Джозеф Конрад – «Серце пітьми»

Почав читання: 15.07.2019 Закінчив читання: 25.07.2019

Я зараз задаюся двома питаннями: навіщо Джезеф Конрад написав книжку "Серце пітьми" і навіщо я її читаю. Бо насправді це книжка ні-про-що, про гігантське "nothing". Я уважно прочитав цей, прости мене Всесвіт за це означення, "роман" від самого початку і до останнього слова. Чесно намагався знайти якийсь сенс в цій історії, пробував розібратися чому автор написав саме про це і саме таким чином. Відповіді я не знаю. Всю цю книжку можна було б скоротити до кількох речень: "Британський моряк приїздить в Африку де знаходить іншого європейця, Курца, який добуває слонову кістку, жорстко експлуатуючи місцеве населення. Моряк так захоплюється цим добувачем кістки. Але Курц помирає." Все. Більше нічого в цій книзі немає. Взагалі нічого. Це настільки нудне і безглузде чтиво, що навіть просто плювання в стелю буде більш корисним заняттям, аніж читання цієї муті.
Я звісно зрозумів алюзію про те, що автор порівнює темряву нецивілізованої Африки з "темрявою людських душ". Проте ніякого засудження ставлення європейців до корінного населення Африки у Конрада не помітно. Навпаки, він захоплюється людьми які так жорсткого експлуатуючи місцевих, добувають слонову кістку. Мені взагалі було незрозуміло, навіщо в тексті це щеняче захоплення головного героя оцим Курцом, яке повторюється кожні 2-3 сторінки. Воно настільки зайве і непотрібне, займає так багато місця в книзі, що складається враження ніби саме для цього книгу і було написано. Ну окей, головний герой захоплюється якимось іншим персонажем книги і що? А нічого, просто нічого, це не має ніякого сенсу. Тобто ця книга не вчить гуманного ставлення до людей, не намагається пояснити, що до африканці такі ж людські істоти як і європейці. Навпаки відчувається певна "колонізаторська зверхність". Місцеве африканське населення Конрад описує так відсторонено і безособистісно, наче вони для нього всі "на одне лице".
А може Джозеф Конрад хотів розказати нам про мандрівку в Африку, про історичний період коли білі колонізатори підкорювали "чорний континент"? Тоді у нього вийшла неймовірно нудна оповідка. Від неї не хочеться мріяти про славу мореплавця чи дослідника нових континентів, а лише про мотузку з милом, щоб нарешті померти і припинити свої безглузді страждання від читання цієї книги. Яку б ціль автор не переслідував, але в нього точно не вийшло. Це певно одна з найгірших книг які я читав цього року, безтолкова, беззмістовна, абсолютно нецікава і нудна. Якщо ви колись побачите цей недолугий опус не думайте брати його в руки, чи тим більше читати, пожалійте власні нерви.

Володимир Рафєєнко - "Довгі часи"

Почав читання: 21.07.2019 Закінчив читання: 25.07.2019

Читаю я "Довгі часи" Володимира Рафєєнка і радію. Нарешті донецькі навчилися "в сучукрліт". Не пройшло і 10 років, як автори з Донецька почали писати в стилі "магічно-реалістичного потоку свідомості". А ні чекайте, пройшло, бо схожі книги я читав ще в 2004-му. Вся оця псевдо-містика з літаючими пам'ятниками Сагайдачному, з потойбічними каруселями, які спричинили теперішню війну на Сході, всі ці несповна-розуму-дівчатка які рятують світ томиком Шевченка і статуеткою Ганеша, вони уже були в нашій українській літературі. Рефлексувати за допомогою тексту не вигадка Рафєєєнка, це робили постмодерністи задовго до того, як маленький Вова видав свою першу книжку. Але справа не в тому як подається текст, бо варто зізнатися така стилістика письма мені цілком імпонує, вийшло у автора справді гарно. Текст наче вібрує коли ти його читаєш, він розхитує твою свідомість, бринить десь в середині. Цей, російський по своїй суті текст, дарма що перекладений українською, своєю холодною російськістю влазить в моє тепле українське нутро і змушує вийти з своєї зони комфорту. Книга "Довгі часи" пропонує подивитися на східних людей, на тих, хто шукає свою культурну ідентичність на руїнах совкового українського (?) сходу, тих кому навіщось треба поєднати шевченкових "Гадамаків" з териконами і горілкою. Навіщо вони це роблять я все рівно не розумію, може тому, що у мене немає териконів і горілки, а може причина криється в чомусь іншому.
"Довгі часи" чужий для мене текст, але може воно і на краще, не хотів би я, аби він був мені рідним. Зате ця книга дає можливість подивитися на деякі болючі і недавні події трошки під іншим кутом. Вона дає можливість залізти в шкуру того, хто знаходиться in-the-middle-of-nowhere і шукає себе. Як людина з того таки Донецька бачить себе, якщо від неї прибрати пропаганду і совковий менталітет. А найголовніше як ця людина бачить Війну що зараз триває, от що мені найбільше сподобалося в цій книзі:

