четвер, 18 квітня 2019 р.

Ернест Клайн – «Першому гравцю приготуватися»

Почав читання: 15.02.2019 Закінчив читання: 18.04.2019

Моє дитинство припало на пізні 80-ті \ ранні 90-ті, на часи, коли тільки почали з'являтися різноманітні відеоігри. Вони були не дуже просунуті, не мали крутої графіки, цікавого геймплею чи купи крутих можливостей. Все що нам, людям того часу, лишалося це стріляти по качках, грати в Пакмана, ловити гриби з Маріо і розбивати головою цеглу, щоб отримати монетку. Моє дитинство - це восьмибітна музика, піксельна графіка і постійна погоня за враженнями. В порівнянні з сучасними іграми це практично нічого. З фільмами історія була схожа, попри успіхи комп'ютерної графіки, яка могла змусити глядача повірити в будь-що на екрані, в ті часи сюжет ще щось важив. І хай картинка була не ідеальною, нехай не було купи крутих спецефектів, вибухів, космічних польотів, бластерів і мечів, не було фантастичних світів і героїв, але ті фільми було цікаво дивитися, у них була душа. Звісно я зараз кажу як старпер, що з теплотою згадує про часи своєї молодості, можете кидати в мене каміння. Проте була одна річ, яка була потрібна кожній дитині, аби вижити в ті часи.
Уява.
З її допомогою ми створювали фантастичні світи про які читали, з уявою нам не потрібна була красива графіка, бо ми могли додумати собі усе чого не могли побачити. Фантазуючи ми вижили, зуміли втекти від реальності. Фантазії були нашими ліками від жорстокості світу, місцем куди ми ховалися коли нам було погано, місцем де ми вчилися, де ми були героями які рятують світ.
Тож коли я читав книгу "Першому гравцю приготуватися" Ернеста Клайна, я побачив такого ж хлопчика яким був колись я, який мріє, фантазує, подорожує неймовірними світами. Ми з автором явно були на одній хвилі. Так, я уже давно втратив це вміння, закостенів в своїй дорослості, став нудним і нецікавим. Проте, читаючи книгу, я ніби повернувся в ті давні часи, коли найкрутішим в світі було прочитати п'ятитомник книг про трансформерів чи пограти в "змійку". Я ніби знову став маленьким, батьків немає вдома і ніхто не відволікає мене від багатогодинного занурення в неймовірні книжки, коли все навколо зникає, а ти ніби провалюєшся в сюжет.
Книга Ернеста Клайна саме про це. Про таке захоплення чимось, що здається наче ти в віртуальній реальності, наче тебе зусебіч оточує цей світ, про який читаєш, чи в який граєш. Це книга про мрії, про те що кожен може їх здійснити, про те, що немає нічого неможливого якщо в тебе є гострий розум, що здатен фантазувати. Цей текст настільки переповнений духом 80-х, що я навіть не впевнений, чи зрозуміють його ті, хто жодного дня не прожив в те неймовірне десятиліття. Там стільки відсилок на фільми, ігри, книги, комікси тих часів, про деякі з яких я і сам не чув.
"Першому гравцю приготуватися" читається настільки легко, що інколи просто фізично змушуєш себе відірватися щоб піти приготувати собі щось поїсти чи сходити на роботу. Востаннє у мене таке було років в 14, коли я за день-півтора ковтав по книжці на 400-500 сторінок. Хоча цьому не дуже були раді мої батьки. Купувати книги просто так не було можливості, тому зазвичай їх дарували на день народження чи новорічні свята. Батьки сподівалися що кількох подарованих книг вистачить хоча б на пару місяців, але як правило, не вистачало навіть на кілька тижнів. Я просто пірнав в книжку і пропадав на кілька днів. Так сталося і з книгою Ернеста Клайна, я був всередині тексту, не помічаючи нічого навколо, машинально обходячи людей в метро, намацуючи ногою сходи, втикаючись носом в двері. Я був там, в віртуальній реальності, в тій про яку пише Клайн. І для того щоб потрапити в неї мені не потрібен був візор, тактильні рукавички чи тактильний костюм.
Для цього потрібна лише уява. Спробуйте, у вас теж так вийде ;)

