пʼятницю, 26 жовтня 2018 р.

Назарій Заноз – «Книга дивностей»

Почав читання: 13.09.2018 Закінчив читання: 24.10.2018

Що таке дивне читання? Це коли в рядках тексту, в типографській фарбі, в папері й у самих словах схована спеціальна речовина, яка перетворює звичайну книгу на неймовірну пригоду. Кажуть, що секрет такого письма давно втрачений. Кажуть, що в нашому світі, де успішність міряється комерційним успіхом і рівнем продажів, більше немає письменників, котрі вміють писати дивні книги. Проте я точно знаю, що часом трапляються ще майстри цього старовинного жанру, умільці дивних текстів, ті, хто переховуючись від всевидячого ока мейнстріму, пише тексти особливі, дивні й цікаві.
Коли "Книгу дивностей" відкриває непідготовлена людина, яка не вміє читати серцем, а робить це тільки очима, текст перетворюється на незрозумілу мішанину зі слів, символів, розділових знаків. Зміст цієї книги втече від такого примітивного читача. Маленькі, на перший погляд не пов'язані між собою історії, з яких складається книга, читаються легко, текст наче тече між звивинами мозку, чи то пак стелиться наче туман. Взагалі, "Книга дивностей" - це досить туманне письмо: хтось у ньому заблукає, згубиться, але обрані в ньому, скоріше, знайдуть щось чи самі знайдуться, якщо до того були загублені.
Найбільше мені сподобалася стилістика письма. Написана книга красиво, дуже красиво. Інколи ловиш себе на думці: "біс його знає про що тут, але як же ж гарно написано!". Ці короткі розповіді треба не просто читати, в них треба пірнати, пробиратися крізь них, розгортаючи цей книжковий туман, такий собі liber incognita (по аналогії з терміном "terra incognita"). Знаєте це відчуття, коли намагаєшся йти в тумані по знайомій місцині? Ніби ти це вже бачив, знаєш що і де знаходиться, але йдеш обережно, обмацуєш руками кожне речення, щоб не гепнутися лобом об дієприслівниковий зворот. Але як би обережно читач не рухався книгою, він точно пропустить якесь подвійне дно і гепнеться з усього розмаху на п'яту точку, роззирнеться навколо й здивується, адже тут, в Подвійному Дні ще більше дивностей. Для того, щоб пройти-прочитати всі лабіринти цієї книги, не допоможе жодна карта. Бо я не впевнений, що навіть сам автор може це робити. Ходять чутки, що деякі читачі зустрічали в книзі самого Назарія Заноза. Одні казали, що він спостерігає за своїми персонажами, не полишає їх, опікується ними з батьківською турботою. Інші ж вважають, що автор сам загубився в книзі й тепер не може вийти з неї (а може і не хоче, я б от не хотів з такої книги виходити в наш світ). Думаю справжньої відповіді на це запитання ми уже не дізнаємося ніколи. Простим читачам лишається тільки мандрувати між історіями з "Книги дивностей", насолоджуватися красою слів, збирати ідеї й сподіватися, що колись ця книга відпустить їх додому з повними кишенями дивностей.


вівторок, 9 жовтня 2018 р.

Астрід Ліндгрен – «Щоденники воєнного часу 1939-1945»

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 08.10.2018

Люблю я все-таки читати різноманітні мемуари, спогади, щоденники. Вони неймовірно оживляють історію, яка без них виглядає наче висушена єгипетська мумія. От ніби знаєш про події, що відбувалися, читав про причини й наслідки, про значення у світовому контексті, а все одно тільки розповіді людей, які реально жили в ті часи, наповнюють епоху справжнім змістом, наповнюють її кров'ю, оживляють цю замотану в бинти мумію історії.
Тому, не прочитати щоденними Астрід Ліндгрен, тим паче за період 1939-1945 років, я просто не міг. Тим більше, що це перше видання цієї книги українською, немає навіть версії російською. Тож попри досить немалу ціну книги, довелося таки її купити. Я не дарма говорю саме про видання, хоча зазвичай коментую тільки зміст книги. Проте в цьому випадку саме недоліки, які допустив видавець, суттєво вплинули на оцінку самої книги.
По-перше, сутність щоденників вимагає максимального занурення в події, які тоді відбувалися. Власне читаючи рефлексії, які авторка щодня фіксувала, було б дуже логічним наводити якісь посилання на ті події, додавати історичні артефакти, вказувати де можна про це почитати детальніше. Частину цієї роботи зробила сама Астрід Ліндгрен, часто поруч записом в щоденнику вона вклеювала газетні вирізки, фото, чи якісь інші речі. Видавець, перекладач, чи редактор цього видання навіть примудрився перекласти ці вирізки, але замість того щоб подавати їх в такому ж порядку як вони зустрічаються в рукописному щоденнику Астрід, їх чомусь розміщують в кінці кожного описаного року. Читається це дуже дивно, ти спочатку читаєш багато сторінок тексту самого щоденника, в кожному з днів не розуміючи про що йдеться. Наприклад, Астрід пише, що прочитала в газеті промову Гітлера, пише що ця промова глибоко збурила її, тому вона вклеює її в щоденник. Але видавець, переклавши цю промову, чогось розміщує її в кінці глави. І виходить, що коли я вже дочитав до всіх цих газетних заміток, я уже і не пам'ятаю чому ця промова тут наводиться! Ба більше, коли після завершення опису року приводяться ці газетні вирізки, немає посилання на день коли Астрід вклеїла цю вирізку в щоденник, аби я міг повернутися і перечитати щось про той день.
Щоб закрити питання з якістю видання, хочу ще розказати про формат: книга ця, досить велика за розмірами, вона досить важка й її незручно носити з собою. Так, книга надрукована на хорошому міцному папері, але при цьому, якщо подивитися на сторінку, то чомусь вона містить просто велетенські відступи! Тобто текст заповнює від сили 60-70% сторінки, а все інше - це просто біле порожнє місце. Враховуючи габарити книги - це просто тупо так нераціонально використовувати місце на сторінці. Підозрюю, що це буде остання в моєму житті покупка книги від видавництва "Laurus"
Але повернімося до змісту. Безперечно, читати її було цікаво, проте скажу відверто, я чекав дещо більшого. Так, мені справді стало зрозуміло яка атмосфера панувала в формально нейтральній Швеції, в часи, коли навколо бушувала світова війна. Як було непросто людям жити в тих умовах, навіть всупереч тому, що їхня країна не приймала участі у бойових діях. Це вкотре підтверджує світовий статус війни, бо вона справді не минула нікого, навіть формально нейтральних. Проте я ніяк не можу викинути з голови думку, що хотілося б чогось трохи більшого, аніж перерахунки того які продукти в магазинах зникли, а які все ще можна купити по талонам.
Звісно, інколи трапляються справді цікаві спостереження:
"Націонал-соціалізм і більшовизм - це як дві жахливі рептилії, що зійшлися у двобої. Неприємно миритися з однією з жахливих рептилій, проте наразі не залишається нічого іншого, крім бажання стримати совєтів за те, що вони захопили під час цієї війни, за все те лихо, якого вони завдали Фінляндії."
Але такі фрагменти в тексті, це радше виняток з правила, яке не трапляється аж занадто часто у тексті. І аби знайти такі, цікаві моменти, доводиться довго пробиратися в записах про те, хто що їв на обід і кому які подарунки подарували на день народження. Проте чи маємо ми якесь моральне право вказувати, про які саме переживання писати в особистих щоденниках? Думаю, ні. Астрід Ліндгрен писала про те, про що писалося, а нам лишається про це лише читати.

