Почав читання: 27.08.2021 - Закінчив читання: 07.09.2021Війна - один із найцікавіших винаходів людства. Якою б жорстокою і кривавою вона не була - завжди знайдеться хтось, хто буде отримувати від неї задоволення. Але будуть й ті, хто буде від неї страждати. Якщо ти не можеш змінити війну - обирай які відчуття ти будеш від не ї отримувати. Саме так я думаю ставилися до цього молоді бельгійці, які в 1914-му році вступили в новий елітний підрозділ АСМ (auto-canons-mitrailleuses), який повинен був воювати на бронеавтомобілях. Хлопців можна зрозуміти, замість гнити в окопах набагато краще розсікати по полю бою на броньованому авто і обстрілювати ворога з кулеметів чи гармат. До того ж в підрозділ брали далеко не всіх, а тільки чоловіків з "шанованих бельгійських родин", звісно графи там не воювали, але все таки і селян не було. Одним словом - елітка. Доки підрозділ організували, доки видали їм автомобілі і провели навчання - минув 1915-й рік. Бельгія була майже вся окупована Німецькою імперією, за винятком невеликої території на заході, де оборонялися бельгійські і французькі війська. Звісно армія цієї країни була геть маленькою і чесно кажучи потребу в створенні автомобільного бронедивізіону я так і не зрозумів. Тому геть не дивно, що коли бельгійському штабу запропонували перевести свій бронедивізіон на східний фронт і передати під підпорядкування російської імператорської армії - вони погодилися. Вояки теж були не проти. Це ж пригода, це ж можливість побувати в інших країнах, побачити світ! Так, війна справді не для всіх важкий тягар. Бельгійці потрапили в росію через Мурманськ. Царські прийоми, ікра, водка, "загадочная руская душа", оце ось все. Для 20-25-річних хлопців справді захопливо побачити таку відмінну від рідної Бельгії країну. Але пора було показати на що вони здатні і бронедивізіон відправився на фронт, який тоді пролягав в Галичині. І ось тут починається найцікавіше. Виявляється війна це коли стріляєш не тільки ти, але і в тебе. Це коли немає нормальної їжі, коли офіцер забороняє курити на вулиці аби не видати вогником розташування. Уявіть собі, елітні іноземці на нових автомобілях приїздять на фронт в 1916-му, до цього практично не воювавши і бачать там мобілізованих українських (та і російських, чого вже) селян. Ставлення до рядових як до худоби було і в російських офіцерів, що вже говорити про гордовитих бельгійців. І в цьому місці мені особливо боляче було читати книгу. Бо десь там на східному фронті воював і мій прадід. Він був одним з тих кого мобілізували, кого відірвали від власної землі і закинули в окопи Першої Світової не по своїй волі. І от приїздять якісь чванливі бельгійці, які ще пороху толком не нюхали і починають називати його "худобою". Але вони дуже швидко отримають своє, кілька боїв (те так вже й багато якщо чесно), перші масові втрати і деякі бельгійці уже просяться додому. Але потрапити назад в Бельгію виявляється не так і просто. Розпочинається Революція, утворюється Центральна Рада, на фронті повний розвал, з офіцерів зривають знаки розрізнення. Раптом виявляється, що частина тих, кого бельгійці називали "росіянами" є якимись українцями. Все це складно, незрозуміло та й не дуже цікаво для них. Я уже читав спогади про цей період одного з учасників цього бронедивізіону - Марселя Тірі. Його враження від Києва, куди бельгійці протрапили в 1917-му можна описати відомою фразою "нічого не зрозуміло, але дууууже цікаво". Але одне діло спогади, а інше книга написана про історію всього бронедивізіону, Август Тірі (цікаво, це якийсь нащадок Марселя чи ні?) як на мене мав би проявити трошки більше уваги до деталей. Проте очевидно для бельгійця і зараз Україна з її проблемами дуже далека і не цікава. Автор не заморочується і не зважає на історичне тло на якому довелося діяти бельгійським військовим. З одного боку його можна зрозуміти. Книга про бельгійців, а не про українців. Але з іншого боку в цьому ховається найбільша проблема книги. Вона не враховує історичних особливостей, а тому виглядає так, що бійці дивізіону АСМ це якісь зірвиголови, які просто прокаталися на своїх автомобілях по континенту, побували в Україні, росії, Сибіру і Китаї, перепливли океан, щоб покрасуватися в США і повернулися в Францію де їх підрозділ був розпущений. Якщо спогади безпосередніх учасників ще були цікаві з історичної точки зору, то "Пілігрими Великої Війни" дещо кастрований твір, який створює хибне враження про описувані події.
Звісно ніхто не має права судити тих, хто пройшов ту Війну. Ні тих хто воював в окопах, на кораблях чи в автомобілях, хто стояв за кулеметом, планував атаки чи в них ходив, хто вицілював ворога в прицільній планці своєї гвинтівки чи прохромлював його багнетом. Сучасні люди можуть тільки віддати шану тим хто вижив в той непростий час і пам'ятати тих хто загинув.
Немає коментарів:
Дописати коментар