— Тому краще скажи-но мені, що ти - ти, Іване Івановичу, - на цій війні робив?
— То що ми, холера, політику зараз обговорювати почнемо?! - нервуєшся ти, і недарма, оскільки саме в цю митьзненацька виразно розумієш — немає ніякої політики. І геополітики також немає. Духовних скріп тим більше немає. Справжніх інтересів у Росії немає і не може бути ніде, окрім як власне у самій Росії. Та й основна маса фашистів Євразії розмістилася акуратненько між Владивостоком і Калінінградом. Осмисливши це за якусь частку секунди, ти осягаеш, що Україну рятувати не треба було. Не треба було — та й усе, Іване. Взагалі єдина людина, яку в твоєму житті треба було рятувати, - це ти сам, Іван Іванович Іванов.

Я не думаю, що ця книга має якусь особливу художню цінність. Абсолютно прохідний текст, який один раз прочитав і забув. Але з іншого боку, чи пам'ятаєте ви якісь інші укрсучлітівські тексти, які ви читали 10 років тому? (Якщо пам'ятаєте, то в мене до вас тільки одне питання: "Навіщо!?") "Довгі часи" це книжка - рефлексія. Автор її написав не для того, щоб ви її читали, а для того, щоб йому самому стало простіше від виштовхування з себе зайвих слів

Володимир В'ятрович - "За лаштунками "Волині-43"