Домінік Муазі - Геополітика емоцій

Почав читання: 05.04.2019 Закінчив читання: 13.04.2019

Я дізнався про книгу "Геополітика емоцій" досить давно. Спробував знайти її в електронному вигляді, але дуже швидко зрозумів, що то марна справа. Тож я просто додав цю книгу до безкінечного списку книг, які я маю прочитати і трохи навіть забув про неї. Яким же ж було моє здивування, коли я випадково побачив її в книгарні! Звісно мені довелося придбати її в ту ж секунду і взятися читати.
Головну концепцію цієї книги я знав ще до того, як почав її читати. Автор, висуває дуже цікаву теорію, згідно якої поведінка того чи іншого суспільства керується якоюсь емоцією, або сумішшю емоцій. Ці емоції ніби узагальнюють загальне прагнення всього суспільства, вони ніби риса характеру. Це можна порівняти з тим, як в певні періоди часу людиною теж керують певні почуття, які не зникають. Попереджаючи, що він дуже примітивізує, що його теорія потребує уточнень і доповнень, Муазі все ж бере на себе сміливість і розповідає свою теорію. Він стверджує, що основною емоцією, яка керує азіатами є "надія". Як би вони не жили, щоб у них не відбувалося, хороше чи погане, вони завжди сподіваються на краще майбутнє. І заради цього майбутнього вони готові працювати все більше і більше. Араби керуються емоцією "приниження" вони постійно переживають це відчуття, ніби хтось намагається принизити їхню релігію (звідси така гостра реакція на речі, які для нас просто виглядали б як невдалий жарт) Для арабського світу не так важливо жити краще в майбутньому, як покарати тих, хто змушував їх жити погано в минулому. Для європейців (хоча правильніше було б сказати людей "західної культури") характерна емоція "страху", адже їм треба зберігати своє лідерство в світі, на яке постійно хтось зазіхає. Зазіхають чи то араби, які хочуть помсти, чи то азіати, які з надією дивляться в майбутнє і у яких все виходить.
Така концепція безумовно цікава, мені вона дуже сподобалася ще тоді коли я не читав книгу. Тому я сподівався, що зможу дізнатися з книги трохи більше. Я жадав поясненнь, чому саме такі емоції на думку Муазі керують світом. Але пояснення в книзі відсутні. Він наводить лише якісь незв'язні розрізнені фрагменти, які більше засновуються на його власних суб'єктивних враженнях, аніж на якомусь науковому аналізі. Це дещо демотивувало мене під час читання. У мене склалося враження, що матеріал, який ідеально підходив для розлогої статті, розтягнули на книжку і це стало дуже нагадувати загальновідому конструкції з совою і глобусом. Я звісно розумію, що це книга розрахована на широке коло читачів, а не на спеціалістів, але трошки деталей і аналізу точно б не завадило.
Проте навіть окрім цих очевидних мінусів у книзі є дуже багато "незрозумілих моментів", які не пояснює теорія Муазі. Так "проблемними країнами" в яких на думку автора діє суміш всіх трьох емоцій є Іран, росія, країни Південної Америки, Африканські країни. Я сподівався що може хоч тут пан Муазі дозволить собі трошки прикладів, але де там. Певно вирішив, що читачі його книги розумні і самі розберуться. Але якщо з росією мені ще трохи ясно (важко мати такого сусіда і не розбиратися якими емоціями він керується) то наприклад, з латиноамериканськими країнами ситуація набагато заплутаніша. Було б цікаво почути що автор думає про емоції цих країн, але він як примхлива панянка просто каже "всьо сложна" і "думай сам".
Окей, я думаю. Думаю, що вхопивши за хвоста дуже цікаву ідею Домінік Муазі замість того аби провести серйозні дослідження на цю тему вирішив обмежитися статтею. Стаття була гарно сприйнята і автор написав цілу книгу, яку взявся активно продавати. Але де ж дослідження? Де науковий метод? Де розвиток ідеї? Немає. Але є гонорари за книгу, яких вистачить на заможну старість… Що ж, інколи буває і так.

понеділок, 15 квітня 2019 р.

Норман Дейвіс -"Європа. Історія"

