Станіслав Лем – Непереможний

Почав читання: 10.11.2023 - Закінчив читання: 17.11.2023 

Читати стару фантастику для мене стало чимось на зразок подорожі у дитинство. Хоча чи правильно її називати “старою”? Оповідь ця написана всього лише 1964-го року, в часи коли про космос уже мріяли, але ще його не розумію. Кажу так, наче ми зараз розуміємо його краще ніж Лем в 64-му! Але це не так. Фантастичні історії про космічні подорожі, що їх писали тоді письменники явно більш продумані, аніж більшість сучасних голівудських фільмів. Лем не міг за вибухами і лазерними променями заховати недолугість сюжету, а сучасні фантастикороби можуть чим і користуються. Лему ж доводилося уявляти не лише сюжет, а й дрібні деталі свого твору розуміти як і чому техніка буде працювати на інших планетах. Доводилося пояснювати мотиви вчинків власних героїв. І саме це створювало чудовий фон для оповіді! “Непереможний” маленька історія наче б то про науковців, що досліджують далеку планету, намагаються розібратися куди зникла попередня експедиція. Здавалося б абсолютно класична історія для фантастики середини 20-ст. Але ні, це лише верхній шар оповіді, якщо копнути глибше, відкривається набагато більше сенсів. Земляни зустрічають абсолютно не схожих на себе істот - мікро-роботів, які вижили на цій планеті в результаті “некроеволюції” вони не мають способу мислення в нашому класичному розумінні, але атакують і людей і машини. Люди довго намагаються розібратися що ж відбувається на цій планеті, а коли врешті знаходять ці відповіді виявляється що частину екіпажу вони втратили. І тут вони починають поводитися як класичні люди - мститися нерозумним машинам за загиблих товаришів. Нагадує історію про перського царя Ксеркса, який наказав шмагати море, через яке він програв битву. Тож історія Лема набуває, ще одного сенсу - це оповідь про те, що люди, якщо вони хочуть досліджувати космос, повинні стати мудрішими і перестати пхати свого носа скрізь, куди тільки можна. Фактично люди повинні…. перестати бути людьми і почати бути кимось іншим. Доки я не усвідомив цього сенсу твору, я ніяк не міг зрозуміти чому твір називається “Непереможний”. Пояснення що це просто назва корабля яким земляни прилетіли на планету звісно зрозуміле, але чому корабель так назвали? Але навіть назва тут підкреслює що люди ще не готові до серйозного опанування космосу, адже з поточним рівнем розвитку інтелекту людей корабель варто було б назвати “Самовпевнений”.
Тож готуймося до космічних глибин. Будьмо мудрішими і читаймо хороші книжки.

Іван Багряний – Тигролови

 Почав читання: 28.08.2023 - Закінчив читання: 30.09.2023 

Так вийшло, що я не читав “Тигролови” в школі. Коли я навчався, цього твору ще не було в шкільній програмі. Тому, як не соромно визнавати, але я дістався до цієї книги тільки зараз. Можливо в цьому був певний прихований сенс, бо до того моменту, коли я взяв в руки цю книгу, в моєму житті мали статися певні події, що дозволили б мені її зрозуміти. Дивно, але ця книга трохи перегукується з моєю родинною історією, не фактологічно, а скоріше на якомусь емоційному рівні. Я читав історії Григорія Многогрішного і згадував історію мого двоюрідного прадіда Антона якого так само вислали на Далекий Схід в 1930-х. Тільки Григорій з книги зміг втекти і жити повноцінним життям в тій дикій природі, а мій родич ні. Герой книги знайшов в тайзі українців, які давно переселилися на територію Зеленого Клину, закохався і був щасливий. Власне в цьому і полягає вся суть книги Івана Багряного: тоталітарний режим намагається підкорити вільну людину і у неї залишається два варіанти - здатися і пливти за течією або втікати. Герої оповіді вибирають втечу, причому роблять це декілька разів. Сам Григорій втікає від НКВД і живе в тайзі з мисливцями. Родина мисливців сама ще багато десятиліть тому втекла з України на “пусті землі”, аби тут жити подалі від проблем на Батьківщині. І наостанок, коли хтонічне зло - НКВД, наближається так близько, що чути його смердюче, людиноненависницьке дихання - герої знову втікають у вільний світ, через кордон СРСР. Проте вся книга має якесь загрозливе тло, наче щось страшне і лякаюче постійно спостерігає за героями, не дає їм жити щасливо, постійно висить на горизонті. Спочатку я думав, що уособленням цього зла є тоталітарна радянська система, саме та, яка і хоче поневолити народи в цілому і кожну особу окремо. Але потім, читаючи книгу я зрозумів - це загрозливе тло, це не тоталітаризм, а скоріше це не можливість йому противитися. Гнітюча атмосфера навислої загрози, яку я постійно відчував в книзі це страх. Бо поміж двох шляхів про які я казав: підкоритися чи тікати, є ще третій - шлях боротьби. І враховуючи, що герої Багряного в книзі про боротьбу геть не думають, ось це і створює загрозу, що відчувається в тексті. Страх, який перебільшуєш, в якому сам себе звинувачуєш, липкий і тягучий, саме він не дає героям жити щасливим життям. Усвідомлення цього факту дозволило мені цілісно поглянути на історію розказану в “Тигроловах” І що цікаво, це також допомагає розуміти нам усім, що ми маємо робити зараз. Коли тоталітарна загроза наче далеко, але дивиться на нас своїми вогняними очима і облизується.

