Почав читання: 27.09.2018 Закінчив читання: 28.12.2018
От нарешті й стався цей момент: я дочитав цикл Анджея Сапковського "Відьмак". Читав я довго, не дуже поспішаючи, паралельно читаючи ще кілька книг. Зате подужав всю серію одразу: "Останнє бажання", "Меч призначення", "Кров ельфів", "Час погорди", "Хрещення вогнем", "Вежа ластівки", "Володарка озера", "Сезон гроз". Зазвичай, на повні цикли мене ніколи не вистачало, я знуджувався одноманітним фантастичним світом і дуже хотілося перемкнутися на щось інше. Тож, вважаю досягненням те, що я подужав 8 книг Сапковського одним махом. Хоча, скажу чесно, в середині циклу дуже хотілося кинути. Попри всю цікавість книг про відьмака й попри мою любов до однойменної гри, на "Крові ельфів" в автора почалося деяке змазування тексту. У мене склалося враження, що писав він просто для того, аби щось видати. Події були якісь відверто притягнені за вуха, нічого цікавого не відбувалося. Перші дві книги, які складалися з коротких історій виглядали набагато цікавішими. Формат збірки новел, був більш цікавим аніж формат роману. Сапоковський скотився класичне паладінство в середині циклу, коли головний герой - добрий і хороший, і чесний, і відданий, і сміливий, і взагалі, просто бусінка! При цьому втратилася багатогранність відьмака Геральта, яка була присутня в перших двох книгах. Автор зробив з нього такого собі дуболома, який сліпо слідує за своїм "призначенням" на шляху потрахуючи всіх чародійок, до яких дотягнеться. Я дуже прискіпливо розглядав любовну лінію цього циклу і, якщо знайомство Йеннефер і Геральта і загадане бажання джину було справді крутим моментом від якого у мене всередині все перевернулося, то наступне бігання відьмака за всіма спідницями, які уміють вичарувати фаєрбол почало ставати дійсно карикатурним. Скидалося, наче Сапковський реалізовував якесь власне приховане бажання руками головного героя. Ну тобто не руками… але не важливо. Натомість в грі "Відьмак. Дике полювання" любовна історія розкрита набагато краще. Пану Анджею варто б повчитися в сценаристів.
Але в загальному розумінні цикл вийшов дуже цікавий. Хоча я очікував більше посилань на східноєвропейську міфологію, проте кожну книгу читати було цікаво, навіть ті, де відьмак забував, що він має полювати на потвор і починав паладінствувати, рятуючи усіх, кого тільки можна. Всесвіт відьмака пропрацьований дуже детально, але найбільше тішить те, що він позбавлений лоску, який часто присутній в фентезійних світах. Королі тут бухають, починають нерозумні війни аби захопити чужі землі, чарівники не картонно-добрі чи викривлено злі, а зазвичай показані як люди, що змінені великою владою, яку їм надає магія. Є серед них і ті, хто зберігає моральність, а є ті, хто застосовує вміння аби здатися поважнішим. Багато уваги Сапковський приділяє другорядним персонажам, не лінується розкривати їхні характери, трансформувати їх протягом циклу. Це не така часта річ у фентезійних романах, адже зазвичай автору просто не хочеться брати за цю марудну роботу, тож виходить, що книга - про "детально прописаного героя і якихось там чуваків біля нього". У Анджея Сапковського все не так примітивно, часто його другорядні персонажі затіняють собою Геральта, який ніби відходить на певний момент на задній план. Це добре впливає на сюжет, додаючи реалістичності до описаного. Я б взагалі сказав, що у цьому циклі головними героями є не відьмак Геральт, чародійка Йеннефер і мала Цірі. Головний героєм тут виступає Призначення. Тут варто розуміти, що це не фатум, не доля, не щось невідворотне. Призначення це не те що має статися за будь-яких умов, це скоріше те, до чого тебе постійно тягне, до чого ти постійно повертаєшся. Звісно, можна противитися цьому призначенню, втікати від нього, але, біжучи стрімголов геть, ти все одно натикаєшся на нього в кінці шляху. Це і є головний герой книг Сапковського і саме це робить їх такими цікавими, бо хочеш ти того чи ні, але читаючи починаєш задумуватися: а яким же ж є моє призначення?
