Роман Золотников, Сергей Мусаниф - "Маневры неудачников"

Почав читання 09.07.2016р. Закінчив читання 15.07.2016р.

Буває хочеться забути про всі проблеми, викинути з голови набридливі думки і просто втекти кудись подалі, на інший кінець галактики. Але по-перше я вже дорослий і не можу втікати від проблем, а по друге міжгалактичні подорожі ще не мають науково-технічного підґрунтя, тому доводиться вдовольнятися втечею книжковою.

Усі книги це ескапізм, а фантастика це двічі ескапізм. Взагалі цікавий феномен популярності фантастичних книг саме серед останніх кількох генерацій людей. Чи то раніше реальне життя було не таким, щоб від нього втікати, чи може є інша причина, але факт лишається фактом, хочеш забити на весь світ - почитай фантастику.

Ну і почитаю, подумав я і відкрив книдку під назвою "Маневры неудачников". Якщо б цей вид літератури називали як біологічні види на латині, то дана книга відносилася б до виду "fantasticus vulgaris". І ні, це перекладається не як вульгарна фантастика, а фантастика звичайна. Простий і незаплямований підтекстами сюжет, купа діалогів, простих і дещо прямолінійних, намагання авторів вплітати в текст жарти (проте часто ці жарти виглядають інфантильно і недолуго). Хороше, ненапряжне чтиво для метро чи вагону поїзду. Цей текст міцний середнячок, його можна прочитати але "незабутніх вражень" не гарантовано. Ви не порадите цю книжку другу, а через 30 років точно не розказуватимете своїм дітям, що цей романи вплинув на формування вашої особливості. Але він дозволить втекти. Втекти від робочої рутини, від проблеми високих цін в магазині чи від вибору куди поїхати у відпустку. З романом "Маневры неудачников" ви помандруєте на інші планети, постріляєте з крутої зброї і побачите розумних ящірок очима головного герою. Ви відпочините. Тому цей текст варто прочитати, прочитати і забути.

Дуглас Коупленд – «Microserfs»

Почав читання 14.06.2016р. Закінчив читання 04.07.2016р.

«Как мы оправдываем свою работу перед остальным человечеством? «Майкрософт» — это тебе не Босния»

Це хороший епіграф до прочитаного тексту, але варто напевно почати з того, що жахливішого перекладу такої хорошої книги я певно ніколи до цього моменту не бачив. Відчуття таке, що переклад на російcьку і підготовку до видання доручили людині, яка до цього ніколи в житті не бачила комп'ютери і навіть приблизно не розуміє як вони виглядають чи працюють. Про що тут говорити, коли навіть назву "Microserfs" було перекладено як "Раби Майкрософта"! Прочитавши російську назву, може здатися, що це книга написана червонооким послідовником пана Лінуса і все на що здатен цей текст - це викривати проблеми "мілко-м'якої корпорації". Але це зовсім не так. Роман Дугласа Коупленда, один із найважливіших текстів, пов'язаних з моєю професією - програмуванням, які я коли небудь читав. Це книга про філософію програмування, про те, чому програмісти працюють саме таким чином і як вони думають. Це книга про їхні проблеми, про біль адаптації програмістської душі в жорстоких реаліях меркантильного світу, про те як важко шукати себе справжнього якщо ти "технар". Роман Коупленда це історія про трагедію програмування, про те як ця сфера мистецтва (хто заперечить, що програмування це є мистецтво - "дам в глаз") ламає і руйнує людей не гірше збуханих письменників, художників чи актрис з поламаними долями.
Ця книга втрапила мені до рук в непростий час, тоді коли я сам задавався питанням "як мені старіти?". Я ніколи не бачив старих програмістів, всі ІТ-інженери, з якими мені доводилося поспілкуватися, мали максимум 30-35 років. Розуміючи, що суть нашої галузі, нашої роботи, в безперервному навчанні, в опануванні нових технологій і розуміючи, що з віком робити це ставатиме все важче, я задався питанням - як це старіти коли ти програміст. Чи правильно я живу? Чи в правильному місці працюю, чи достатньо багато я знаю, щоб отак сміливо рухатися щодня до старості з швидкістю 1 - людинодень на добу?
Коупленд каже десь про те ж саме. Персонажі його книги задаються питанням чи хочуть вони працювати в "Майкрософті", а потім кидають цю компанію і роблять свій стартап, слідуючи за власною мрією, стрибаючи у свою нору за білим кроликом. Чи маю, я сили повторити їх подвиг?
Але перш за все, роман мені сподобався іншим, тим філософським підгрунтям яке автор дуже чітко викристалізував. Я і сам це відчував і намагався якось артикулювати:

"Дело не в том, нравится это тебе или нет, но и ты, и я, все мы производители следующего цикла, о котором мечтает человечество. Мы создаем тот центр, на котором будет зиждиться все остальное. Не сомневайся в этом и не зацикливайся на этом, но никогда в жизни не позволь себе об этом забыть."

В цій цитаті сконцентрована вся суть книги. А також причина моїх недоспаних ночей проведених за мерехтливим монітором, червоних очей і роботи на вихідні і свята. Програмісти це не просто задроти, зануди чи в термінології Коупленда "nerds", у яких нема життя окрім роботи. Вони представники нової генерації, якщо хочете нового біологічного виду - симбіозу людини і машини, бо і справді важко уявити інженерів-комп'ютерщиків, відділених від їхніх лептопів, серверів і іншого добра. Ви зараз можете сміятися з нас з паном Коуплендом, казати що ми неадекватні і самовпевнені дурні. Але нас усіх розсудить історія, а доки вона судить, піду я попрограмую.