Галеацо Чано - "Останній монолог фашиста"

Почав читання: 21.09.2021 - Закінчив читання: 23.09.2021

Я не знаю чи можна вважати любов до мемуаристики, що так раптово мене опосіла, ознакою старості. Можливо це справді так, але останнім часом все більше цікаво читати спогади людей різних епох, пробувати подивитися на світ їхніми очима. Тим більше, коли попри ніби то близьку і зрозумілу подію, вона все рівно залишається ніби в тіні. Однією з таких подій є без сумніву участь Італії в Другій Світовій війні. Цікаво подивитися на Берлінський пакт з точки зору одного з його учасників і підписантів. Зазвичай всі розуміють логіку і мотивацію Третього Райху, але не так багато уваги відводиться фашистській Італії. Тому особливо цікаво було прочитати щоденники графа Чано, визначного фашиста, соратника Мусолінні і людини яка не раз особисто спілкувалася з найбільшими диктаторами Європи 20-го століття.
Беззаперечно ці записи мають велику історичну цінність, але читаючи їх я не міг позбутися нав'язливої думки, яка постійно мене переслідувала. Записуючи з дня в день свої враження Чано вдалося якось уникнути опису емоційності. Завдяки цьому спогади видавалися стерильно чистими, наче вилизаними, наче хтось прибрав з них усі невідповідності, гострі моменти і думки, які могли б зашкодити їхньому автору. В описі кожного дня звучить підкреслена відданість Мусолінні. І це виглядає дуже недолуго і штучно, уявити собі це може людина яка дивилася кінохроніки де хтось висловлював "щиру подяку другу всіх дітей, великому і доброму товаришу Сталіну". Причина такої улесливої позиції автора щоденників дуже проста. Скоріш за все вони редагувалися (а скоріше за все і писалися) в той час, коли сам Чано сидів у в'язниці. Вони мали бути чимось на кшталт виправдання для цього. "Ось дивіться, я завжди був вірний партії і особисто товаришу Сталіну, ой тобто товаришу Мусолінні. Передайте товаришу Мусолінні, що це велика помилка!" В цю ж лінію вкладається і дивне вміння автора передбачати події. В щоденнику за 31 серпня 1939-го він "передбачив", що завтра розпочнеться напад на Польщу, а 21-го червня 1941-го дивним чином зміг точно передбачити початок радянсько-німецької війни. Звісно можна було б списати це на певну обізнаність графа Чано в тодішніх європейських справах. Але кількість таких співпадінь дивує і натякає на те, що написане в щоденниках було пізніше редаговане, аби виглядати так як потрібно автору.
Проте попри це важливою і цікавою частиною щоденників залишається дух тієї епохи. Не знаю чи хотів Чано приховати це і йому не вдалося, чи він вирішив, що тут нема чого соромитися, але дух мілітаризму, бажання загарбати будь-яку країну яка "погано лежить" присутня мало не в кожному дописі. До прикладу Чано пише про обурення Дуче від того, що німці загарбали Румунію і вони сходяться на думці, що тільки аналогічна окупація Греції дозволить Італії "не втратити обличчя". Плювати на життя людей, на незалежність країн, на світовий порядок, головне не втратити обличчя і не пропустити можливість щось хапнути собі. Проте така жорстокість до інших народів не робить фашистських лідерів кращими і для свого. Десь в середині 41-го року Чано в щоденниках висловлює надію, що війна протриває довше, хоча б до зими і Італія зможе втратити в цій війні побільше своїх солдат, аби потім, після перемоги, мати можливість вимагати більше відшкодувань. Просто таки фантастична жадібність і люта зневага до життів і своїх людей і чужих.
Щоденники Гелеацо Чано, наскільки б автентичними вони не були передають ту жахливу жагу руйнувань, яка володіла багатьма в Європі в середині 20-го століття. Я думаю саме ці спогади проливають світло в тому числі та причину такої неймовірної жорстокості того часу.