Почав читання: 27.02.2019 Закінчив читання: 13.04.2019
Ви знаєте наскільки ми з вами, маю на увазі українці, зациклені на нашій власній історії? Ми напевно найбільш історичноцентричний народ у світі. Історія впливає на наше майбутнє, наше сьогодення і наше майбутнє. Демони історичного минулого приходять у наші сни, керують нашими вчинками й словами. Але чи здивуєтеся ви якщо я скажу, що в європейському масштабі наша, українська історія не така уже і важлива? Думаю здивуєтеся, навіть більше, думаю ви западаєте праведним гнівом. "Як так!?", - скаже мені пересічний українець, - "А як же ж трипільська культура!? А козаки?! А Київська Русь врешті решт!?" Але почекайте кидати в мене каміння, спочатку прочитайте книгу Нормана Дейвіса "Європа: Історія".
Звісно нам є чим пишатися, наша історія багата на події, трагічна, сповнена боротьби, успіхів і злетів. Але спробуймо поставити себе на місце європейців. Для них ми - периферія, яка можливо і цікава, але така далека і незрозуміла, що нас можна не брати в загальноєвропейські історичні розрахунки. Ми впливали на європейські справи спорадично. Видали дочку за французького монарха, захистили Відень, розвалили Річ Посполиту, воювали й проти Гітлера, і проти Сталіна у Другій Світовій Війні, ну може зробили ще кілька дрібних справ. І все. Більше нічого. І це при тому, Норман Дейвіс у своїй книзі про історію Європи намагався якомога більше розповісти про європейські окраїни, за що його до речі часто критикували. Нам потрібно усвідомити, що для Європи ми незнані історично, вони нічого не чули про нашу історію. Мусять почути, ми мусимо їм про те розповісти.
Але щоб вписатися в загальноєвропейський історичний контекст, ми й самі маємо вивчити європейську історію. І тут "Європа: Історія" стане в нагоді усім. Вмістити велетенський історичний пласт знань в одну маленьку книжку (1000 сторінкова книга, маленька, ага) практично нереально, тож автору довелося нещадно скорочувати й викидати частини, які на його думку, не мали загальноєвропейської ваги. Було дуже цікаво прочитати про давно знайомі історичні події саме з такої позиції. Зазвичай зарубіжна історія - це якийсь набір уривків, насмиканих з історій національних країн. А після книги пана Дейвіса дуже багато чого стає зрозумілим, багато елементів головоломки легко і просто стають на місце.
Звісно залишаються після прочитання цієї книги й білі плями. Автор буває піддається стандартному поведінковому стереотипу і починає називати "радянський союз" "росією" а все населення тої країни "росіянами". І тут тільки частково його вина, а інша частина провини лежить на наших прадідах, що жили в 1917-му і на сучасних істориках, що не пропагують більшу українськість радянського періоду історії. Але повертаючись до ролі України в європейській історії хочу перерахувати де саме в книзі Нормана Дейвіса сказано про Україну:
Сторінки 71-73, 341-343, 406-408, 472-484, 670-678,680-681,857,245,746,973-978.
38 сторінок з 1000, ось наше справжнє місце в європейській історії. Мусимо це змінити.

четвер, 4 квітня 2019 р.

Горан Петрович – «Крамничка «З легкої руки»

Почав читання: 22.03.2019 Закінчив читання: 04.04.2019 

 
Глибинне читання, коли не бачиш нічого навколо себе, коли реальний світ зникає і ти провалюєшся у світ книжковий, - це саме та ціль, до якої я прагну коли читаю нову книгу. І саме за цим критерієм я оцінюю книгу: наскільки глибоко мені вдалося пірнути, наскільки сильно не хотілося повертатися назад. Горан Петрович у своїй книзі "Крамничка "З легкої руки" якраз і розповідає історію про таке глибинне читання. Його герої вміють настільки перейнятися книгою, що зустрічаються там одне з одним, спілкуються і навіть закохуються. Навіть більше, вони приносять частинки книжкового світу з собою у світ реальний. Маленький хлопчик, який читає про океан на стільці вітчима потім отримує на горіхи за те, що намочив стілець, а стара економка ще довго збирає морський пісок по всьому дому. Студент, який випадково у книзі потрапляє на кухню, де його годують заливною рибою, після читання забуває про голод в реальному світі. Книжковий світ і наш, реальний світ поєднані, вони впливають один на одного і вони залежать один від одного.
Я не можу назвати книгу Горана Петровича фантастичною, бо фантастична книга передбачає вигадку. Але мені самому стільки разів вдавалося заглибитися в книгу так сильно, що я не бачив нічого навкруги, що я радше повірю в реальність описуваного автором. Мені взагалі важко ідентифікувати стилістику Петровича (насправді це магічний реалізм, але з дуже цікавим балканським колоритом). Я вкотре дивуюся як йому вдається описувати своїх персонажів такими багатогранними й цікавими. Навіть ті герої, які з усіх позицій є негативними, навіть ті, до яких я, як читач, через свої власні перестороги не можу ставитися добре, навіть вони якимось магічним чином стають в автора людяними. До прикладу: він описує старого чекіста Сретена Покіміцу, що прирік на смерть тисячі людей, навіть власних родичів. Але навіть тут автору вдається пояснити причини такої поведінки так тонко, що за образом безжального чекіста читач бачить втомленого зляканого чоловіка який ніколи не відчував взаємної любові. Звісно, Петрович не виправдовує негативних персонажів, але щоб показати їх правильно, йому доводиться так чи інакше вмістити їх у своєму серці. Тож не перестаю дивуватися яким безмірним те серце має бути, щоб усім персонажам усіх книг там знайшлося місце.
Якщо ви не читали сербської літератури, я дуже раджу вам спробувати, обіцяю ви відкриєте для себе незвіданий пласт слов'янської культури, яка далека як він нашої власної шароварщини, так і від російського культурного шовінізму. Якщо ви ніколи не читали книги в стилі магічного реалізму, то ви втратили півжиття. Це наче не розплющувати одне око чи звертати увагу на частину кольорів які є у світі. І в решті решт, якщо ви не читали нічого з доробку Горана Петровича, почніть саме з цієї книги, вам обов'язково сподобається.