Що таке дивне читання? Це коли в рядках тексту, в типографській фарбі, в папері й у самих словах схована спеціальна речовина, яка перетворює звичайну книгу на неймовірну пригоду. Кажуть, що секрет такого письма давно втрачений. Кажуть, що в нашому світі, де успішність міряється комерційним успіхом і рівнем продажів, більше немає письменників, котрі вміють писати дивні книги. Проте я точно знаю, що часом трапляються ще майстри цього старовинного жанру, умільці дивних текстів, ті, хто переховуючись від всевидячого ока мейнстріму, пише тексти особливі, дивні й цікаві.
Коли "Книгу дивностей" відкриває непідготовлена людина, яка не вміє читати серцем, а робить це тільки очима, текст перетворюється на незрозумілу мішанину зі слів, символів, розділових знаків. Зміст цієї книги втече від такого примітивного читача. Маленькі, на перший погляд не пов'язані між собою історії, з яких складається книга, читаються легко, текст наче тече між звивинами мозку, чи то пак стелиться наче туман. Взагалі, "Книга дивностей" - це досить туманне письмо: хтось у ньому заблукає, згубиться, але обрані в ньому, скоріше, знайдуть щось чи самі знайдуться, якщо до того були загублені.
Найбільше мені сподобалася стилістика письма. Написана книга красиво, дуже красиво. Інколи ловиш себе на думці: "біс його знає про що тут, але як же ж гарно написано!". Ці короткі розповіді треба не просто читати, в них треба пірнати, пробиратися крізь них, розгортаючи цей книжковий туман, такий собі liber incognita (по аналогії з терміном "terra incognita"). Знаєте це відчуття, коли намагаєшся йти в тумані по знайомій місцині? Ніби ти це вже бачив, знаєш що і де знаходиться, але йдеш обережно, обмацуєш руками кожне речення, щоб не гепнутися лобом об дієприслівниковий зворот. Але як би обережно читач не рухався книгою, він точно пропустить якесь подвійне дно і гепнеться з усього розмаху на п'яту точку, роззирнеться навколо й здивується, адже тут, в Подвійному Дні ще більше дивностей. Для того, щоб пройти-прочитати всі лабіринти цієї книги, не допоможе жодна карта. Бо я не впевнений, що навіть сам автор може це робити. Ходять чутки, що деякі читачі зустрічали в книзі самого Назарія Заноза. Одні казали, що він спостерігає за своїми персонажами, не полишає їх, опікується ними з батьківською турботою. Інші ж вважають, що автор сам загубився в книзі й тепер не може вийти з неї (а може і не хоче, я б от не хотів з такої книги виходити в наш світ). Думаю справжньої відповіді на це запитання ми уже не дізнаємося ніколи. Простим читачам лишається тільки мандрувати між історіями з "Книги дивностей", насолоджуватися красою слів, збирати ідеї й сподіватися, що колись ця книга відпустить їх додому з повними кишенями дивностей.