Лю Цисінь - "Проблема трьох тіл"

Почав читання: 27.08.2021 - Закінчив читання: 21.09.2021 

Що ви уявляєте собі, коли чуєте словосполучення "Китайська фантастика". Так, я теж спочатку подумав, що мова про брехні комуністичної партії про щасливе життя простолюду. Але все ж таки я помилявся, Лю Цисінь один із найвідоміших фантастів Китаю тож обійти увагою його книгу я не міг. Довелося чути досить різноманітні думки про цю книжку, хтось казав що це новий погляд на наукову фантастику, хто скаржився на неймовірну муторність тексту. Прочитавши можу сказати, що обидві ці категорії читачів праві.
В своїй основі книга справді цікава, авторська задумка, про планету, яка через свої світила змушена жити то в ерах порядку (з прийнятними природніми умовами) то в ерах хаосу (екстремальний холод\спека). Не гірша ідея про комп'ютерну гру, створену інопланетянами, аби знайти вирішення проблеми цих трьох світил, досить цікаве і незвичне (для мене як європейця) історичне тло книги, з усіма цими розповідями про хунвейбінів, "культурну революцію" і переслідування вчених. Все це створює справді цікаве уявлення про книгу, як про щось нове в фантастиці. Здається автор відійшов від давно затертих тем, якими послуговуються європейські і американські фантасти, його культурний бекграунд дозволив створити справді щось нове і незвичне, чого ще не бачили в цьому жанрі.
Але в медалі є і зворотній бік. Це тотальна, просто вбиваюча фрагментарність і рваність тексту. Оповідь починається з часів китайської культурної революції, але ведеться так, що не китайцеві досить важко зрозуміти про що мова. Окей, я справді не дуже добре знайомий з новітньою китайської історією, це може бути не проблема автора чи тексту, а моя проблема як читача. Окей, трохи гугління і читання Вікіпедії і в загальних рисах мені вдалося зрозуміти той історичний період і його особливості. Але як тільки я почав трошки розуміти що відбувається як декорації кардинально змінилися і настала сучасність. Цей стрибок був настільки швидким і неочікуваним, що я аж розгубився. Я все чекав, що ось-ось в книзі знову з'являться якісь відсилки до того історичного періоду і стане зрозуміло, навіщо автор витратив стільки часу аби розкрити аспекти "культурної революції". Але ні, Лю Цисінь уже на всіх парах описує в деталях комп'ютерну гру за мотивами планети інопланетян. Кілька разів він повертається до неї і коли я уже починаю думати, що ці вставки є ключовими для розуміння всієї книги, раптово вони зникають. І таких прикладів можна знайти дуже багато. В якийсь момент я почав розуміти, що до кінця жоден аспект книги автор так і не розкрив. Мождиво звісно саме такою була авторська задумка, але як на мене це стало великим недоліком книги. Попри свій досить великий об'єм, вона охоплює так багато тем, але жодну не може розкрити до кінця. Частина розділів мені здалася відверто нудною і присутніми в тексті тільки для збільшення розміру. Якби їх прибрати, це ніяк би не вплинуло на якість книги. Проте домучивши такий нудний розділ в боротьбі з бажанням кинути читання взагалі, я натрапляв на чудовий і цікавий розділ, який знову повертав мені віру в цю книгу. І такі "качелі" були не один раз.
Я не знаю, можливо я був недостатньо підготовленим читачем для цієї книги. Можливо мені варто ще дозріти до неї. Але поки я не бачу в ній чогось аж такого геніального. Але думаю за якийсь час, я спробую прочитати другу книгу з цієї ж серії. Можливо тоді щось зміниться.