Ірина Даневська - "Німецький принц Богуслав Радзивіл"

Почав читання: 28.05.2023 - Закінчив читання: 24.08.2023 

Так уже співпало, що історичний період, про який йдеться в романі пані Ірини Даневської дуже мене цікавить. Я майже нічого не знав про Богуслава Радзивіла до моменту коли почав читати цю книгу, хоча й частково досліджував історію цього князівського роду, оскільки видається, що саме вони заснували село, де жили мої предки. Не дивно, що я не міг пропустити таку книгу, тим більше, що я люблю історичні романи, які дозволяють трохи фактурніше подивитися на історичні події.
"Німецький принц Богуслав Радзивіл" це перша частина трилогії і розповідає вона про ранні роки шляхтича з дому Радзивілів, який жив у 17 столітті. Це класичний пригодницький роман де головні герої те й роблять що бенкетують, подорожують, втрапляють в неприємності і б'ються на дуелях. Ну і звісно ж нікуди не дітися від любовних пригод, яких в книзі дуже і дуже багато. Богуслав Радзивіл розважається майже з усіма жінками які є персонажами книги. Здавалося б стільки подій не могло б випасти на долю однієї людини, якби персонаж був вигаданим це ще можна було б пояснити авторською уявою. Але ж Богуслав Радзивіл реальна, історична постать! І в цьому й полягає особлива привабливість книги. Вона справді написана за автобіографією самого князя, а також за спогадами багатьох його сучасників. Реальністю описуваних подій гарно вплетені авторкою в мереживо її ж вигадок, так що і не відрізнити одне від іншого. Так і треба писати історичні романи, в цьому й полягає найвища майстерність автора.
Проте залишається одна проблема. Коли я читав "Німецький принц Богуслав Радзивіл" то мало не від перших сторінок помітив певну фрагментарність описів. Так, наче авторка мала описати юність Радзивіла, тому детально описувала всі його переміщення по Європі бо вони дійсно відбувалися в реальності. Не зважала вона ні на що, не дуже задаючись питанням "а як цей розділ вплине на загальну оповідь?" Доходило до абсурду. Цілий розділ присвячений тому як Радзивіл їде на війну, аби долучитися до загону що штурмує місто в Голландії. Але коли він приїздить виявляється що битва уже закінчилася, він не встиг, тому просто повертається назад. Все, кінець розділу. Або Богуслав їде таємно у Францію аби взяти участь в дуелі з кривдником. Один раз натрапляє на грабіжників від яких відкуповується, потім за дуель яка не трапилася його заарештовують і кидають до Бастилії, де він проводить ніч і вранці його звільняють. Кінець розділу. І таких фрагментарних історій дуже і дуже багато. Вони не складаються в загальну картину, вони не служать розкриттю головного героя. Про другорядних персонажів я уже взагалі мовчу, вони виринають нізвідки і зникають в мороці, а я навіть не встиг їх запам'ятати.
Післясмаком цієї книги залишається запитання "що автор хотіла нам цим сказати?", або більш вульгарне "і шо!?" Я думаю книга тільки б виграла, якби пані Ірина викинула з неї половину другорядних подій і персонажів і краще б попрацювала над розкриттям основних. Тоді б ми краще зрозуміли суть історії, а Богуслав Радзивіл не виглядав би паперовим корабликом якого дитина вкинула в бурхливий потічок і дивиться як кораблик кидає зі сторони в сторону. А може відповіді на ці питання нас чекають в наступній книзі про Богуслава Радзивіла? Що ж, побачимо…

