Богумил Грабал – «Занадто шумна самотність»

Почав читання: 16.10.2012р. Закінчив читання:18.10.2012р.

Ставлення до книг є об‘єктивним мірилом людяності. Вірю, що настануть часи, коли за негуманне поводження з книгою будуть розстрілювати. Але поки такі часи ще далеко, справжнє розуміння суті книг лишається прерогативою самотніх осінніх інженерів в тролейбусах, замріяних дівчаток з шаликами навколо шиї і старовинних інтелектуалів у чорних пальтах і фетрових шляпах. Тільки ці люди покищо, вловлють справжнє значення книг, наче вдихають терпкий аромат якоїсь сакральної істини, відомої тільки їм. І я майже зовсім забув про пресувальників макулатури, як вважає Богумил Грабал, вони теж наблизилися до розуміння «справжньої природи книг».

Я не знаю якими іншими, більш точними словами можна описати процес читання окрім як «занадто шумна самотність». Хочеться рвати на собі волосся і шкрябатися в холодне осіннє скло вікон, від того, що не в мою голову прийшло це означення. «Занадто шумна самотність» це те що я відчуваю з самого дитинства, те що починалося як тільки я відкривав чергову книгу і читав перше речення. Світ навколо просто втрачав фарби, час в ньому зупинявся, а люди застигали на своїх місцях, і в цей момент починалася моя самотність, і так вона була дуже шумною, в ній жили інші світи, воскресали давні історичні події, народжувалися і вмирали люди. З усією відповідальністю можу заявити що ця реальність, ця занадто шумна самотність набагато краща за реальний світ, і будь на те моя воля, я б лишився і ній назавжди.

Нацуме Сосекі – «Ваш покірний слуга кіт»

Почав читання: 01.09.2012р. Закінчив читання: 15.10.2012р.

«Самурай без меча це теж саме що самурай з мечем, тільки без меча»

Японська народна мудрість

Японська література вона така ж як і інша література. От тільки я її зовсім не розумію. Звісно ж звинувачувати в цьому японську літературу, це все рівно що ображатися на сонце яке невчасно сходить за горизонтом. Я справді не знаю в чому причина того, що нічого особливого я в цьому романі не побачив. Можливо я занадто переситився моднявим пост-пост-модернізмом і тепер скрізь його шукаю, можливо я не розумію глибин японського суспільства, а можливо для читання японських авторів треба тренувати душу. Проте точно я впевнений що проблема таки у мені.

Окрім того чого в цій книзі немає, там є ще й багато того чого я знайшов (така от японсько-закручена фраза). А є там вельми вдалий опис японського побуту початку століття, з усім цим переплетенням стародавніх традицій і нового європейського стилю. Є чудова іронічна критика «псевтоінтелектуалів», вчителів англійської які тижні дні думають як перекласти слово на японську, науковців які пишуть дисертацію 20 років і для цього виточують скляні кульки і просто лінтюхів які цілими днями ходять по гостям і теревенять аби про що. Ох, скількох ще своїх знайомих я побачив в цих персонажах…

Власне дуже багато всього є в романі цього японського автора, і оповідка від імені кота і іронія і сарказм. Не вистачало, як на мене, лише канви яка б зв‘язала все це в одну цільну картину, дала текстові якийсь глибинний сенс окрім простого викладу фактів.

Після того як я перегорнув останню сторінку, і дочитав останнє слово, лишилося це тягуче відчуття - що ти прочитав щось не те, воно схоже на відчуття коли їси щось не те. Така ж важкість в думках і в шлунку і втрачений час.

Архип Тесленко – «Страчене життя»

Почав читання: 30.09.2012р. Закінчив читання: 01.10.2012р.

У школі я практично не читав української літератури, не тому що не любив читати (як раз навпаки), а просто це було зайвим. Варто було прочитати один твір, вловити суть, а потім тільки міняти імена персонажів, розповідаючи викладачеві суть твору. Все рівно ідея була незмінною – бідні нещасні українці, живуть в селі, важко працюють і не можуть навіть голову підняти, так насідає та клята панщина. Сюди варто додати трохи трагічності, якщо головний герої дівчина – то дуже гарна, але нещаслива в коханні, якщо ж хлопець – то він дуже роботящий, але своєю роботою не може хоч краплю заробити. Варіативно може бути ще історія кохання (обов‘язково нещасливого), або протиставлення хорошого, бідного селянина і багатого, поганого пана. От і все, цими кількома реченнями я описав майже всю українську літературу на протязі 3 століть.

В такому ключі Архип Тесленко – беззаперечний класик, бо в його короткій новелі все це є. Та все це ще й густо приправлено епітетами на кшталт «білесеньке личенько», «роботящі рученьки», «вузесенька стежечка». Все б нічого але є речення, та навіть цілі абзаци повністю наповнені такими зменшувально-пестливими фразами. Від них просто верне і хочеться блювати, бо таке враження що весь наш народ це просто купка сопляків, які нічого не можуть окрім плакати над своєю лихою долею. За цим негативним враженням від передбачуваного змісту  новели і деяких епітетів зовсім ховається непоганий стиль автора і те послання яке він хотів передати. Як на мене, засилля такої літератури нам усім тільки на шкоду.