Філіппо Томазо Марінетті - "Битва за Тріполі"

Почав читання: 20.09.2021 - Закінчив читання: 20.09.2021 

Чи може хтось писати про війну, якщо він сам на тій війні не побував? Чи має така людина моральне право описувати події цієї війни? А критикувати прочитане? От наприклад я не приймав участі в італо-турецькій війні 1912-го року. То чи можу я написати що книга "Битва за Тріполі" учасника цієї війни Філіппо Марінетті це шматок смердючого лайна? І справа тут навіть не в тому оспівуванні культу сили, який в книзі звучить лейтмотивом. Чого ще чекати від члена Національної фашистської партії, друга Муссоліні і футуриста (ну не люблю я футуристів, що ж тут зробиш) а в тому наскільки жахливо йому це оспівування вдається. Я б міг пробачити пану Марінетті зневажливе ставлення до своїх супротивників в битві - османів. Це нормально для будь-якого вояка - дегуманізувати ворога, звести його до стану непотрібного об'єкту, вбивство якого є своєрідним спасінням світу. Ми боремося за правду, а вони варвари, з нами бог, а вони невірні, вони експлуатують трудовий люд, тому треба їх вбити і трудовий люд будемо експлуатувати ми. Прикладів такого в історії можна знайти сотні тисяч, Марінетті тут не виключення і просто рухається в фарватері тогочасної громадської думки: "Італійці мають більше прав володіти Лівією, бо ми цивілізовані європейці, а турки і араби - брудні, смердючі варвари" так можна прочитати його мотивацію. І ця мотивація дає право вбивати, домінувати і взагалі поводитися як остання мразота. Ну такі вже часи тоді були, я не підтртимую але розумію.
Я можу уявити собі те історичне тло, на якому писалася ця книга. Новий час, нове століття, зміна епох, люди з усієї Європи дивилися в майбутнє і очікували від нього змін на краще (ха-ха, наївні!) Культ сили тут просто не міг не народитися, це було логічно і очікувано, тим більше в такій країні як Італія з її, з одного боку римською імперською суворістю, а з іншого столітньою роздробленістю яка не так давно закінчилося Рісорджименто. Тож я легко можу пробачити автору книги цю патетику, що притаманна всім правим ідеологіям, але чого я ніяк не можу йому пробачити так це перебір з усіма цими метафорами. Можливо поодинці вони ще були б непоганими, розкидай їх автор по тексту, вправно і вміло заховавши за багатьма іншими словами-декораціями. Але ні, пан Марінетті, збільшує їхню кількість до просто непристойноїх кількість метафор на квадратний метр тексту. Чого варта лише ця цитата:

"Велика симфонія переходила з мінорного тону нічних вітрів в мажорний церковний спів гармат, які раптом, здавалося, зригували і випльовували сонце. Коли iнстинктивно піднімав голову, то, звичайно, я чув кулі, але кулі закохані, чиє ідилічне щебетання перемішувалося з цвіріньканням горобців на гілках."

Єдине, що мені хочеться сказати, прочитавши цей уривок це "Що, блять, ти несеш, дядьку!?" І такого в книзі на кожній сторінці. Щільність пафосу настільки велика, що продертися крізь нього аби зрозуміти, що ж то таки була за битва про яку пише автор, практично неможливо. Від одного скупчення метафор війни, він перескакує до іншого, по дорозі встигаючи похизуватися перевагою італійської зброї над турецькою. Проте може я чогось не розумію, може такою і повинна бути військова проза? Що ж, можливо якби я не читав Юнгера чи Ремарка я б подумав що Марінетті це хороший письменник. Але це не так.

Ірвін Шоу - "Вечір у Візантії"

Почав читання:08.09.2021 - Закінчив читання: 19.09.2021 

Я все думав, чому ж ця книжка називається саме так. Адже про Візантію тут не сказано ані слова. Ну там буває якась алюзія, чи натяк, але ж ні. Ні разу це слово навіть не прозвучало. Тільки на обкладинці. Це книга про старіючого театрального і кінопродюсера який не знає, що робити з своїм власним життям. У нього кілька років була чорна смуга невдач, але не критично. Кілька провальних проектів, але не так щоб аж переживати,. Розлучення з дружиною, але не те щоби він її любив. Проблеми з грошима, але не те щоби ці гроші щось вартували. То чого ж він хоче насправді? В процесі читання у мене відбувся такий от діалог з однією людиною:

- Читаю зараз книжку, події якої відбуваються в Ніцці і там підстаркуватий, втомлений життям продюсер, сумує за колишніми часами, намагається розібратися з тим чого досяг і що втратив і шукає пригод з молодими журналісточками
- І як воно?
- Поки (на 60% книги) журналістку він так і не трахнув, молодість не повернулася, його сценарій фільму так і не став нікому цікавий. Але він випив (не раз), а це уже досягнення!

