Моє дитинство припало на пізні 80-ті \ ранні 90-ті, на часи, коли тільки почали з'являтися різноманітні відеоігри. Вони були не дуже просунуті, не мали крутої графіки, цікавого геймплею чи купи крутих можливостей. Все що нам, людям того часу, лишалося це стріляти по качках, грати в Пакмана, ловити гриби з Маріо і розбивати головою цеглу, щоб отримати монетку. Моє дитинство - це восьмибітна музика, піксельна графіка і постійна погоня за враженнями. В порівнянні з сучасними іграми це практично нічого. З фільмами історія була схожа, попри успіхи комп'ютерної графіки, яка могла змусити глядача повірити в будь-що на екрані, в ті часи сюжет ще щось важив. І хай картинка була не ідеальною, нехай не було купи крутих спецефектів, вибухів, космічних польотів, бластерів і мечів, не було фантастичних світів і героїв, але ті фільми було цікаво дивитися, у них була душа. Звісно я зараз кажу як старпер, що з теплотою згадує про часи своєї молодості, можете кидати в мене каміння. Проте була одна річ, яка була потрібна кожній дитині, аби вижити в ті часи.
Уява.
З її допомогою ми створювали фантастичні світи про які читали, з уявою нам не потрібна була красива графіка, бо ми могли додумати собі усе чого не могли побачити. Фантазуючи ми вижили, зуміли втекти від реальності. Фантазії були нашими ліками від жорстокості світу, місцем куди ми ховалися коли нам було погано, місцем де ми вчилися, де ми були героями які рятують світ.
Тож коли я читав книгу "Першому гравцю приготуватися" Ернеста Клайна, я побачив такого ж хлопчика яким був колись я, який мріє, фантазує, подорожує неймовірними світами. Ми з автором явно були на одній хвилі. Так, я уже давно втратив це вміння, закостенів в своїй дорослості, став нудним і нецікавим. Проте, читаючи книгу, я ніби повернувся в ті давні часи, коли найкрутішим в світі було прочитати п'ятитомник книг про трансформерів чи пограти в "змійку". Я ніби знову став маленьким, батьків немає вдома і ніхто не відволікає мене від багатогодинного занурення в неймовірні книжки, коли все навколо зникає, а ти ніби провалюєшся в сюжет.
Книга Ернеста Клайна саме про це. Про таке захоплення чимось, що здається наче ти в віртуальній реальності, наче тебе зусебіч оточує цей світ, про який читаєш, чи в який граєш. Це книга про мрії, про те що кожен може їх здійснити, про те, що немає нічого неможливого якщо в тебе є гострий розум, що здатен фантазувати. Цей текст настільки переповнений духом 80-х, що я навіть не впевнений, чи зрозуміють його ті, хто жодного дня не прожив в те неймовірне десятиліття. Там стільки відсилок на фільми, ігри, книги, комікси тих часів, про деякі з яких я і сам не чув.
"Першому гравцю приготуватися" читається настільки легко, що інколи просто фізично змушуєш себе відірватися щоб піти приготувати собі щось поїсти чи сходити на роботу. Востаннє у мене таке було років в 14, коли я за день-півтора ковтав по книжці на 400-500 сторінок. Хоча цьому не дуже були раді мої батьки. Купувати книги просто так не було можливості, тому зазвичай їх дарували на день народження чи новорічні свята. Батьки сподівалися що кількох подарованих книг вистачить хоча б на пару місяців, але як правило, не вистачало навіть на кілька тижнів. Я просто пірнав в книжку і пропадав на кілька днів. Так сталося і з книгою Ернеста Клайна, я був всередині тексту, не помічаючи нічого навколо, машинально обходячи людей в метро, намацуючи ногою сходи, втикаючись носом в двері. Я був там, в віртуальній реальності, в тій про яку пише Клайн. І для того щоб потрапити в неї мені не потрібен був візор, тактильні рукавички чи тактильний костюм.
Для цього потрібна лише уява. Спробуйте, у вас теж так вийде ;)