Володимир Дрозд – «Листя землі»

Почав читання: 07.06.2023 - Закінчив читання: 07.08.2023 

Щойно дочитав останню сторінку другого тому книги "Листя землі" Володимира Дрозда і є у мене таке відчуття, наче я прочитав одну із найважливіших книг у своєму житті. Це дуже важко описати, що відчуваєш в цей момент, наче ти довго, дуже довго, дерся на високу гору, дряпаючи руки об каміння, чіпляючись за коріння дерев. А доки йшов, нічого не бачив навколо, бо схил цієї життєвої гори поріс густим лісом. І аж ось ти виходиш на вершину, дерев на самій маківці гори немає і каміння колючого немає, а є тільки галявина, на ній трава зелена, сонечко світить і видно усе навкруги. Видно звідки ти прийшов і куди твоя дорога далі лежатиме.
І от стою я посеред цієї галявини, а з закривавлених рук, якими за каміння по дорозі хапався, на зелень скрапує кров. Дихання заспокоїти не можу, бо важко було йти, серце мало з грудей не вискакує. Але від раптового прозріння, від того що бачиш усе це раптом виростає в душі така солодка печаль. Бо наче й відмучився ти вже хоч частково, важку дорогу, а все ж подолав. Оглядаєшся на темінь з якої вийшов і радісно стає, а потім дивишся уперед куди далі йти маєш, а там дорога на ще вищу гору і знову темна і знову важка.

Чи важко йти цією стежкою? Та ні, не важко. Важко її Володимир Дрозд стелив, коли писав роман "Листя землі". Бо щоб чесно про долю цілого українського народу написати, та ще й такі важкі сто років від кінця 19-го до кінця 20-го, треба добряче свою душу збурити, витончити її, щоб відчувала вона найменшу біду людську і біль. З такою душею важко потім стежкою життєвою йти. А от читачу, йому уже простіше, його шлях автором торований, сторінку перегортай, ногою переступай камінець на дорозі, та й іди собі.
То чи важко йти? Ой важко! Бо рядок наче б про незнайомих людей в книзі Дрозда читаєш, а тобі кров в жилах твоїх клекоче і предки з того світу кажуть "І з нами таке було! І нас така ж біда не оминула!" І вже не про чужих людей ти читаєш книжку-оповідку, а про своїх, рідних. Вже тобі за кожним поворотом цієї стежки ввижається, що ти тут колись був і життя це уже бачив, бо це голос крові в тобі говорить, а не тільки автор літери рядками стелить. І виходить так, що це не просто собі читання, це вже ти над долею всього народу піднявся і дивишся як вона прямувала, де у ній болота імлисті, урвища глибокі чи ями глибокі, руками людськими вириті. На дні тієї ями, тіла людей замордованих, а над ними стоїть нквд-ист в чоботах хромованих, скрипучих. Усміхається він, наганом грається, на руці його підкидає. Міг би ти, вчепився б в це лице і роздер його на клапті, аби помстити тих, на дні ями, бо і твої ж там лежать, хоча… вони тепер всі твої. Але не можеш, бо ти всього лише читач, і бредеш ти не стежкою на гору, а сторінками паперовими, автором, Дроздом Володимиром для тебе прокладеними. А за наступним поворотом стежки, на наступній сторінці щось інше тебе чекає, чи добре, чи лихе ти не знаєш. Бо і того і того в світі було і про все автор написав як воно ставалося.