понеділок, 1 жовтня 2018 р.

Леонід Кононович - "Тема для медитації"

Почав читання: 07.09.2018 Закінчив читання: 25.09.2018
Ця книга пройде непоміченою для більшості читачів. І не тому, що вона якась погана чи недолуга. Як раз навпаки, це однозначно один з найкращих текстів, які мені доводилося читати цього року. Просто вона не комерційна, вона не акцентується на популярному і актуальному. Вона про вічність, вона про узагальнення, вона про те, що і через сто і через двісті років буде актуальним. "Тема для медитації" це підсумок життя Леоніда Кононовича, це його будинок, його дерево і його син змішані разом. Це основа. Такі книги міняють свідомість, коли потрапляють тобі в руки, вони стають знаковими і важливими, вони не щезають безслідно, якщо ти вже її прочитав, доклав зусиль аби зрозуміти і прийняти.
Якщо запитати про що цей текст, то можна багато годин говорити переказуючи сюжет, але все рівно так і не наблизитися до істини. Це все рівно, що спробувати переказати історію свого життя якійсь людині, а потім ще й зробивши з нього висновки. Спробувати звісно можна, але той, хто почує цю історію все рівно мало зрозуміє, адже щоб усвідомити повністю чиєсь життя його треба прожити. Так само у "Темі для медитації" стільки пластів сенсу, що переповідаючи один, точно загубиш якийсь інший, не менш важливий. Цю книгу неможливо читати швидко, ковтаючи, вона, виправдовуючи свою назву справді медитативна. Її не прочитаєш "в-пів-ока", похапцем, в перервах між справами. Про неї треба думати і міркувати, розслаблятися, відкидати щоденні проблеми і повільно пірнати в неї, як в воду.
"Тема для медитацій", як власне і самі медитації, не лікує, але дозволяє розставити на свої місця все в житті, дозволяє відділити минуле від майбутнього, побачити де ти був і куди прийшов. Хоче того читач чи ні, але читаючи уривчасті розділи книги Леоніда Кононовича, ті розділи які починаються завжди з трикрапки і так само раптово закінчуються, так от читаючи цей текст, хочеш того чи ні, починаєш ставити себе на місце головного героя. Ні я не вступав в 1970-му в Університет і не стикався з "активними комсомольцями", але бачив в житті різноманітних "активістів" і усвідомлюю як вони себе поводять. Я не жив в 1933-му і не бачив на власні очі Голодомор, але і моя родина від нього постраждала, це також і мій персональний біль, тож я розумію про що пише автор. Мій дід не був петлюрівцем, але ним був прадід, який не хотів іти в колгосп і чекав повернення української влади. За це, а ще за відмову записатися в колгосп, за те що все життя працював і вмів заробити, за те що мав шмат землі, який обробляв і не хотів віддавати його в колгосп, мого прадіда заслали в Сибір, де він і загинув. Тож в мені всередині десь теж резонує історія з дідом головного героя, якого знищили комуністи. Я не займався самвидавом, не потравляв в КГБ, але… потрапляв в СБУ. Тож і тут усвідомлюю, ситуації, трохи знаю її з середини. Всі ці маленькі співпадіння разом створюють причетність до спільного, якщо хочете до одного спільного організму, якого називають нацією.
Час йде, минають роки, а історія рухається по колу, карма так чи інакше наздоганяє українців. Не проводити паралелі з своїм власним життям, читаючи цю книгу, просто неможливо. Але пояснити її, описати про що вона мені справді важко. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я розумію, що нічого не зміг пояснити, мені не вдалося розказати про що насправді ця книга. Тому у вас є лише один шанс - взяти її і прочитати, я думаю ви не пошкодуєте