Аркадій і Борис Стругацькі – «Град приречений»

Почав читання: 17.10.2019 Закінчив читання: 29.10.2019

Буває таке автор пише якийсь максимально обтічний і незрозумілий текст, але при цьому він, як письменник, є настільки впливовим і значним, що критики не можуть прямо сказати, що написане - відверто посередній текст. Тоді з'являються оці сентенції про "це найбільш філософський твір автора…" Але добре що у вас є я, людина яка завжди каже все як є, з відвертістю 5-річного малюка, що напудив в штани посеред вулиці і голосно каже про це мамі. Так от. "Град приречений" Аркадія і Бориса Стругацьких - це посередня книжка. Не погана, ні! Є в ній ця таємнича атмосфера приреченості, яка додає балів тексту, є алюзії на "комуністичний експеримент" є натяки і напівтони, в яких користувачі можуть шукати якісь свої тексти. Але одночасно з цим в книги не відчувається якоїсь цілісності. Уривчастість розділів в якийсь момент починає напружувати, бо головний герой - Андрій Воронін, про трансформацію якого розказують автори, ніби перестрибує в своєму розвитку від розділу до розділу. То він збирає сміття і щиро вірить в комунізм (тобто в Експеримент") а то він уже керівник газети і легко приймає популістичну владу свого знайомого який раптом стає президентом. А як з одного стану він перейшов в інший лишається тільки здогадуватися. Окремої уваги в цій книзі заслуговують стереотипи. Єврей Ізя - який хитрий і всезнаючий, вічно викручується з всіх негараздів, німець Фріц який намагається побудувати диктатуру, китаєць Ван який тихий і непоказний, майже непомітний. А ще росіянин "дядя Юра" росіянин який бухає і п'є чай з самоварів і нарешті сам герой Андрій Воронін - борець за справедливість, певно росіянин, яке який раптом в одній з глав починає співати українських пісень… Все це такі стереотипні, карикатурні персонажі, що інколи читати ставало відверто гидко. Ви можете сказати що я зараз занадто придираюся до авторів, що вони не мали на увазі нічого такого, не хотіли нікого образити і не ставили собі на меті в персонажі відобразити всі національні пороки того чи іншого народу. Проте якщо ми кажемо про письменників рівня Стругацьких, то хотілося б бачити більш продуманих героїв, а не набори стереотипів на двох ногах.
Багато х тих, хто хвалить цей твір, каже що автори спробували описати світ в якому над суспільством проводять певний великий Експеримент і що це ні до чого хорошого не призводить. Вони кажуть, що це була алюзія на комуністичний експеримент, на спробу побудови нового суспільства більшовиками. Так, можливо ця тема була цікава в 1975-му коли роман був написаний. Можливо тоді, аналіз причин комуністичних невдач був чимось цікавим і новаторським. Але не тепер. Зараз, в 2019-му році актуальності цієї книги я більше не бачу, а фантастика мусить лишатися актуальною довгий час, на це вона і фантастика, тому ж ми її і читаємо.
Я вважаю, що "Град приречений" найбільш невдалий твір Стругацьких з тих, що мені доводилося читати. Текст закінчується тим, що головний герой намагається дістатися до "краю світу" чи точніше "кінця Міста" і після цього прокидається в своїй квартирі, не розуміючи чи існувало це Місто насправді. З моїм читанням цієї книги відбулося все точно так само. Я дочитав її, прокинувся і не знаю навіщо ж я її читав. Хочеться думати що не читав, насправді, а витратив цей час якось корисніше.

Аркадій і Борис Стругацькі – «Готель «У загиблого альпініста»

Почав читання: 14.03.2018 Закінчив читання: 23.03.2018

Доброго дня, мої маленькі любителі літератури, з вами наша постійна рубрика "Велімир читає класичні фантастичні твори". Цього разу у нас в передачі ще один твір класиків радянської фантастики, братів Аркадія і Бориса Стругацьких "Готель "У Загиблого Альпініста", до якого у мене нарешті дійшли руки. Скажу одразу, що я чекав дещо більшого від цього тексту. Хоча самі автори вважали його невдалим експериментом поєднання детективу і фантастики, я все ж думав там знайти якийсь прихований зміст, цікаві алюзії чи хоча б класичне "подвійне дно", щоб якось по-своєму переосмислити текст.
Ні, всього цього в книжці я не знайшов. Це класична історія в стилі "важливість першого контакту з прибульцями", покладена на детективну основу. При цьому у книги не можна не помітити специфічного шарму, що присутній у всіх творах братів Стругацьких. Їхні герої справді цікаві, це не шаблонні карикатури на людей, як в деяких інших авторів, це справжнісінькі персонажі. Коли ти читаєш про них, перед твоїми очима постають справжні люди, з емоціями й прагненнями. Буває закриваєш очі й бачиш їх перед собою. Це беззаперечна перевага текстів Стругацьких. Навіть в такому простому і дещо наївному сюжеті авторам вдалося так багатогранно описати героїв, що читання приносило мені суцільне задоволення.
Проте сюжет дещо зіпсував моє враження про книгу. Я не люблю детективні історії, мені не цікаві пошуки хто там кого вбив розтягнені на цілу книгу. Вже десь на першій третині тексту я зрозумів, що вбивці серед відвідувачів готелю немає, а на середині книги чітко усвідомив, що от-от в тексті з'явиться фантастичний фрагмент. І вгадайте шо сталося? Правильно, він з'явився. Це було настільки очікувано, що я навіть почав думати як би я складніше закрутив сюжет, щоб зробити книжку цікавішою. Проте читати все одно було приємно. Це читання стало гарним, ненапряжним способом провести час в подорожі між домом і роботою. Інколи треба читати й такі, легкі книжки.

