пʼятницю, 22 березня 2019 р.

Кадзуо Ісіґуро - "Похований велетень"

Почав читання: 07.03.2019 Закінчив читання: 21.03.2019
Майстерність автора визначається багаторівневістю його текстів. Коли ти читаєш одну книгу, а по завершенні розумієш, що прочитав за цей час цілих три, а то і чотири книги. Ти наче по шару знімаєш суть з тексту і наближаєшся до серцевини, щоразу переживаючи чи вистачить у тебе терпіння і знань, аби усвідомити новий, ще глибший рівень тексту. Що ж, я не впевнений, що прочитав всі підтексти в книзі Кадзуо Ішігуро, проте точно знаю, що це не просто фентезі, як написано в пункті "жанр книги"
Лише на перший погляд книга "Похований велетень" - це історія про середньовічну Англію в часи після смерті короля Артура, в якій мирно вживаються брити й прийшлі сакси. Зовнішній шар цієї історії — це мандрівка старої пари бритів у сусіднє село, до свого сина. Автор веде оповідь про те, як вони зустрічають воїна-сакса, що хоче вбити дракониху, і пристарілого лицаря, що колись сидів за круглим столом з Артуром, і який теж полює на дракониху. Проте навіть на цьому найпростішому рівні сприйняття дивуєшся наскільки майстерно автору вдається передати дух раннього середньовіччя. Взагалі, я коли читаю текст, то як правило малюю в голові картинки, візуалізую прочитане. Чим яскравіша і деталізованіша картинка постає в моїй уяві, тим більше мені подобається книга, бо я ніби пірнаю в неї й починаю жити в тому, вигаданому світі. Читаючи "Похований велетень" я теж уявляв в голові потрібні образи, однак вони наче були приховані під тим, що фон Клаузевіц називає "туманом війни". Невідомо як працює цей світ, ти розумієш, що бачиш лише його маленьку частинку, проте знаєш, що три чверті істини ховається від тебе. Мандрівка старих бритів до сина, полювання воїна-сакса на дракониху - лише четвертина від сюжету. Тож я пірнаю глибше в цей туман і бачу інший рівень цієї книги.
Незвичний текст, в якому манерою натяків і напівтонів показується середньовічне життя Британії. Поселення різних народів живуть поруч, але майже не спілкуються. Хвилі завоювань, що накочувалися на британські острови створили дуже намішану етнічну картинку. Вони - наче фарби, які хтось постійно підливає в посудину, але не змішує. Пікти, кельти, брити, англи, дани, сакси, нормани, всі вони живуть поруч, ворогуючи й домовляючись одне з одним. Окрім всього іншого книга Ісігуро - це ще й змалювання середньовічного суспільства з його забобонами, радостями й горем. Оця четвертина суті книги — це розповідь про епоху, яку ми з висоти наших часів романтизуємо, уявляючи собі виключно у вигляді принцес, замків і лицарів, що рятують принцес чи то з замків чи то від драконів.
Проте і це не все, є глибший сенс, ще одна четвертина суті. Кожна спільнота, про яку пише Ісігуро, - відокремлена від сусідів, живе сьогоднішнім днем і нічого не пам'ятає про вчора і не хоче думати про завтра. Автор дуже майстерно показує це на прикладі "забудькуватості" членів цієї спільноти. Вони наче за порухом чарівної палички забувають про рудоволосу жінку, яка лікувала їх, коли та зникає з селища, батьки забувають про сина, коли він їде геть і майже не згадують про нього. Селище забуває про зниклу дівчинку, яку вони ще вчора шукали всі разом. Це власне і є одноденністю людей того періоду. У ментальному сенсі вони - як ті метелики, які щодня народжуються і помирають, живучи лише одним днем. Темні часи - це не про політику і навіть не про культуру. Темні часи - це про відсутність пам'яті. Не пам'ятати нічого, що може виходити за межі твого розуміння, забувати про це, окрім тут і зараз, - саме таким чином жила більшість людей в ті часи, не залежно від того, до якого народу вони належали. Алегорично цю відсутність пам'яті автор зображує у вигляді драконихи, яку і хочуть вбили лицар Артура і воїн-сакс. Це її дихання насилає на людей забудькуватість, це вона спричиняє стан речей, коли всі живуть лиш в сьогоденні. Проте що ж бачать мандрівники, коли таки доходять до лігва драконихи? Вона стара і немічна, їй залишилося жити зовсім трохи, а її дихання, від якого втрачається пам'ять це насправді закляття чарівника Мерліна, аби сакси й брити забули криваву різанину, яку вони влаштували, це спосіб повернути мир на знекровлені землі. Цей рівень книги, ця четвертина суті про забуття. Про те, чи можна ним прикривати злочини, про те чи треба мстити за кривду, про те, чи можна жити не помстившись. Це найбільш філософська частина тексту, що ставить багато моральних питань і виводить книгу Кадзуо Ісігуро за межі просто фентезійно-історичного роману.
Проте залишаться ще одна, остання четверть суті. Про що вона? Тут я залишу усім можливість визначити це самостійно, прочитавши книгу. Бо "Похований велетень" - справді важливий текст, який варто почитати людині, що вміє думати, й зробити свої висновки.

