Почав читання: 21.03.2014р.
Закінчив читання: 29.03.2014 р.
У моєму житті були три книги які кардинально вплинули на мій
світогляд і мої політичні переконання. Перша книга – «Ілюстрована історія
України» Михайла Грушевського, яка стала історичним базисом моїх переконань,
основою і підґрунтям всього подальшого розвитку. Друга книга, це «Націоналізм»
Дмитра Донцова книга, що фактично зробила мене таким який я є, ба навіть
більше, замінила мені політичне і національне виховання яке мали б зробити
батьки та вчителі. Але сталося навпаки і я, увібравши в себе ідеологію Донцова
почав розповсюджувати її на батьків і своє оточення. А була ще й третя книга,
яку я прочитав коли мені було років 19 і яка довершила мій ідеологічний
портрет, ця книга до якої я повернувся через дев‘ять років, аби спробувати по
інакшому на неї подивитися і не зміг, бо виявилося, що я і є ця книга і вона
глибоко в мені. Це «Воспонимания террориста» Бориса Савінкова.
Я не буду тут говорити про доцільність або ні терористичної
боротьби, не буду розказувати про історичний контекст в якому жив Савінков і
діяла його партія соціалістів революціонерів. Я хочу сказати про його ставлення
до Революції, про його віру в цю Революцію, як в найвищу форму людського
існування. Бо саме таке ставлення є і у мене, воно дуже близьке до фактично
поклоніння Революції. Ось як Савінков описує одного з своїх побратимів:
«К террору он пришел своим особенным, оригинальным путем и видел в нем не только наилучшую форму политической борьбы, но и моральную, быть может, религиозную жертву. […] фанатик революции, ничего не видевший и не признававший кроме нее. В этой страстной вере в народ и в глубокой к нему любви и была его сила.»
Пізніше він ще не раз, так чи інакше буде говорити про це двоєдинство
терориста: з одного боку щира любов, а з іншого усвідомлення необхідної жертви,
яку треба принести заради цією любові і висунення себе, на цю ролю. У цьому,
так само як і Борис Савінков, так само як і с.-р.-и я бачу найвищу точку
революційної свідомості, бачу той злам який міняє людей, а потім і країни де
відбулася Революція. Фактично не смертями високопоставлених чиновників, князів
чи генералів Бойова Організація партії есерів розхитала російську імперію і
спровокувала революцію, а смертями своїх членів, які самовіддано кидалися під
колеса карет з бомбами у руках знаючи, що вижити в них немає шансів:
«– Вот, вы пойдете и наверно не вернетесь… Сазонов не отвечал, и лицо его было такое же, как всегда: молодое, смелое и открытое.– Скажите, – продолжал я, – как вы думаете, что будем мы чувствовать после… после убийства? Он, не задумываясь, ответил:– Гордость и радость.– Только?– Конечно, только.»
Це вам нічого не нагадує? Хлопці
з дерев‘яними щитами проти куль снайперів, це такі ж терористи як і есери в
1905-му, власне ж і проти нас влада оголосила «антитерористичну операцію», і
намагалася фізично нас знищити. Наша «Небесна сотня» це ті ж перероджені есери
з минулого століття. Могла змінитися національна приналежність, могли змінитися
політичні погляди. Але не змінилася потреба боротися, не віднялася потреба
жертвувати собою в ім‘я
чогось величнішого і більшого аніж ти сам! Тому коли мені кажуть «найбільша
цінність це життя, його треба берегти…» я не можу приховати кривої посмішки, бо
в такі моменти згадую всіх тих хто супроти цього твердження віддавав своє життя
заради ідеї.
Перечитуючи «Воспоминания
терорриста» після дев‘ятирічної перерви, я чітко усвідомлював, наскільки міцно
ці переконання в‘їлися в мій мозок. Я в тій чи іншій мірі завжди проектую себе
на місце головного героя книги, яку читаю, але тут цей зв‘язок був просто містичний. Ще одне підтвердження мого «зрощення»
з цією книгою є цитата з листа ще одного терориста, Григорія Гершуні:
«Милая Рая (боевая организация). Как она, вероятно, изменилась! Из прежней скромненькой, робкой девочки она, мне рисуется, превратилась в пышную красавицу, с высоко поднятой головой, победоносно и гордо шествующую сквозь толпу покорных поклонников. Как-то она встретит, если только этот счастливый час настанет, своих друзей детства? Пожалуй, отуманенная успехом, давно уже забыла о поре первой юношеской любви и первых вздыхателях?..»
От воно звідки, моє ототожнення
Революції з жінкою, з тою чистою любов‘ю, заради якої ти можеш піти на все, на
смерть, на вбивство, лише не на зраду. Це той приклад ідеальних стосунків, не
забруднених ницістю статевого потягу чи якихось чвар. Це любовний імператив,
який одночасно спонукає мене до відшукування такого ж стану в моєму власному
житті і руйнує всі ті соціальні зв‘язки, що не дотягують до величного ідеалу.
Колись давно Гершуні і Савінков так щиро і віддано її любили, колись вона
зробила з них героїв і одночасно нервових, рвучких людей. Тепер моя черга її
кохати. Кохати чистою, непорочною любов‘ю терориста і революціонера., аби лише
стачило мені на це життєвих сил:
«Не выношу нервных людей! Они способны на подвиги, но пусть умирают, совершив их, в живых оставаться не должны – не хватит душевных сил надолго»
P.S. Я тебе кохаю, моя мила Р.
