вівторок, 9 жовтня 2018 р.

Астрід Ліндгрен – «Щоденники воєнного часу 1939-1945»

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 08.10.2018

Люблю я все-таки читати різноманітні мемуари, спогади, щоденники. Вони неймовірно оживляють історію, яка без них виглядає наче висушена єгипетська мумія. От ніби знаєш про події, що відбувалися, читав про причини й наслідки, про значення у світовому контексті, а все одно тільки розповіді людей, які реально жили в ті часи, наповнюють епоху справжнім змістом, наповнюють її кров'ю, оживляють цю замотану в бинти мумію історії.
Тому, не прочитати щоденними Астрід Ліндгрен, тим паче за період 1939-1945 років, я просто не міг. Тим більше, що це перше видання цієї книги українською, немає навіть версії російською. Тож попри досить немалу ціну книги, довелося таки її купити. Я не дарма говорю саме про видання, хоча зазвичай коментую тільки зміст книги. Проте в цьому випадку саме недоліки, які допустив видавець, суттєво вплинули на оцінку самої книги.
По-перше, сутність щоденників вимагає максимального занурення в події, які тоді відбувалися. Власне читаючи рефлексії, які авторка щодня фіксувала, було б дуже логічним наводити якісь посилання на ті події, додавати історичні артефакти, вказувати де можна про це почитати детальніше. Частину цієї роботи зробила сама Астрід Ліндгрен, часто поруч записом в щоденнику вона вклеювала газетні вирізки, фото, чи якісь інші речі. Видавець, перекладач, чи редактор цього видання навіть примудрився перекласти ці вирізки, але замість того щоб подавати їх в такому ж порядку як вони зустрічаються в рукописному щоденнику Астрід, їх чомусь розміщують в кінці кожного описаного року. Читається це дуже дивно, ти спочатку читаєш багато сторінок тексту самого щоденника, в кожному з днів не розуміючи про що йдеться. Наприклад, Астрід пише, що прочитала в газеті промову Гітлера, пише що ця промова глибоко збурила її, тому вона вклеює її в щоденник. Але видавець, переклавши цю промову, чогось розміщує її в кінці глави. І виходить, що коли я вже дочитав до всіх цих газетних заміток, я уже і не пам'ятаю чому ця промова тут наводиться! Ба більше, коли після завершення опису року приводяться ці газетні вирізки, немає посилання на день коли Астрід вклеїла цю вирізку в щоденник, аби я міг повернутися і перечитати щось про той день.
Щоб закрити питання з якістю видання, хочу ще розказати про формат: книга ця, досить велика за розмірами, вона досить важка й її незручно носити з собою. Так, книга надрукована на хорошому міцному папері, але при цьому, якщо подивитися на сторінку, то чомусь вона містить просто велетенські відступи! Тобто текст заповнює від сили 60-70% сторінки, а все інше - це просто біле порожнє місце. Враховуючи габарити книги - це просто тупо так нераціонально використовувати місце на сторінці. Підозрюю, що це буде остання в моєму житті покупка книги від видавництва "Laurus"
Але повернімося до змісту. Безперечно, читати її було цікаво, проте скажу відверто, я чекав дещо більшого. Так, мені справді стало зрозуміло яка атмосфера панувала в формально нейтральній Швеції, в часи, коли навколо бушувала світова війна. Як було непросто людям жити в тих умовах, навіть всупереч тому, що їхня країна не приймала участі у бойових діях. Це вкотре підтверджує світовий статус війни, бо вона справді не минула нікого, навіть формально нейтральних. Проте я ніяк не можу викинути з голови думку, що хотілося б чогось трохи більшого, аніж перерахунки того які продукти в магазинах зникли, а які все ще можна купити по талонам.
Звісно, інколи трапляються справді цікаві спостереження:
"Націонал-соціалізм і більшовизм - це як дві жахливі рептилії, що зійшлися у двобої. Неприємно миритися з однією з жахливих рептилій, проте наразі не залишається нічого іншого, крім бажання стримати совєтів за те, що вони захопили під час цієї війни, за все те лихо, якого вони завдали Фінляндії."
Але такі фрагменти в тексті, це радше виняток з правила, яке не трапляється аж занадто часто у тексті. І аби знайти такі, цікаві моменти, доводиться довго пробиратися в записах про те, хто що їв на обід і кому які подарунки подарували на день народження. Проте чи маємо ми якесь моральне право вказувати, про які саме переживання писати в особистих щоденниках? Думаю, ні. Астрід Ліндгрен писала про те, про що писалося, а нам лишається про це лише читати.

Немає коментарів:

Дописати коментар