Я не знаю чи буде зрозуміла ця книга комусь, окрім чоловіків за 50, які прожили насичене життя і змогли таки чогось досягнути. Я не впевнений що я сам її зрозумів, до розуміння мені ще кілька десятків років і потреба чогось досягнути. Але здається я таки зрозумів назву цієї книги.
"Вечір у Візантії" це алюзія на щось величне в навічно втрачене. Як би вам не хотілося повернути старі, добрі чали Візантійської імперії - вам більше не вдасться це зробити. Її столиця є. А самої імперії немає. Так само з цим чоловіком Джессі Крейгом. Він хоче повернутися в часи молодості, в які уже не повернешся, як би не бажав. Адже в твоїй молодості уже хазяйнують нові патлаті хіппі-яничари. Вони руйнують твої храми, плюють на твої вівтарі. Вони своїми гортанними викриками на незрозумілій тобі молодіжній мові кричать в майбутнє зі сцен гігантських Вудстоків. А ти не можеш їх зрозуміти, тільки чуєш як світ відгукується до них, але не до тебе. На полях твоєї юності, де ти колись здобував і перемагав, де тобі віддавалися юні красиві жінки, де твої вороги схиляли свої голови, визнаючи твій талант, тепер на всіх цим лугах пасуться геть чужі коні. А ти дивишся на зруйноване місто, бачиш ніби ті самі стіни, ті ж вежі, але розумієш, що вже геть не розумієш його. Не впевнений, чи це саме тут ти жив стільки років.
Уяви собі, друже, войовничих османів, які щойно захопили Константинополь і побудували велику сцену, вдягнули кльошні штани, увімкнули The Who, Дженіс Джоплін, Джимі Гендрікса і почали кричати зі сцени по мир у всьому світі, любов і щастя. А ти просто втомлений імператор без імперії, колись великий і поважний, а зараз старий і забутий всіма. Твоя дружина хоче відсудити у тебе половину статків, твої дочки гуляють з бородатими османами, а ти просто хочеш провести ще один останній, теплий і приємний вечір у Візантії. Дивитися як сонце сідає над Золотим Рогом і згадувати старі і добрі часи, знаючи, що вони уже ніколи не повернуться.

Август Тірі - "Пілігрими Великої війни"