четвер, 7 березня 2019 р.

Ірвін Ялом – «Шопенгауер як ліки»

Почав читання: 18.02.2019 Закінчив читання: 07.03.2019
Мабуть кожен з нас в певні моменти життя потребує психоаналітика. Тільки найбільші ідіоти не задаються питаннями морального характеру, не пробують усвідомити свої психологічні проблеми і якось їх вирішити. Проте тільки невелика частина людей справді звертається за професійною допомогою. Комусь не вистачає сміливості поглянути проблемі в очі, а хтось просто не знає з чого почати. А хтось займається самолікуванням, до останньої категорії наприклад належу я сам. Книга Ірвіна Ялома "Шопенгауер як ліки" як раз і пояснює чому я волію сам розбиратися з своїми проблемами. Автор в легкій формі оповіді, розказує про два підходи в психоаналізі. Один із них, класичний, який засновується на подоланні проблем у спілкуванні з іншими людьми, явно імпонує автору більше. Головний герой книги, психотерапевт, в якому безперечно ми бачимо риси Ірвіна Ялома, застосовує саме цей метод. Цей "людяний" підхід протиставляється іншому, який сповідує головний антагоніст книги, чоловік який був одержимий сексом, але зміг позбутися цієї проблеми за допомогою творів Артура Шопенгауера, повністю відкинувши усі бажання і прагнення, а таким чином, за буддійським принципом, позбавився страждань які ці бажання приносять. І хоча в кінці книги, головний антагоніст виправляється, відкривається світу, і скидає з себе образ відстороненого і непохитного філософа, я все ж маю що заперечити пану Ялому в такому завершенні книги.
Якщо подивитися на причини, які змушують людей приходити до психоаналітиків, то на перший погляд видається, що вони полягають виключно в невмінні спілкуватися. Людина приходить і каже: "Я не можу любити" чи "Мене ніхто не любить", "Я постійно страждаю", "Я не можу забути когось чи щось" або "Я не можу відчути щось" Але все це лише наслідки, першопричина ж лежить набагато глибше. Проблеми в спілкуванні (комунікації) викликані радше тим, що ми не розуміємо як цей світ працює, а тому не знаємо яким способом нам з ним треба взаємодіяти. Звісно є класичний спосіб прожити життя: роби як робили твої батьки, наступай на ті ж граблі, отримуй ті ж гулі на лобі. Проте якщо з протореної стежки зійти хоч на крок, то виявляється що ми абсолютно не розуміємо як поводитися, бо нас ніхто не вчив спілкуватися з людьми. Нас навчили розмовляти, коритися або домінувати, а потім викинули в бурхливу, смердючу каналізацію на ім'я життя. Випливеш - аве тобі, а не випливеш… твої проблеми, все життя будеш лузером, невдахою і страждатимеш від психічних розладів.
Проте з давніх часі були люди, які шукали новий шлях, намагалися зрозуміти як працює цей світ, за якими правилами. Тобто вони шукали способу правильного взаємозв'язку з світом хотіли навчитися комунікувати з ним, вийти за межі дуалістичного сприйняття "домінуй або корися". Так, я кажу про філософів. Усі вони, в який би час не жили, в Давній Греції, Середньовіччі, чи десь ближче до наших часів, усі вони були зайняті однією справою - пошуком істини. Бо саме через розуміння істини, можна зрозуміти світ, а значить і себе в ньому. Тобто можна навчитися правильно комунікувати з світом, з своїм оточенням з собою врешті решт.
Зрозумівши як працює Всесвіт, досконально опанувавши філософію - мистецтво розуміти, можна вирішити усі свої проблеми, включно з проблемою спілкування. Але це важкий і тернистий шлях, на цьому шляху можна опинитися в бочці, бути розстріляним, померти самотнім чи просто отримати ярлик "неадекватного". Це шлях самокопання, шлях дослідження себе, це шлях сильних і сміливих. Натомість теперішня психотерапія - це така собі спрощена версія філософії, для сучасних розніжених людей, які бояться викликів, що їх несе життя. Це дитячий садочок для почуттів, коли ти на затишній кушетці вчишся по складам вимовляти слова. Проте ще Еріх Фром казав "Людський мозок живе в двадцятому столітті; Серце більшості людей -все ще в кам'яному віці". Ми діти, маленькі діти, які нічого не знають про світ, тому нам одна дорога - в дитячий садочок. Це нормально і зовсім не страшно, набагато страшніше було б залишитися жити і надалі в своєму невігластві.