А вже докінчуючи читання, вже підійнявшись на ту вершину, перепочивши, та ладнаючись далі йти, роззирнувся я навсібіч, аби ще раз оком окинути краєвид, запам'ятати його назавжди. Аж дивлюся скраєчку цієї галявини сидить на камені чоловік старший і пес великий кудлатий біля нього крутиться. Дивиться чоловік кудись за горизонт, щось тільки йому одному відоме видивляється. Я ж підійшов ближче, привітався, як це серед порядних людей водиться.
- Дочитав? - Питає мене
- Дочитав, — відповідаю йому — ось щойно закінчив.
Повертається він до мене, рукою очі від сонця прикриває і каже сміючись:
- І як тобі? Сподобалося?
- Сподобалося дуже, пане Володимире! - Відповідаю йому — Ось давайте сяду біля вас та розкажу все, що надумав доки читав…
Але обірвав він мене на півслові, рукою махнув відганяючи від себе.
- Е ні, чоловіче! Не треба тобі біля мене сидіти, іди собі геть. Це я вже прийшов, а тобі ще довго йти, онде твоя стежка в'ється на сусідню гору.

Відвернувся він від мене, а я собі почвалав далі, назавжди запам'ятавши книгу Володимира Дрозда "Листя землі". Пішов я на свою власну гору, де мені долею судилося на камені сидіти і краєвид оглядати.

Юрій Криськов - "Землекористування і землеволодіння в Правобережній Україні"

Почав читання: 07.04.2023 - Закінчив читання: 05.06.2023

Як видно з останніх, прочитаних мною книг, все менше я читаю художню літературу і все більше рухаюся в сторону літератури наукової. Монографія Юрія Криськова - це ще одна книга в цьому напрямку. Але цього разу, це дуже непроста наукова праця про те, кому належала, ким управлялася і що взагалі відбувалося з землею на Правобережжі. Власне так як це наукова робота про терен який досліджую я сам і який мене дуже цікавить, то пройти повз такої книги я звісно не міг. Хоча це не дуже просте чтиво, оскільки текст просякнутий статистичними даними, важкими поясненнями і просто таки тонами посилань на джерела, я все ж зміг доповнити свої знання про землеволодіння в 17-19 століттях. Безперечно праця пана Криськова є досить корисною для серйозних дослідників, проте не можу не відзначити деяких мінусів цієї роботи.
Насамперед мені дуже не вистачило плавного вступу і адекватних висновків. Розповідь різко починається, наче незнайомець який в темряві провулку різко починає йти прямо на вас. Не встигаєш ні підготуватися ні зреагувати - одразу починається текст і дуже непростий. Бо незнайомець виявляється професором і одразу починає сипати термінами, цифрами, таблицями так швидко, що тільки і встигай відбиватися. Аж ось наче читач починає по трохи щось розуміти - аж тут "незнайомець" йде геть на прощання кинувши в нас кількома текстами висновків, після яких все ще залишається багато запитань. Проте якщо це ще можна списати на науковість тексту і недостатню підготовку мене, як читача, до цієї монографії, то от наступне зауваження є серйознішим. Кілька разів в тексті з'являються звороти на кшталт "буржуазне землеволодіння" яке наштовхує мене на думку, що фраза ця взята прямо з робіт радянських істориків. Звісно я розумію, що і в той час щось досліджували і відкидати напрацювання повністю не можна. Проте хотілося б якогось адекватного осмислення цієї рядянщини, бо так недовго дописатися і до "звільнення селянства від експлуатації буржуями силами доблесної червоної армії".
Але якщо не зважати на ці моменти, та прийняти той факт, що все ж я читав наукову працю, а не художній твір. То можу сказати, що книга Юрія Криськова була мені цікавою і вона точно стане в нагоді у моїх власних дослідженнях.

Сергій Плохій - "Царі й козаки. Загадки української ікони"

