Юрій Яновський – «Вершники»

Почав читання: 28.09.2012р. Закінчив читання:30.09.2012р.

Перші сумніви виникли в мене коли я прочитав анотацію до цієї книги «класика радянської літератури, що розповідає про героїку громадянської війни». Вже тоді мені подумалося що це фігня в стилі Сосюри, де автор буде тупо дрочити молитися на чудесну радянську владу яка всім дала щасливого життя. Але чесно кажучи такої феєрії неадекватну не чекав навіть я. Вже не в першого радянського автора який пише про часи Української Революції я зустрічаю цю суміш романтики і жертовності заради партії, це певно був тогочасний тренд:

«І Чубенко вийшов з красою полку – його першою авангардною сотнею – наперед, вийшов піший з гвинтівкою в руці, вітер розвівав червоний прапор, деякі бійці порозстібали сорочки, і на грудях видко татуйовані п‘ятикутні зорі»

Ну як після таких слів не захотіти терміново вступити в КПУ і швидко починати будувати соціалістичний рай? Так і хочеться кинути все, почати працювати сталеваром, лиш аби завести собі таку дружину:

«Треба на око знати, скільки в дівчині сірки, яка дає красно лом, скільки оксиду заліза, і дівчину треба  розкислити або яких спеціальних домішок треба додати, щоб вона не іржавіла в життєвій воді та не вкривалася циндрю, коли її розжарити до тисячі градусів. Щоб сама була магнітом, а до інших магнітів не тяглася. І потім вилити зварений метал у виливницю і щоб така вийшла краса, така ніжність, така міць і розкіш, яку годиться мати за дружину кожному сталеварові пролетарського класу»

Сумно і нестерпно мені читати ці літературні потуги 20-30х років, і в Яновського і в Сосюри і в Тичини і в інших, задавлена справжність літератури яка рідко де визирає в їхніх творах. Їх змусили соромитися свого минулого (всі вони воювали проти більшовиків в військах УНР), змусили писати про всі ті дурниці які нам зараз подають як класику радянської літератури. Але хто як не вони самі в цьому винуваті? Це справжнє втрачене покоління…