Почав читання: 06.07.2019 Закінчив читання: 20.07.2019

Є речі про які боляче і неприємно читати. Просто відчуваєш фізичний дискомфорт, коли свідомість автоматично, без твоєї участі, малює картинки того, про що написано в книзі. І тоді стає боляче. Дуже. А ще тебе повністю охоплює злість, така сильна, що долоні самі стискаються в кулаки. Однією з таких книг є "За лаштунками "Волині-43" Володимира В'ятровича, безперечно непроста, але дуже важлива для історичної пам'яті книга.
В'ятрович розповідає не лише про події на Волині в 1943-1944 роках, які зараз модно в сучасній Польщі називати "геноцидом поляків". Автор також аналізує ширші історичні рамки, показує чому виникла така непримиримість між двома народами. Не обмежуючись лише тереном Волині (як це роблять польські історики, яким вигідно акцентувати увагу саме на польських втратах) автор розповідає про вбивства цивільного українського населення на території іншого українського регіону - Холмщини, які чинили поляки в 1942-му році. Як причини конфліктної ситуації що назріла в 40-х, розглядаються і політика "пацифікації" яка застосовувала польська влада по відношенню до українців в 30-х роках і той факт, що українців в другій "жечі посполитій" визнавали за людей третьосортних. Проте, на відміну від поляків, що розповідають лише про чесну і справедливу Армію Крайову і "гайдамаків і різунів" з УПА, В'ятрович не намагається з українців зробити білих і пухнастих кроликів. Він каже чесно: "з обох боків, і з сторони українців і зі сторони поляків, вчинялися дії, які можна трактувати як такі, що містять елементи етнічних чисток. Не можна сприймати якусь одну сторону винуватою в геноциді, а іншу показувати в ролі нещасних жертв.
Початок 20-го століття взагалі не був тим часом, коли людське життя багато вартувало. І комуністичний і нацистський режими знищували мільйони людей навіть не змигнувши. Певні категорії населення вважалися людьми іншої якості, іншого сорту, з якими можна робити що завгодно: дискримінувати, винищувати, звести їх життя до рабського стану. Від нацистів і більшовиків не дуже відставали і поляки часів другої речі посполитої. Розуміючи що вони випадково перемогли в Першій українсько-польській війні 1918-1919 років, влада Польщі розуміла, що рано чи пізно українці знову почнуть боротися за свою державу. Тож з ними вирішили розібратися радикально, усіляко дискримінуючи, не даваючи отримувати нормальну освіту, роботу, часто обмежуючи право володіти землею. З польських територій на схід, на українські землі, вирушали "осадники" яким влада роздавала землі і які поводили себе тут як великі пани. Чи могла така ситуація призвести до чогось іншого, окрім як до масового невдоволення і спротиву, а потім і до вирізання польського населення в часи коли Друга Світова знизила для усіх без винятку народів, планку людяності? Думаю ні. Та навіть цього було замало, польські націоналісти хотіли остаточно вирішити "українське питання", почитайте того ж Дмовського, де він описує способи створення моноетнічної Польщі. Використовуючи німецьку окупацію, деякі підпільні польські організації почали готуватися до цього вирішення і почали винищувати українців в Холмщині. Вони не чекали спротиву, але вони його отримали. Отримали і на Закерзонні і на Волині і в Галичині. І відповідь була потужною. Це не був геноцид, ні, але це була війна, після війни 18-19 років це була друга війна між українцями і поляками. Жорстока, кривава, але війна. Та якій з обох боків гинули не тільки військові, але і цивільне населення. Я міг би навести кілька моторошних цитат, взятих з спогадів бійців АК, з розповідями про те, як поляки влаштовували акції упокорення українських сіл, як вбивали, і мордували цивільне населення. Але я не хочу бути схожим на одну польську депутатку, яка свій виступ в польському парламенті витратила на перерахування способів, якими на Волині вбивали на її думку поляків. Це не сприяє діалогу і гоєнню ран. Я думаю головне, це пам'ятати про ті події, пам'ятати, щоб це більше ніколи не повторилося. І дякувати тим безіменним воякам УПА, які захищали українське населення Волині, Галичини, Холмщини, Підляшшя. Захищали як уміли, як у них вистачало сил. Дякую, ви все зробили правильно і в другій польсько-українській війні ви перемогли, заплативши за це велику ціну. Ви - мої герої.

Роджер Желязни - "Ім'я мені легіон"

Почав читання: 20.06.2019 Закінчив читання: 18.07.2019

Роджер Желязни один із моїх улюблених письменників фантастів. В безкнижковому минулому, коли читалося і перечитувалося сто разів все, до чого дотягувалися руки, мені пощастило отримати в подарунок серію його книг "Хроніки Амбера". Відтоді Желязни став для мене певним еталоном зарубіжної фантастики. Зараз я стараюся по трохи дочитувати ту частину його доробку, з якою не встиг ознайомитися в дитинстві. До таких власне книг і належить "Ім'я мені легіон", це така собі розповідь на межі фантастики і детективу. І скажу чесно вона не дуже мені сподобалася. Просто стандартно-хороша книга від відомого автора, але нічого особливого. Історія про чоловіка, який стер свою особу з центрального банку даних і тепер може виконувати різноманітні "неоднозначні завдання" залишаючись в тіні від прискіпливого погляду влади і спецслужб. Самі три розділи, з яких складається книга, розповідають про три історії, пов'язані тільки персонажем інформації про якого ніхто не знає. А по суті це просто три детектива, де головний герой щось розслідує. Нудно.
Проте я б хотів розказати не так про саму книгу, як про загальну атмосферу книг американських письменників-фантастів. Я вкотре помічаю за собою одну і ту ж саму реакцію, коли починаю читати зарубіжну фантастику 60-80х років. Відчуття такі, наче тобі крізь шпарину дозволяють заглянути в якусь кімнату, в якій тобі ніколи не побувати (це західний світ, той який був за Залізною Завісою) І ти бачиш, як в цій кімнаті хтось теж дивиться в шпарину в іншій стіні, в іншу кімнату (це шпарина в світ фантастики). Щоб оцінити фантастичний роман, завжди потрібно пірнути в нього якнайглибше, абстрагуватися від дійсності навколо тебе. У випадку про який я кажу, пірнати потрібно було ще глибше, для мене такі книги завжди мали подвійне дно. Я старався зрозуміти не тільки фантастичний світ про який писав автор, а і реальність автора, яка для мене була такою віддаленою, що майже фантастичною.
Оця "подвійна вигадка" найбільше і приваблює в американській фантастиці. Це додатково збільшує загадковість і містичність текстів, для мене вони стають глибшими і рельєфнішими. З таким підґрунтям навіть просто посередні книги стають цікавішими. Ну і безперечно тут грає роль майстерність автора, кожного разу беручись читати того ж Желязни, я з завмиранням серця відкриваю книжку. Бо перед очима спливають дитячі спогади про часи, коли читання було єдиним способом втечі від сірої провінційності. За це і варто подякувати усім письменникам і Роджеру Желязни особливо.