 Почав читання: 23.05.2023 - Закінчив читання: 27.05.2023

Той факт, що я, людина не віруюча, останнім часом читаю все більше літератури дотичної до релігії, не може мене самого не дивувати. Проте виправданням мені в моїх же очах, може слугувати хіба те, що це дещо дотично до теми моїх досліджень, а тому читаючи про релігію, ікони і святих, я трохи наближаюся до виходу в світ моєї другої книжки, де буде в тому числі один з розділів присвячений історії церкви. Ну і власне не можна просто так взяти і оминути книгу Сергія Плохія, визначного історика сучасності. Хоча я б не назвав "Царі й козаки" його найкращим дослідженням, проте книга точно заслуговує на увагу читача. Мені здається, ця наукова розвідка виникла мало не випадково, в рамках якогось більшого дослідження. Автор просто не захотів, аби знайдена і опрацьована ним інформація пропала надарма, тому скомпонував те що знав у вигляді книги і видав. Вийшла невелика, але на диво цікава розповідь про старовинні козацькі покровські ікони та про те кого і чому на них зображали.
Це маленьке дослідження не є повним і всеохопним, прочитавши його ви точно не почнете розумітися на особливостях релігійних взаємин в Україні в 17 ст. як і не станете знавцем іконопису. Проте ця книга дає цікавий погляд на один із аспектів релігійного мистецтва, а тому заслуговує на увагу.
Я не є великим знавцем чи любителем ікон, проте мені історії викладені в цій книзі видалися досить цікавими. Я твердо переконаний, що розумна людина в наш час має мати якнайбільше знань в різних галузях, в тому числі в таких специфічних і дотичних до релігії. Я радий, що зі мною згоден і Сергій Плохій, бо не просто ж так, він раптом вирішив взятися за дослідження українського іконопису. Тому ми з паном Сергієм Плохієм однозначно рекомендуємо вам цю книгу!

Ігор Мароєвич - "Белградські жінки"

Почав читання: 26.03.2023 - Закінчив читання: 05.04.2023

Ігор Мароєвич — серб, а значить йому можна писати про Балкани, про Сербію і Белград, йому можна писати про белградських жінок. Бо він знається на цій темі, пройшов це місто власними ногами, бачив цих жінок на власні очі, страждав від них і з ними, любив і жінок і це місто. І ненавидів певно теж і місто і жінок. Бо я особисто впевнений, що ці два почуття, які й без того завжди йдуть поруч, в Белграді переплітаються максимально близько, так, що й не відрізнити одне від одного.
Коли я читав "Белградські жінки" чи правильніше було б вжити оригінальну назву "Beograđanke", я постійно порівнював це з своїми власними враженнями від відвідин Белграду. Цікаво, що щось я розумів, а щось ні. І звісно це нормально, я лише декілька днів відбивався як звичайний турист в очах белградських жінок, а Ігор Мароєвич вивчав денця їхніх душ багато років в підряд. Проте навіть мої поверхневі уявлення про те як виглядають сербські жінки в столиці цієї країни, багато в чому збігаються з баченням пана Мароєвича.
Звісно, після прочитання цієї книги, неможливо захистити кандидатську на тему "Белградське жінкознавство", проте якщо ви колись наважитеся закохатися в жінку з Белграда, то без цієї наукової праці вам точно не обійтися. Бо як інакше ви довідаєтеся, що белградські жінки майже повністю складаються з печалі, що у них обов'язково є причина бути сумною і журливою. Що або батьки, або війна, чи розбиті мрії, невдалі попередні стосунки, або усе це разом вкрали у неї трохи радості, проте залишили цей неповторний флер загадкової печалі в очах, через який ви власне і закохалися в неї. Читаючи новели Ігоря Мароєвича ви зрозумієте, що жінки в Белграді обов'язково розіб'ють вам серце, або хоча б його надламають, бо життя в принципі несправедливе, хтось же має це зробити, то чому б не вона. Якщо й після цього ви не втратите інтерес до балканських красунь, то дізнаєтеся, що аби звабити таку жінку, найкраще й самому бути трохи загадковим, іноземцем або бандитом, доктором філософії чи хоча б поетом або художником, в ідеалі звісно якби усе це разом, це явно б збільшило ваші шанси.
Всі ці важливі знання про жінок сербської столиці ретельно збиралися, перевірялися і тестувалися автором книги, а разом із ним сотнями тисяч сербських чоловіків, які змушені лавірувати між всіма небезпеками життя в Сербії та ще й одночасно здобути увагу омріяної пані. Тож ви подорожні, схиліть голови на знак пошани за тими, коли розбили серце пронизливі очі й темні локони белградських жінок, та прочитайте про них книгу.