Почав читання: 27.08.2021 - Закінчив читання: 07.09.2021

Війна - один із найцікавіших винаходів людства. Якою б жорстокою і кривавою вона не була - завжди знайдеться хтось, хто буде отримувати від неї задоволення. Але будуть й ті, хто буде від неї страждати. Якщо ти не можеш змінити війну - обирай які відчуття ти будеш від не ї отримувати. Саме так я думаю ставилися до цього молоді бельгійці, які в 1914-му році вступили в новий елітний підрозділ АСМ (auto-canons-mitrailleuses), який повинен був воювати на бронеавтомобілях. Хлопців можна зрозуміти, замість гнити в окопах набагато краще розсікати по полю бою на броньованому авто і обстрілювати ворога з кулеметів чи гармат. До того ж в підрозділ брали далеко не всіх, а тільки чоловіків з "шанованих бельгійських родин", звісно графи там не воювали, але все таки і селян не було. Одним словом - елітка. Доки підрозділ організували, доки видали їм автомобілі і провели навчання - минув 1915-й рік. Бельгія була майже вся окупована Німецькою імперією, за винятком невеликої території на заході, де оборонялися бельгійські і французькі війська. Звісно армія цієї країни була геть маленькою і чесно кажучи потребу в створенні автомобільного бронедивізіону я так і не зрозумів. Тому геть не дивно, що коли бельгійському штабу запропонували перевести свій бронедивізіон на східний фронт і передати під підпорядкування російської імператорської армії - вони погодилися. Вояки теж були не проти. Це ж пригода, це ж можливість побувати в інших країнах, побачити світ! Так, війна справді не для всіх важкий тягар. Бельгійці потрапили в росію через Мурманськ. Царські прийоми, ікра, водка, "загадочная руская душа", оце ось все. Для 20-25-річних хлопців справді захопливо побачити таку відмінну від рідної Бельгії країну. Але пора було показати на що вони здатні і бронедивізіон відправився на фронт, який тоді пролягав в Галичині. І ось тут починається найцікавіше. Виявляється війна це коли стріляєш не тільки ти, але і в тебе. Це коли немає нормальної їжі, коли офіцер забороняє курити на вулиці аби не видати вогником розташування. Уявіть собі, елітні іноземці на нових автомобілях приїздять на фронт в 1916-му, до цього практично не воювавши і бачать там мобілізованих українських (та і російських, чого вже) селян. Ставлення до рядових як до худоби було і в російських офіцерів, що вже говорити про гордовитих бельгійців. І в цьому місці мені особливо боляче було читати книгу. Бо десь там на східному фронті воював і мій прадід. Він був одним з тих кого мобілізували, кого відірвали від власної землі і закинули в окопи Першої Світової не по своїй волі. І от приїздять якісь чванливі бельгійці, які ще пороху толком не нюхали і починають називати його "худобою". Але вони дуже швидко отримають своє, кілька боїв (те так вже й багато якщо чесно), перші масові втрати і деякі бельгійці уже просяться додому. Але потрапити назад в Бельгію виявляється не так і просто. Розпочинається Революція, утворюється Центральна Рада, на фронті повний розвал, з офіцерів зривають знаки розрізнення. Раптом виявляється, що частина тих, кого бельгійці називали "росіянами" є якимись українцями. Все це складно, незрозуміло та й не дуже цікаво для них. Я уже читав спогади про цей період одного з учасників цього бронедивізіону - Марселя Тірі. Його враження від Києва, куди бельгійці протрапили в 1917-му можна описати відомою фразою "нічого не зрозуміло, але дууууже цікаво". Але одне діло спогади, а інше книга написана про історію всього бронедивізіону, Август Тірі (цікаво, це якийсь нащадок Марселя чи ні?) як на мене мав би проявити трошки більше уваги до деталей. Проте очевидно для бельгійця і зараз Україна з її проблемами дуже далека і не цікава. Автор не заморочується і не зважає на історичне тло на якому довелося діяти бельгійським військовим. З одного боку його можна зрозуміти. Книга про бельгійців, а не про українців. Але з іншого боку в цьому ховається найбільша проблема книги. Вона не враховує історичних особливостей, а тому виглядає так, що бійці дивізіону АСМ це якісь зірвиголови, які просто прокаталися на своїх автомобілях по континенту, побували в Україні, росії, Сибіру і Китаї, перепливли океан, щоб покрасуватися в США і повернулися в Францію де їх підрозділ був розпущений. Якщо спогади безпосередніх учасників ще були цікаві з історичної точки зору, то "Пілігрими Великої Війни" дещо кастрований твір, який створює хибне враження про описувані події.
Звісно ніхто не має права судити тих, хто пройшов ту Війну. Ні тих хто воював в окопах, на кораблях чи в автомобілях, хто стояв за кулеметом, планував атаки чи в них ходив, хто вицілював ворога в прицільній планці своєї гвинтівки чи прохромлював його багнетом. Сучасні люди можуть тільки віддати шану тим хто вижив в той непростий час і пам'ятати тих хто загинув.