Аркадій і Борис Стругацькі – «Обитаемый остров»

Почав читання: 16.11.2017 Закінчив читання: 05.12.2017

Я дуже люблю фантастику. Даються в знаки підліткові вподобання, коли я зачитувався різноманітною фантастичної літературою. Дивно, що в ті часи мені в руки не втрапила книга Аркадія і Бориса Стругацьких - "Обитаемый остров". А читати тут дійсно є що, попри приналежність роману до "радянської фантастики", попри жахливу цензуру, яку довелося пройти тексту для того, щоб бути опублікованим, основний підтекст твору залишився незмінним. Це певно чи не один із прочитаних мною романів Стругацьких, який під час читання занурює тебе в атмосферу трагічності і невідворотності. Звичайна дуалістичність радянської фантастики з "хороші наші" проти "поганих їхніх" в цьому тексті майже не помітна і постійно під час читання в голові пульсує думка - не все так просто тут.
В книзі повно алюзій на тоталітарну дійсність, яку автори, живучи в срср бачили щодня за вікном. Тому варіантів прочитання цієї книги є два. Перший - якщо ви живете в тоталітарній дійсності, де є свої "неизвестные отцы" і свої вежі, що зомбують населення, тоді ви сприймаєте книгу, наче казку, фантастичну історію про вигадане майбутнє, яке ніяк не стосується вас. Другий - якщо ви живете у вільній країні, а вежі псевдо-балістичного захисту побудовані у ваших сусідів. Тоді стає зрозуміло, що "Обитаемый остров" це не просто фантастика, а скоріше дуже глибоко законспірована терористично-текстова диверсія проти тоталітарного устрою сусідньої держави.
Це не перша книга Стругацьких, яку я читаю протягом останнього часу, і всі вони мають одну спільну рису, яка видається мені дуже важливою для розуміння усієї творчості братів-фантастів. І в книзі "Обитаемый остров" і в "Полдень 21-й век" на Землі встановився абсолютно адекватний політичний устрій. Всі щасливі, немає війн, голоду, проблем, усі біди у Всесвіті знаходяться поза Землею, на інших планетах. Саме це показує той ескапізм, якого прагнуть письменники - вони своїми книгами втікають від дійсності в якій живуть. Тоталітарний совок в їхній уяві трансформується в людяний політичний режим майбутнього. Лишилося лише дочекатися його, за якусь сотню, другу років. Саме тому, радянська фантастика і була такою популярною серед населення тієї країни: вона давала можливість закрити очі і не бачити того, що відбувається навколо, а тільки мріяти про інші світи і майбутнє щастя.
Думаю книги Стругацьких однозначно треба читати, окрім неймовірно яскравих образів, окрім детально змальованих образів інших світів, в цих книгах ще й є про що подумати. Це не просто текст для розваги. Скоріше це ще одна історія про пошук "справедливості для всіх і даром"

Аркадій і Борис Стругацькі - "Полдень, 22-й век"

Почав читання 05.10.2016р. Закінчив читання 14.10.2016р.

Завжди хочеться щоб не було проблем, щоб всі жили довго і щасливо, самовдосконалювалися, розвивалися, досліджували не заважаючи нікому навколо. «Щастя для всіх і задарма» як казали ці ж таки Стругацькі. Можете зі мною не погоджуватися, але всі (ну чи принаймні більшість) їхніх творів сповідують цей принцип. В книгах братів Стругацьких практично нема беззмістовно злих персонажів, які чинять зло просто тому що можуть. Збірка розповідей «Полдень 22-й век» не виключення. Людство, що розселилося по галактиці, головною метою свого існування ставить дослідження Всесвіту, ексцеси якщо і стаються, то лише через незнання, або через фатальну випадковість. За замовчуванням всі персонажі потенційно хороші, лише погані обставини інколи змушують їх чинити нехороші речі. Нічого вам це не нагадує? А мені дуже нагадує пропаганду пізнього совка, з усіма цими «старими, добрими радянськими фільмами» які мають вчити нас хорошого. Давайте всі разом зробимо вигляд, що у нас все добре, що ми щасливі і здорові, що в нас найкраща політична організація, найкращі освіта і медицина, найрозумніша молодь, найдосвідчешіні старші люди і всі разом ми так щасливо живемо разом. Ось він принцип «щастя для всіх і задарма». Що з таких принципів виходить в реальному, а не книжковому світі ми добре знаємо. Вже 26 років ми не можемо позбутися наслідків цього бажання, яке хтось загадав Золотій Кулі, вже і Кулі немає і Зони, а ми досі щасливі задарма.
Але ця збірка все ж про інше, пробачте мене , трохт відволікся я. «Полдень 22-й век» розказує про майбутнє людства, про те яким би воно могло б бути, якщо б слова відповідали вчинкам і за розповідями про рівність і чесність саме ці вчинки б і стояли. Що було б якщо дійсно найбільшою цінністю людини було пізнання, а не накопичення. Якщо б летіти до зірок було б важливіше ніж собачитися на Землі. Якщо думка про ближнього була б для сучасної людини важливішою, аніж думка про своє власне. Може все це нас ще чекає, хто знає, ми можемо почекати ще якусь сотню років і побачити хто був правий.