Борис Джонсон - "Омріяний Рим"

Почав читання: 26.02.2023 - Закінчив читання: 21.03.2023

"Навіщо мені взагалі щось знати про цей ваш Рим!? Все то було так давно, що не має ніякого стосунку до нашої реальності!" Якщо чуєте таку фразу, навіть не сумнівайтеся - перед вами ідіот, людина дурна і малограмотна, яка не заслуговує, аби ви витрачали на неї ваш час. Розумні ж люди знають, що джерела Європейської культури знаходяться в Римі. Знає про це й Борис Джонсон, тому він і взявся писати книгу "Омріяний Рим". Уся його книга - це спроба осмислити чому Риму вдалося об'єднати під своєю владою більшу частину відомого на той час світу, а Європейський Союз - стикається в цьому питанні з перманентними труднощами. Власне на цьому аналізі власне й побудована вся книга, якби Джонсон писав "мотиваційні книги з психології, бізнесу і розвитку успішного успіху" то її можна було б ще назвати "Чому Риму вдалося" Але на щастя, Борис таким не займається, тому "Омріяний Рим" вартує нашої уваги. Алюзії між минулим і сучасним дуже часто є вражаючими. Автор не викладає якісь зайві, непотрібні для розуміння основної ідеї, факти, багато чого опускає. Проте він на диво тонко помічає взаємозв'язки, які наче і на поверхні, але сам ти їх чогось не бачив. Наприклад мені дуже сподобалася аналогія між імперським культом Октавіана Августа і раннім християнством. Я читав цей розділ і на кожній третій фразі скрикував "Ну так! Так!", "Чому я цього не помічав раніше!?" або "Це ж усе пояснює!" Розповідь ця до біса проста, читається легко і невимушено, її може зрозуміти навіть людина, яка ніколи не займалася вивченням римської історії. Так, після прочитання "Омріяного Риму" ви не дізнаєтеся про всіх визначних осіб, про всі важливі віхи історії Риму, але ви зможете зрозуміти як Рим і досі, після стількох сотень років після свого зникнення досі впливає на нас.
"Омріяний Рим" Боріса Джонсона - це книга, яку я дещо остерігався читати. Я боявся, що Джонсон, ця непересічна людина, друг України, урядовець, який зробив для допомоги моїй державі так багато, виявиться жахливим імперцем. Я переживав, за те, що англієць буде виправдовувати імперськість Риму, а через нього імперськість Британії. Проте мої страхи виявилися марними. Боріс Джонсон, попри певний саркастичний і колючий стиль він веде дуже цікаву оповідь про те, чому Риму вдалося стати імперією. Він засуджує упокорення інших народів, але визнає здобутки Риму. Саме такого то такого аналізу і я сам схиляюся, тому можливо підхід Джонсона мені й сподобався. У мене залишилася лише одна маленька зачіпка, якої мені не вистачило в книзі. Я хотів би аби Борис написав схожий текст про Україну і її землі. Мені здається, йому вдалося б краще вплести українську історію у світову, аніж це роблять наші науковці типу Ярослава Грицака.