Джейсон Шраєр - "Кров, піт і пікселі"

Почав читання: 28.08.2021 - Закінчив читання: 06.08.2021 

Я дуже багато чув по цю книгу перед тим як взявся її читати. "Найкраща книга про ігрову індустрію", "Шраєр розкриває всі брудні секрети розробників ігор", "Чудовий приклад журналістського розслідування" - це не повний перелік усіх епітетів, які я чув про книгу "Кров, піт і пікселі" Джейсона Шраєра. Так уже сталося, що я люблю ігри, це мій другий (перший все ж книги) спосіб втечі від реальності для відпочинку і відновлення. Після важких робочих днів, після втоми від реального світу, дуже хочеться поринути в світи вигадані, мрійливі, де ти можеш бути тим ким ти сам хочеш. Я не є хардкорним, затятим гравцем, який просиджує в іграх дні і ночі, знає усі нюанси і особливості більшої половини ігор, розбирається у деталях хто, коли і як видавав їх. Я просто люблю ігри, люблю в них грати, дізнаватися щось нове, пірнати в їх захопливий світ. Одночасно я сам інженер трохи розуміюся в розробці (хоча й не ігор) тому для мене близький світ ІТ з його проблемами і особливостями. Тож коли я взяв в руки "Кров, піт і пікселі" то я чекав, що ця книга стане своєрідним одкровенням, справді зобразить внутрішню, приховану сторону розробки. Але мої очікування не були виправдані. Автор розділив книгу на 10 розділів, в кожному з яких розказав про якусь одну студію і одну гру яку вони випустили. Але насправді книгу можна було скоротити до одного розділу, бо в них всіх розповідалося про одне і те ж. Лейтмотивом кожного розділу було слово "кранч" - це особливий режим роботи в якому працює розробник, аби закінчити продукт. Часто це робота без вихідних, з перервою тільки на сон. Люди не бачать рідних тижнями і мясяцями, живуть в офісі, аби не витрачати час на доїжджання на роботу, їдять за монітором, сплять по кілька годин. І все це аби тільки випустити для фанатів довгоочікувану гру. І так, в першому розділі читати про це було справді цікаво. Навіть людина далека від ІТ і ігрової індустрії змогла б хоча б співпереживати людям про яких розказує Шраєр, читаючи в яких непростих умовах створюються ігри. Але от перший розділ закінчується, за ним розпочинається другий і …. знову ті ж розповіді про кранч, овертайми, роботу до останнього і вигорання розробників. Ну окей, тема справді важлива і серйозна, вона заслуговує на те щоб бути розказаною в двох розділал... Двох же ж? Тільки двох? Правда? Ні. Автор повторює це рефреном постійно, міняються тільки назви ігор, студії, імена розробників, але лейтмотив залишається тим самим: ми важко працювали, кілька разів переносили дату виходу гри, ми не бачили родин, ми вигоріли, але от нарешті ми випустили нашу гру і це шедевр. Десь на середині книги я уже зрозумів, що інших історій окрім "оспівування кранчу" я від Шраєра не побачу. Він не пропонує читачу нічого іншого окрім цього. А найгірше це те, що він ніби засуджує такий підхід до розробки ігор, постійно задається питанням чи можна розробляти їх якось інакше, але не знаходячи виходу приходить до висновку, що поки без такого підходу випустити справді цікаву гру неможливо. Тобто всі ці десять розділів лише для того, аби показати що кранч це нормально?!

Я думаю Джейсон Шраєр хороший журналіст, він вміє писати хороші статті, докопуватися до суті, проникати навіть в такі закриті структури, як студії розробники ігор і видавці цих ігор, та витягати звідти інсайдерську інформацію. Але справа в тому, що книга це не велика стаття. Це трохи інше. Неможливо написати хорошу книгу тільки на одній емоції "подивіться які бідні нещасні розробники ігор". В хорошій книзі, як і в хорошій грі потрібно ще щось, потрібен розвиток сюжету, потрібно захопити гравця\читача, потрібно дати відчути йому причетність до історії. Тому мені дуже шкода, що пишучи про людей, яким вдалося створити цікаві історії своїми іграми Джейсону Шраєру не вдалося створити цікаву історію своєю книгою.

