Гюнтер Грас – «Кіт і миша»

Почав читання: 11.05.2012р. Закінчив читання:14.05.2012р.

Можливо я не розумію «постмодернізм», можливо я не доріс до літератури рівня Гюнтера Граса, а може почав не з того  твору, але мені не сподобалося. Ну от так от просто взяло і не сподобалося! Знаєте буває йде по вулиці гарна дівчина і все в ній прекрасне, груди випинаються, ноги гарні, обличчя неймовірно миле. І навколо неї чути стишений чоловічий посвист і короткі полохливі погляди падають їй під ноги. А я подивлюся на неї і відвернуся, ну зовсім, зовсім нічого не зачепила вона в моїй душі, ця книга пана Граса. Звісно мушу віддати йому належно, як письменник він просто майстер. Неймовірно живі образи, чудова передача духу епохи і прекрасні картинки які створює його текст. Але це чомусь постійно нагадувало мені голлівудські бойовики, яскраво, феєрично але абсолютно беззмістовно. Окремо треба згадати дивну назву «Кіт та миша», бля, та я так назвав свою байку яку мені дали завдання написати в дев‘ятому класі на уроці української мови. Її доречі теж надрукували, правда в шкільному альманасі і за це мені досі соромно. Ну реально ж дурна назва!

Гюнтера Граса вважають постмодерністом. Але окрім невиразних описів підліткової мастурбації, які доречі невідомо до чого там були, ніякого постмодернізму я там не знайшов. Як на мене, треба трохи більше підстав, аби мати честь так називатися.

Звісно мої судження суб‘єктивні, я невіглас, сноб і нічого не розумію в німецькій літературі. Але чорт забирай…

Карл Густав Еміль Маннергейм – «Мемуари»

Почав читання: 30.04.2012р. Закінчив читання:11.05.2012р.

Мемуари військових це моє нове захоплення. Є в них те, чого завжди не вистачає підручникам історії чи вижимках з вікіпедії, яскравості і реалістичності деталей. А саме ці деталі і є справжньою історією, в більшій мірі ніж сухі кількості загиблих, втрачені чи надбані території.

Персона Карла Густав Еміля Маннегрейма мене зацікавила давно, тоді мене дуже здивувало як маленька фінська армія на чолі з паном Карлом, змогла зупинити гігантського хижого звіра, яким була армія радянського союзу. Подвиг фінів видавався мені достойним неабияких похвал, ще більше я переконався в цьому читаючи спогади маршала Маннергейма. В очі мені кинулося декілька фактів. По-перше, виключна скромність автора і навіть деяке применшення своїх заслуг, так неодноразово в тексті він підкреслює що головним був подвиг простих солдат, а аж ніяк не його. Він не так багато уваги приділяє оборонній лінії названій в його честь, завдяки якій фіни і змогли вистояти. Навпаки, він спростовує цей факт і каже що значення оборонної лінії Маннергейма дуже перебільшене.

Також мене приємно здивувало виключне ставлення маршала до українців і поляків. Та, описуючи громадянську війну в Фінляндії в 1918 році, він зазначає, що з полоненими росіянами намагалися поводитися добре, а українців і поляків одразу ж коштом Фінляндії відправляли додому. Причиною цьому слугувала спільне ставлення у українців, поляків і фінів до росіян і ставлення це створило базу для братерських взаємин.

Задля справедливості варто вказати, що в деяких моментах читати «Мемуари» було дуже важко, просто все ж не слід забувати що це спогади військового, а не гостросюжетний детектив. Тому в цілому стиль викладу у Маннергейма цілком читабельний. Всі ці факти створили в мене неповторне враження чесності і відданості цієї людини. Можу із впевненістю сказати що він слугує для мене прикладом як людина, як солдат, як патріот.