Сергій Плохій - "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу

Почав читання: 15.01.2023 - Закінчив читання: 17.02.2023

Мені було 5 років коли розвалився СРСР, але я майже нічого не памʼятаю з того періоду. В 1991-му мене найбільше турбувало, що саме смачного мама принесе з роботи і чи відпустять мене погуляти в дворі після обіду. А тим часом відбувалися визначні події, що міняли світ. Розвалювалася остання світова імперія, зникала комуністична загроза, яка багато десятиліть тримала в страху весь світ. Трохи образливо, що формально живучи в той час, я не можу нічого розказати про це, не маю ніякої власної думки, щодо тих подій. Тож читання книги відомого історика Сергія Плохія "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу" мало на меті заповнити прогалину в цих знаннях і скласти повне враження в моїй голові про події, в результаті яких Україна отримала незалежність.
Насамперед, маю сказати, що було дещо дивно читати цю книгу, адже фактично доводилося уявляти собі з точки зору дорослої людини часи, про які у мене були геть інші, дитячі спогади. Це, з одного боку, створювало певний дисонанс, а з іншого дозволяло краще зрозуміти тогочасного середньостатистичного обивателя, адже типовий українець в 1991-му був дещо інфантильною людиною. У читача, мало обізнаного з східноєвропейською, зокрема українською ментальністю може скластися враження, наче події розвалу Союзу керувалися елітами, окремими персонажами, на взаємодії яких і складена уся книга Сергія Плохія. Фактично це хронологічний і дуже детальний опис основних подій, що призвели до розвалу Союзу, аж до наведення точних діалогів між основними учасниками подій. Автор з неймовірною ретельністю реставрував хронологію подій, віднайшов і розписав хто, коли, кому і навіщо говорив ті чи інші слова. Це створює дуже захопливу картинку в уяві читача. Проте, як я зазначав раніше, в того, хто не розуміється на особливостях нашої ментальності, може скластися думка, що саме ці спікери парламентів, президенти республік і їх радники спричинилися до руйнування комуністичного колосу. Проте в книзі Сергій Плохій спочатку завуальовано, а в епілозі прямо вказує, що без позиції українського керівництва, яка спиралася на результати референдуму 1-го грудня 1991 року ситуація могла розвиватися геть інакше. За усіма цими переговорами, путчами і домовленостями стоїть просте, чітке, впевнене (ви тільки подивіться на відсоток тих хто був на референдумі за Незалежність) твердження українців про те, що держава має бути незалежною. І як на мене, найбільша заслуга автора як раз в чіткій артикуляції цього факту. Без нас, без українців, без нашої боротьби і нашого голосування нічого могло б і не статися, Союз міг би пережити кризу, оговтатися і знову стиснути свої щупальці навколо наших ший. Ми, наші батьки, бабусі і дідусі не дали цього зробити тоді. Ми на референдумі обрали свій шлях, а тепер в кривавій війні з росією маємо відстояти свій вибір. І я не сумніваюся що ми це зробимо.
Попередні покоління викопали яму для СРСР, наші батьки поклали в неї труну, в якій лежали руїни імперії. Ми цю могилу засиплемо, а наші діти вирішать, що на ній посадити калину, чи щось інше.

Джеррі Тонер - "Звільни свого внутрішнього римлянина"

Почав читання: 09.01.2023 - Закінчив читання: 15.01.2023

Ми рідко коли задумуємося наскільки ідеї, що керують нашим світом і рухають нами самими є давніми. Сучасній людині здається, що якщо нас оточують найновіші ноутбуки, телефони останньої моделі, що коли ми літаємо в космос, лікуємо більшість відомих хвороб і розбираємо на запчастини людський геном, то і в царині ідей ми користуємося усім найсучаснішим. Проте це, м'яко кажучи, не так. Базис усієї західної філософії, на основі якої нам пощастило бути вихованими, це філософія антична, грецька або римська, лише незначним чином модернізована нашими попередниками. Звісно я не кажу, що від заснування Римської Імперії і аж до наших днів нічого не змінилося, говорити так означало би тільки виставити себе повним дурнем. Я лише кажу, що концептуально ми використовуємо старі римські наративи, трохи обтесані для зручності. Якщо сумніваєтеся в моїх словах - почитайте книгу Джеррі Тонера "Звільни свого внутрішнього римлянина". Цей, справді дуже цікавий, спосіб розповіді, що його обрав автор, а саме оповідь від імені вигаданого персонажа розкриє всі таємниці "загадкової римської душі". Фактично ця книга - збірник порад від римського аристократа, що не просто вигадані автором, а засновані на велетенському пласті античних творів. Тут можна знайти просто філософські думки, як от:

"Будь-яка надмірність є руйнівною, але надмірність комфорту руйнує вас найдужче. Вона заважає роботі мозку. Вона затуманює істину мужності солодкою оманою марнославства."

Або поради щодо того, як правильно жити власне життя, аби прожити його достойно і так, як це робили справжні римляни:

"Ми маємо пам’ятати, що робити гроші — це питання моралі, а не лише фінансових операцій, і мусимо відповідно розцінювати власні рішення, пов’язані з управлінням своїми фінансами"

