Окремо треба сказати про український переклад, цієї книги, яку виконала Тамара Горіха Зерня. Це напевно єдине, що мені в книзі не сподобалося. Перекладачка вживає в тексті специфічно українські вислови і діалектизми «неньо», «не дуже банував над своєю долею», «я єстим непридатний» «таких збойників йому тре» і так далі. Мені зрозуміло навіщо це зроблено, аби наблизити англійського хлопаку Бенжаміна до українського читача, аби провести паралель і тісніше зв’язати той час з цим часом, той терен з цим тереном. Звісно перекладач може наближувати мову оповідача до реалій мови, на яку здійснюється переклад. Звісно я не читав англійського оригіналу і не можу оцінити наскільки точно і якісно він виконаний. Проте я не розумію чому на початку тексту таких діалектизмів на кожній сторінці по 5 -10 штук, а далі вони різко зникають і оповідь продовжується стандартною українською. Так я уявляю яке це робота в такому стилі виконати переклад, проте, як на мене, тут або не починати взагалі, або витримувати єдиний стиль. Ця помилка перекладача добряче попсувала мені задоволення від читання. Бенджамін Гарріс в своїх спогадах не розказує нічого нового, не проливає світло на таємниці минулого, не викриває нікого і не звеличує. Найбільша цінність цієї книги в тому, що це саме спогади в форматі «як пам’ятаю – так і кажу». Я теж записував кілька таких спогадів деяких старих людей і я відчував дуже схожі вібрації від цього тексту. Людина пам’ятає якусь подію, описує її чітко, наскільки бачить, а сусідні події ховаються в нетрях, перекриті уже якимись іншими думками, що їх і не видно. Може здатися, що текст спогадів в дечому уривчастий, що немає неперервної оповіді, проте саме в цьому і є суть цього тексту. Це наче окремі епізоди на шляху автора, що освітлені ліхтарями пам’яті, коли весь шлях тоне в мороку забуття. Читаючи ти ніби рухаєшся між цими освітленими острівцями, перестрибуєш між ними і розглядаєш сцени, що навічно застилги без руху. Дещо лячно стає коли усвідомлюєш, що це й усе, що залишилося від людини, яка прожила таке цікаве життя. Уже не тільки його тіло зотліло, а і тіло того, хто записав і підготував ці спогади… А вони і досі живуть. Якщо це не вічність, то я не знаю, що таке вічність!