понеділок, 4 березня 2019 р.

Тарас Антипович - "Помирана"

Почав читання: 14.02.2019 Закінчив читання: 27.02.2019 
"Помирана" Антиповича сподобалася мені практично з перших сторінок. Неймовірна історія, про здичавілий народ, який живе на велетенському сміттєзвалищі, що його місцеве населення називає просто "Корито", потроху перетворюється на політичну алюзію, коли просуваєшся по сюжету книги. Якщо на початку мені страшенно подобався постапокаліптичний опис з людьми які виживають як можуть, ловлять пташок, збирають на смітниках рештки "цивілізації" щоб прожити ще хоча б день і взивлюють собі замість зогнилих органів металеві заміннини: носи, зуби, ноги-амортизатори чи жк-дисплеї в груди, то під кінець книги я зрозумів, що вона зовсім не про постапокаліптичний світ.
Насправді це історія про цивілізаційні вибори і про те, до чого можуть призвести невірні повороти на роздоріжжі історії. Перші здогадки з'явилися у мене тоді, коли з вуст головного героя злетіла фраза "автономіка" якої він спробував в силу своєї дегенеративної освіченості, описати політичний устрій "Корита". Місцеві жителі дуже цінують оцю свою автономіку і вважають що "Ті-з-за-колючки" які інколи літають над Коритом на вертольотах хочуть цю автономіку у місцевих відібрати. Вихваляння тим яка класна автономіка і як вона колись годувала всіх яскраво межується з оповідками про те, що вижити стає все важче і з кожною зимою населення цієї автономії скорочується. Нічого вам не нагадує ні? Ну окей, тоді як вам така історія. Щоб якось вижити, населення Корита береться добувати якусь міфічну чорнуху, щоб пити її і потім продавати "тим-за-колючку", згадуючи, що колись давно, ще до війни, саме з продажу чорнухи все населення Корита і жило. Герої з гордістю згадують своїх батьків і дідів, які воювали на тій війні, адже всі хотіли захопити це звалище, щоб виселити звідси місцеве населення і самим пити чорнуху і збирати сміття! "Дєдивоєвалі", ага. Ну сподіваюся тепер уже всі здогадалися про що книга? Так, це алюзія на Донбас і на ситуацію яка там зараз відбувається. Думаю саме через те, що багато представників того регіону впізнали себе в героях "Помирани", у книги так багато негативних відгуків. Але не зважаючи на це, книга Тараса Антиповича дуже хороша і якісно написана, сюжет справді захоплює, у мене давно не було такого, щоб від книги не можна було відірватися. Постійно хотілося прочитати ще главу, ще кілька сторінок, щоб дізнатися що ж там далі станеться з героями. Книга читається неймовірно легко, при цьому розповідаючи про досить важливі речі. Як автору вдається поєднувати такі речі залишається для мене загадкою, але факт лишається фактом - це прекрасна алюзія яка показує до чого може довести невмотивоване бажання "автономіки"

