, побачити не тільки історію, а і саму людину, пустити її в себе, приміряти її роль.

Напевно читання чимось споріднене з акторським мистецтвом. Так само як поганий актор той, що не вживається в образ, так само і поганий читач, який не намагається спроектувати на себе події книги. Я спроектував, і завдяки майстерності Борхеса це вийшло майже як переселення душ. Я бився на ножах на кривих вуличках Буенос-Айреса, пив гіркі настоянки в старих до непристойності барах, спілкувався з темноволосими аргентинськими дівчатами. Тепер мені буде про що розказувати внукам…