Дід Свирид – «Історія України від Діда Свирида»

Почав читання: 30.05.2019 Закінчив читання: 27.06.2019

В 1918-му році один письменник сказав, що історію України неможливо читати без брому або валер'янки. Безперечно, доля правди в його словах є. Ми століттями зациклюємося на власних історичних стражданнях і не бачимо окрім них нічого. За мірилом вічності українці наче 15-річні дівчатка, з їхнім нерозділеним коханням і стражданнями які те кохання викликає. А страждати ми справді любимо, тож робимо це вміло, я б навіть сказав, що страждаємо красиво, всім серцем . Якби страждання входило до олімпійських дисциплін, то золоті медалі точно б вигравали українці. Історичні страждання то наша візитна картка, вони нам приносять особливе, збочене задоволення. Спочатку ми пройобуємо все що тільки можна, а потім плачемося про свою гірку долю, про чуже панування, плануємо як будемо ненавидіти нову владу, ну і звісно ж пишемо історичні книги, що їх неможливо читати без заспокійливого.
Але той, хто ховається за псевдонімом "Дід Свирид", вирішив зламати цей стереотип української історіографії. Втерши сльози заплаканій українській Кліо і забравши у неї ядучу суміш рому і валер'янки, він широкими, розмашистими нарисами, написав нову Історію України, від якої хочеться посміхатися, а не плакати. Я прочитав дві книги Діда Свирида, які вийшли на цей момент і від обох отримав неймовірне задоволення. Нарешті від прочитання книги про українську минувшину не хочеться взяти лезо і повздовж поперерізати собі вени, щоб тебе точно не врятували лікарі. Навпаки, я часто посміхався, а подекуди відверто реготав з певних розділів книги. Люди в метро неодноразово кидали через це на мене і на мою книгу косі погляди. Дід Свирид вдається до дуже цікавого літературного прийому, часто від опису діянь якогось історичного персонажу він переходить до розповіді від першої особи. Таким чином втрачається непотрібна сакралізація персонажів, що часто притаманна історичним книгам. Наприклад князь Володимир перетворюється з незрозумілого бородатого (sic!) мужика з гривневої купюри, на цілком фактурного мужчину з усіма недоліками і перевагами, що були притаманні рюриковичам. Таку історію стає справді цікаво читати, вона може зацікавити як дорослих, тик і дітей. Проте не варто надавати цій книзі якихось ознак серйозного історичного дослідження. Я б радше назвав це художнім переосмисленням українських історичних подій, аніж історичною чи тим більше науковою книгою. Останнім часом жанр історичної (а часто і псевдоісторичної) романістики став дуже популярним. Книга "Історія України від Діда Свирида" лише найбільш реалістичний представник цього жанру, що старається не дуже далеко відходити від "чесної історії"
Думаю це чудова книга для тих, хто історією ніколи не цікавився і боїться "загрузнути" в її хитросплетіннях. Також це хороший вибір для тих, хто розбирається в історичних подіях, змалечку знайомий з прізвищами Грушевсього, Субтельного, Крип'якевича і просто хоче простого історичного чтива. Ким би не був цей Дід Свирид, але він зробив просто титанічну працю, створивши книгу яку справді хочеться читати і перечитувати.