пʼятницю, 1 березня 2019 р.

Роджер Желязни – «Князь світла»

Почав читання: 13.02.2019 Закінчив читання: 26.02.2019

Ви знаєте як часто я критикую погані книжки, які мені доводиться читати. Проте сьогодні я не хочу говорити нічого поганого про книгу, сьогодні мені доведеться говорити погано про читача цієї книги, тобто про себе. Безперечно книга Роджера Желязни, одного з найулюбленіших моїх письменників-фантастів, "Князь світла" дуже цікава. В ній автор розповідає про прибуття на віддалену планету прибульців, які захоплюють владу в цьому світі і називають себе богами. Звичайна собі історія, якби не один важливий момент. Ці "боги" мають на диво знайомі нас імена: Брахма, Шива, Вішну, Калі, Яма. Роджер Желязни ставить своїх героїв в загальновідомий нам сеттінг індуїстської міфології. Він розповідає про Будду, "князя світла" який бореться проти богів заради людства.
І от тут власне і маю посипати голову попелом. Я не дуже зрозумів цю книжку. Бо, нажаль, володію лише досить поверхневими знаннями про пантеон індуїстських богів і не можу зрозуміти глибинних алюзій, вкладених автором в текст. Читаючи, я постійно губився в сюжеті, в середині книги я не міг зрозуміти часову лінію розповіді, бо остаточно в ній заплутався. Не розумів сотень натяків в кожній главі, бо не знав досконально ідуїстську міфологію і скажу вам відверто це жахливо. Підсвідомо усвідомлюючи, що книга ця насправді хороша і цікава, я також був упевнений, що моя власна неосвіченість, невігластво і тупість не дозволяють мені її зрозуміти. Звісно головна ідея, лейтмотив книги, здається таки досягнули мого тупенького мозку: боротьба проти богів за благо всього людства, за можливість технічного прогресу, за справедливість в обрахунку карми. Але окрім головної ідеї є ще багато напівтонів і натяків, які власне і роблять книгу цікавою. А от з цим прямо якась біда у мене. Для того аби їх зрозуміти треба мати в макітрі трошки клепки і знань, так саме специфічних знань, яких у мене нажаль не виявилося. Це не дозволило мені в повній мірі насолодитися майстерністю Роджера Желязни. Але це виключно моя проблема і нічия інша. Мені варто було б менше їблувати, а більше читати індійських міфів чи буддійських текстів. Розібратися в темі, реально засісти за дослідження яким саме чином всі ці індуїстські боги взаємодіють між собою. В чому суть індуїзму і буддизму, чи співіснують ці релігії мирно чи між ними присутній певний антагонізм. А вже потім варто було б почати читати "Князь світла", адже ця книга потребує певної підготовки.
Так само як будь-який невіглас, який раптово кинувся в духовні пошуки, прийшов до буддійських монахів і почав вимагати в них істини тут і зараз, концентрованої, пресвітлої істини, так само і я, почавши брудними руками душі читати цю книгу, ніби вимагав в автора, аби я зрозумів написаний текст. Але в житті все не так просто. Треба пройти багато випробувань, навчитися розуміти і відчувати і тільки потім знайти істину. Так само і до читання не підійдеш з моїм дилетантським способом. Думаю мені потрібно пройти ще дуже довгу дорогу, аби повернутися до цієї книги і спробувати осмислити її ще раз.