Юрій Яновський – «Вершники»

Почав читання: 28.09.2012р. Закінчив читання:30.09.2012р.

Перші сумніви виникли в мене коли я прочитав анотацію до цієї книги «класика радянської літератури, що розповідає про героїку громадянської війни». Вже тоді мені подумалося що це фігня в стилі Сосюри, де автор буде тупо дрочити молитися на чудесну радянську владу яка всім дала щасливого життя. Але чесно кажучи такої феєрії неадекватну не чекав навіть я. Вже не в першого радянського автора який пише про часи Української Революції я зустрічаю цю суміш романтики і жертовності заради партії, це певно був тогочасний тренд:

«І Чубенко вийшов з красою полку – його першою авангардною сотнею – наперед, вийшов піший з гвинтівкою в руці, вітер розвівав червоний прапор, деякі бійці порозстібали сорочки, і на грудях видко татуйовані п‘ятикутні зорі»

Ну як після таких слів не захотіти терміново вступити в КПУ і швидко починати будувати соціалістичний рай? Так і хочеться кинути все, почати працювати сталеваром, лиш аби завести собі таку дружину:

«Треба на око знати, скільки в дівчині сірки, яка дає красно лом, скільки оксиду заліза, і дівчину треба  розкислити або яких спеціальних домішок треба додати, щоб вона не іржавіла в життєвій воді та не вкривалася циндрю, коли її розжарити до тисячі градусів. Щоб сама була магнітом, а до інших магнітів не тяглася. І потім вилити зварений метал у виливницю і щоб така вийшла краса, така ніжність, така міць і розкіш, яку годиться мати за дружину кожному сталеварові пролетарського класу»

Сумно і нестерпно мені читати ці літературні потуги 20-30х років, і в Яновського і в Сосюри і в Тичини і в інших, задавлена справжність літератури яка рідко де визирає в їхніх творах. Їх змусили соромитися свого минулого (всі вони воювали проти більшовиків в військах УНР), змусили писати про всі ті дурниці які нам зараз подають як класику радянської літератури. Але хто як не вони самі в цьому винуваті? Це справжнє втрачене покоління…

Михайло Пантич – «Якщо це любов»

Почав читання: 20.09.2012р. Закінчив читання:28.09.2012р.

Чому я люблю Сербію? Бо сербські письменники пишуть такі ж дивні і щирі слова як і українські. Я вже колись казав що любов до Батьківщини і любов до жінок це майже одне й те саме, так от у нас із сербами ця любов однакова. І читаючи Михайла Пантича я вкотре в цьому переконався. Так, це книга про любов, але не про ті голлівудсько-мексиканські соплі про які ми звикли уявляти чуючи це слово. Це про ту любов якою вміють кохати українці і серби, з домішкою трагізму, з патетикою і самопожертвою. Герої Пантича можуть двадцять років прожити в стражданнях, щоб потім зустрітися наприкінці життя і сказати: «Кохання не найважливіший привід, аби з кимось ділити життя». Хіба це не ті стосунки про які ми мріємо? Хто сказав що ми хочемо «тихої любові поміж біленьких хаток», о ні, нам потрібні щоденні виклики нашим почуттям, постійна напруга, постійні перемоги над собою в ім’я чогось спільного.

Одразу після того як я закрив дочитав останню сторінку збірки «Якщо це любов», я написав наступне:

«Колись мені сказали «завжди є хтось хто кохає і той хто дозволяє аби його кохали… така правда, від цього нікуди не дітися». «Хєрня», сказав я, бо я завжди так кажу коли хтось говорить речі які мені не подобаються. Ще раніше, коли мені було 16 і я тебе ще не знав, хтось в моїй тодішній компанії ( ми тоді тусувалися великими зграями) спитав як я ставлюся до кохання. Здається це була якась дівчинка, вони в тому віці ні про що інше і думати не можуть і їм страшно цікаво говорити про любов але її не робити. Так от вона мене запитала і я щиро відповів, що кохання – це повна хєрня, бо його не існує. Є фізичний потяг, є синдром звикання до людини, а любов то все вигадки для малолітніх дівчаток, аби їм було чого плакати у віці між 14 і 21. Тоді ж бо я ще не знав тебе.

Нещодавно  в одного автора (насправді це був Михайло Пантич) я вичитав цікаву річ: «ти розіб‘єш багато сердець, а потім прийде той хто розіб‘є твоє, і ти його вже ніколи не забудеш…». Така от банальна штука, але мені подумалося, що справжнє щастя це коли тобі розбивають серце.»