Степан Смаль-Стоцький - "Немолів. Спомини"

Почав читання: 31.08.2021 - Закінчив читання: 01.09.2021 

В національному міфі завжди існує одне важливе поняття, навколо якого часто цей міф і будується. Це поняття "раю" ідеального місця\часу коли нація живе в ідеальних умовах. Інколи цей рай відчувається як втрачений і тоді національна ідея вибудовується на потребі його відшукати, інколи він окупований і тоді потрібно його відвоювати. Але завжди є концепція до якої прагне народ, в якій хоче жити. До прикладу в американців (принаймні для певних поколінь) це "white fence house" місце де ти сам собі господар, де ти вішаєш табличку "private" і здійснюєш свою власну american dream. Для угорців це "nagy-magyarország" - втрачена після Тріанонської угори "велика Угорщина" яку обов'язково треба повернути. А що ж для українців? Яка у нас ідея "раю"? Щоб дізнатися про це варто почитати спогади про Немолів рідне село Степана Смаль-Стоцького. Це настільки ідеалістична історія про маленького хлопчика, про його типову традиційну родину, про виховання і любов, що читаючи, подумки намагаєшся наче проникнути глибше в цей текст і собі опинитися в цьому місці, на цій "землі обітованній", в цьому раю.
Сам автор спогадів людина відома, літературознавець, професор університету, голова бойової управи УСС, а ще виходець з звичайної селянської родини, який зміг усього досягнути не завдяки походженню, а через наполегливість і власну працю. Власне в цьому і полягає український міф втраченого раю. Рай-дитячого життя в теплому і затишному домі, де добре і приємно, де смачне свіже молоко, гарячий хліб, щойно з печі, господарство і робота біля нього. Туга за цим втраченим раєм, коли ти змушений йти в великий і жорстокий зовнішній світ і виживати в цьому, завжди буде переслідувати українця.
Звісно, спогади Смаль-Стоцького багато в чому ідеалізовані. Він описує щасливе дитинство, з погляду маленького хлопчика, але в час, коли були написані спогади він уже був дорослим чоловіком. Погане і важке встигло забутися, хороше і приємне стало ще більшим і заполонило всі закутки пам'яті. А тим більше, що між дитинством автора і часом коли він записував спогади пролягла велика чорна пляма - Перша Світова Війна і усі жахи з нею пов'язані. Хочеться того чи ні, все, що було до цих великих страждань, буде сприйматися як період тотального щастя і любові. Можливо саме тому спогади про дитинство виглядають такими радісними і щирими.
Мені було цікаво читати цю книгу, ще й тому, що я постійно порівнював описи автора з своїми знаннями про села Правобережної України того ж періоду. Звісно по цю сторону Збруча життя видавалося не таким радісним, як пише Смаль-Стоцький. Відчутно що при всіх негараздах, все ж підавстрійська частина Україна жила краще і вільніше. Хоча навіть крізь призму дитячого сприйняття, відчувається брак грошей, постійна потреба важко працювати і певна соціальна дистанція між українцями і іншими народами. Автор неодноразово підкреслює, що був першим з свого села, кому вдалося отримати освіту поза межами церковно-приходської школи.
Але все ж це не міняє загально-позитивного сприйняття його споминів. Я читав ці рядки і хотів хоч на короткий час опинитися в тому часі, подивитися власними очима на тих людей і їхнє життя. Це моя власна туга за втраченим раєм, за спокійним, розміреним життям. Якщо я не можу так жити, то я хоча б можу про це читати.