Більшість з цих порад є досить логічними і так чи інакше, це саме те, що намагалися в дитинстві прищепити нам батьки чи вчителі (якщо звісно вам пощастило з хорошими батьками чи вчителями). І фактично вони є противагою тій етиці гедонізму, що повсюдно панує в людських головах в наш час. Звісно усі ці поради віком в дві тисячі років не можна аплікувати бездумно, проте вони і сьогодні не втратили актуальності. Що особливо цікаво, у більшості з них проглядається певна спорідненість, маю на увазі, що коли цими рисами, що описані в книзі як "чесноти справжнього римлянина" наділити якусь людину, то це буде цілком адекватна нашому часу особистість, але як то кажуть "зі сталевим стрижнем в середині".
Звісно є в книзі і дуже оригінальні поради, одні з них геть застарілі і виглядають смішно, адже їх просто неможливо застосувати в сучасному світі. Зокрема, майже всі медичні поради і думки щодо здобуття слави та почестей, виглядають дуже кумедно. Особливої уваги заслуговують поради щодо поводження з жінками, якщо їх застосовувати в наш час, то в кращому випадку тебе вважатимуть недоумком, а в гіршому - наб'ють пику. Хоча звісно є і дуже цікаві пропозиції лікування деяких хвороб, проти яких безсила сучасна медицина:

"Ліками від меланхолії є гній теляти, прокип’ячений із вином."

Не впевнений чи варто саме ці ліки перевіряти на собі, напевно ні. Тому якщо хтось з вас, друзі, хоче вилікувати меланхолію, не треба кип'ятити гній з вином, а краще візьміть і прочитайте гарну книжку, це теж допомагає.

Ніл Фергюсон – «Цивілізація»

Почав читання: 23.11.2022 - Закінчив читання: 07.01.2023

Скільки існує людство, стільки й існує дві його глобальні проблеми: бажання заглибитися так далеко в незначні деталі, що не помічати загальних тенденцій і бажання узагальнювати, відкидаючи деталі, які не відповідають висунутій загальній теорії. Книга Ніла Фергюсона "Цивілізація" належить як раз до другого типу, автор намагається побудувати загальну теорію чому Західна цивілізація змогла стати більш успішною за усі інші цивілізації у світі. Ця книга нагадала мені чимось "Зброя, мікроби і харч. Причини нерівності між народами" Джареда Даймонда. Проте пан Фергюсон, як на мене більше примітизував свою книгу. Він справді наводить досить цікаву теорію з шести пунктів (не буду вам їх наводити аби не спойлерити) чим Західна цивілізація краща. Проте наукового обґрунтування цим тезам не дає. Звісно кожен розділ містить розлоге пояснення кожного окремого пункту з прикладами, проте автор опиняється у тій самій пастці про яку я говорив на початку - він описує факти, що підтверджують його теорію і відкидає факти, що її спростовують. Беззаперечно певні його тези є цікавими і дуже влучно описують дійсність. До прикладу, мені дуже сподобалися міркування Ніла Фергюсона щодо релігії, вони не є словами вірянина, засліпленого догматами, але і не є словами "бойового атеїста" який відкидає будь-яку користь релігії. Це міркування вченого, який аналізує як позитивні, так і негативні моменти, проте проглядається певна туга за "духовним минулим" на противагу "розпусній сучасності":

"Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа замінили Бог-Аналітик, Бог-секретар й Особистий Тренер."

або

"Теорії Фройда, з їхнім негативним ставленням до витіснення та прихованою симпатією до еротичного поривання, частково зіграли свою роль у підбурюванні європейців до заміни церкви на секс-шоп."

Проте основним позитивним моментом "Цивілізації" Фергюсона є, як на мене, той факт, що автору вдалося вловити і донести до читача основну думку, що "загибель Заходу" не є доконаним фактом, не є неминучістю. Що з цим повільним загниванням (яке ми безперечно можемо спостерігати в наш час) можна і треба боротися. Не прямо, але між рядками Фергюсон пропонує повернутися до ідеї осмисленої моральності заснованої на переосмислених християнських чеснотах.
На даль я не можу перевірити правдивість усіх тверджень пана Фергюсона, адже не володію тим масивом знань, яким володіє професор Гарвардського університету. Проте деякі неточності, які він допускає і які стосуються до прикладу українських теренів дозволяють мені припустити, що з його теорією не все так просто і її не можна "приймати за основу в першому читанні". Скоріше я б сказав, що "Цивілізація" це книга, яка запрошує до роздумів. Це такий собі інтелектуальний виклик, що його автор кидає читачам: "Ану, спробуйте пояснити світові історичні закономірності краще за мене!" І я впевнений, що колись знайдеться той, хто зможе це зробити. А поки раджу лише прочитати цю книгу і задати собі запитання. А що я можу зробити для того, аби наша цивілізація не занепала.