Почав читання: 20.09.2021 - Закінчив читання: 20.09.2021 
Чи може хтось писати про війну, якщо він сам на тій війні не побував? Чи має така людина моральне право описувати події цієї війни? А критикувати прочитане? От наприклад я не приймав участі в італо-турецькій війні 1912-го року. То чи можу я написати що книга "Битва за Тріполі" учасника цієї війни Філіппо Марінетті це шматок смердючого лайна? І справа тут навіть не в тому оспівуванні культу сили, який в книзі звучить лейтмотивом. Чого ще чекати від члена Національної фашистської партії, друга Муссоліні і футуриста (ну не люблю я футуристів, що ж тут зробиш) а в тому наскільки жахливо йому це оспівування вдається. Я б міг пробачити пану Марінетті зневажливе ставлення до своїх супротивників в битві - османів. Це нормально для будь-якого вояка - дегуманізувати ворога, звести його до стану непотрібного об'єкту, вбивство якого є своєрідним спасінням світу. Ми боремося за правду, а вони варвари, з нами бог, а вони невірні, вони експлуатують трудовий люд, тому треба їх вбити і трудовий люд будемо експлуатувати ми. Прикладів такого в історії можна знайти сотні тисяч, Марінетті тут не виключення і просто рухається в фарватері тогочасної громадської думки: "Італійці мають більше прав володіти Лівією, бо ми цивілізовані європейці, а турки і араби - брудні, смердючі варвари" так можна прочитати його мотивацію. І ця мотивація дає право вбивати, домінувати і взагалі поводитися як остання мразота. Ну такі вже часи тоді були, я не підтртимую але розумію.
Я можу уявити собі те історичне тло, на якому писалася ця книга. Новий час, нове століття, зміна епох, люди з усієї Європи дивилися в майбутнє і очікували від нього змін на краще (ха-ха, наївні!) Культ сили тут просто не міг не народитися, це було логічно і очікувано, тим більше в такій країні як Італія з її, з одного боку римською імперською суворістю, а з іншого столітньою роздробленістю яка не так давно закінчилося Рісорджименто. Тож я легко можу пробачити автору книги цю патетику, що притаманна всім правим ідеологіям, але чого я ніяк не можу йому пробачити так це перебір з усіма цими метафорами. Можливо поодинці вони ще були б непоганими, розкидай їх автор по тексту, вправно і вміло заховавши за багатьма іншими словами-декораціями. Але ні, пан Марінетті, збільшує їхню кількість до просто непристойноїх кількість метафор на квадратний метр тексту. Чого варта лише ця цитата:
"Велика симфонія переходила з мінорного тону нічних вітрів в мажорний церковний спів гармат, які раптом, здавалося, зригували і випльовували сонце. Коли iнстинктивно піднімав голову, то, звичайно, я чув кулі, але кулі закохані, чиє ідилічне щебетання перемішувалося з цвіріньканням горобців на гілках."Єдине, що мені хочеться сказати, прочитавши цей уривок це "Що, блять, ти несеш, дядьку!?" І такого в книзі на кожній сторінці. Щільність пафосу настільки велика, що продертися крізь нього аби зрозуміти, що ж то таки була за битва про яку пише автор, практично неможливо. Від одного скупчення метафор війни, він перескакує до іншого, по дорозі встигаючи похизуватися перевагою італійської зброї над турецькою. Проте може я чогось не розумію, може такою і повинна бути військова проза? Що ж, можливо якби я не читав Юнгера чи Ремарка я б подумав що Марінетті це хороший письменник. Але це не так.
Немає коментарів:
Дописати коментар