Курт Гамсун - Голод

Почав читання: 20.08.2021 - Закінчив читання: 27.08.2021 

 

Мені дуже важко оцінювати цю книгу. Мої відчуття після прочитання надзвичайно суперечливі і болючі. Водночас мені хочеться і захоплюватися стилістикою Курта Гамсуна і проклинати його твір за той біль, який я відчував коли його читав. Але хіба ж не є основним завданням твору мистецтва викликати в читача емоції? Позитивні чи негативні то уже геть інша справа, головне це емоції і їхня кількість. Якщо так - то тоді "Голод" це геніальна книга. Вона оповідає про письменника\журналіста невдаху, що живе в столиці Норвегії, і намагається якось вижити, заробивши собі на шматок хліба. Вдається йому це не завжди, тому його часто мучить голод, з яким доводиться боротися, часто ставлячи перед собою моральні дилеми. Обманути, вкрасти, попросити їжі і вижити, чи зберегти честь і гідність, проте залишитися голодним. Разом з безіменним героєм книги. Я пірнав на саме дно бідної Християнії (так колись називалося Осло). Гамсун наскільки яскраво і чесно описав поневіряння цієї людини, зумів так точно описати страждання, що відчувається, він не вигадував, більша частина з написаного - це автобіографічний матеріал. Проте для мене особливо складно було читати "Голод" не через реалістичні описи. А скоріше через те, що я не знав як ставитися до головного героя: співчувати йому, чи зневажати за невміння утримати навіть ті крихти заробітку які йому вдавалося знайти.
Зазначу, що я людина досить консервативна в питаннях, що пов'язані з бідністю. Звісно є певні виключення, але я вважаю, що зазвичай в бідності людини майже завжди винувата лише сама людина. Хто працює - може вижити, може заробити, якщо має відповідний характер і бажання. Можливо це не буде багате життя, але я впевнений, що прогодувати себе може кожен чесною працею. Головний герой "Голоду" без сумніву порядна людина. Мучаючись голодом, він не краде (майже) і не оманює (майже). Так інколи його вчинки досить "сірі" в плані моралі, але при цьому він завжди намагається обирати більш чесний, хай і складніший шлях. Проте він абсолютно не здатен керувати своїми емоціями і це часто призводить до жахливих наслідків. Отримавши гроші від газети за статтю, він логічно намагається написати ще одну. Але буря почуттів не дає йому робити все правильно. Він не може сконцентруватися на роботі, раз у раз міняє ідеї наступних статей, викидає написане і змінює концепції. Не маючи можливості оцінити свої можливості адекватно то втішає себе "ще трохи, ще кілька днів і все буде готово" то викидає майже закінчену роботу, бо вона йому не здається достатньо хорошою. Ця імпульсивність, ця тонка душевна організація мені відома, вона притаманна багатьом творчим людям, саме це витончення стінок душі і дозволяє їм творити. А Гамсун описує людину, яка зовсім не може контролювати процес творіння, тому постійно опиняється через свою емоційність в скруті.
Здається я мав би зневажати такого героя, того хто не може зібратися думками, взяти волю в кулак і переламати свою долю, змінити її на краще. Але я не можу. Бо я добре пам'ятаю відчуття, які в мене були коли я перші кілька років жив в новому для мене місті абсолютно сам. Як важко мені було, як хотілося повернутися до звичного і зрозумілого життя. Наскільки все видавалося чужим, страшним і лякаючим, відчуття страху і самотності з'їдали душу, а сили танули на очах. Хотілося тільки закрити очі руками і плакати від безсилля. Уявляю, що було б тоді зі мною, якби мені довелося б ще й тоді забезпечувати самому собі шматок щоденного хліба. Чи був би я кращим за героя "Голоду" чи зміг би впоратися краще з життям? Я дуже в цьому сумніваюся.
Курт Гамсун зміг написати дуже правдиву і чесну книгу. Так, від її прочитання залишається дуже важкий і неприємний осад, але хто обіцяв, що життя буде легким і простим? Ця книга вчить в тому числі цінувати те, що ми маємо, але часто не надаємо йому ваги: наявність їжі щодня, чи даху над головою, але найбільше вона вчить цінувати життя.