Читаю я "Довгі часи" Володимира Рафєєнка і радію. Нарешті донецькі навчилися "в сучукрліт". Не пройшло і 10 років, як автори з Донецька почали писати в стилі "магічно-реалістичного потоку свідомості". А ні чекайте, пройшло, бо схожі книги я читав ще в 2004-му. Вся оця псевдо-містика з літаючими пам'ятниками Сагайдачному, з потойбічними каруселями, які спричинили теперішню війну на Сході, всі ці несповна-розуму-дівчатка які рятують світ томиком Шевченка і статуеткою Ганеша, вони уже були в нашій українській літературі. Рефлексувати за допомогою тексту не вигадка Рафєєєнка, це робили постмодерністи задовго до того, як маленький Вова видав свою першу книжку. Але справа не в тому як подається текст, бо варто зізнатися така стилістика письма мені цілком імпонує, вийшло у автора справді гарно. Текст наче вібрує коли ти його читаєш, він розхитує твою свідомість, бринить десь в середині. Цей, російський по своїй суті текст, дарма що перекладений українською, своєю холодною російськістю влазить в моє тепле українське нутро і змушує вийти з своєї зони комфорту. Книга "Довгі часи" пропонує подивитися на східних людей, на тих, хто шукає свою культурну ідентичність на руїнах совкового українського (?) сходу, тих кому навіщось треба поєднати шевченкових "Гадамаків" з териконами і горілкою. Навіщо вони це роблять я все рівно не розумію, може тому, що у мене немає териконів і горілки, а може причина криється в чомусь іншому.
"Довгі часи" чужий для мене текст, але може воно і на краще, не хотів би я, аби він був мені рідним. Зате ця книга дає можливість подивитися на деякі болючі і недавні події трошки під іншим кутом. Вона дає можливість залізти в шкуру того, хто знаходиться in-the-middle-of-nowhere і шукає себе. Як людина з того таки Донецька бачить себе, якщо від неї прибрати пропаганду і совковий менталітет. А найголовніше як ця людина бачить Війну що зараз триває, от що мені найбільше сподобалося в цій книзі:
— Тому краще скажи-но мені, що ти - ти, Іване Івановичу, - на цій війні робив?Я не думаю, що ця книга має якусь особливу художню цінність. Абсолютно прохідний текст, який один раз прочитав і забув. Але з іншого боку, чи пам'ятаєте ви якісь інші укрсучлітівські тексти, які ви читали 10 років тому? (Якщо пам'ятаєте, то в мене до вас тільки одне питання: "Навіщо!?") "Довгі часи" це книжка - рефлексія. Автор її написав не для того, щоб ви її читали, а для того, щоб йому самому стало простіше від виштовхування з себе зайвих слів
— То що ми, холера, політику зараз обговорювати почнемо?! - нервуєшся ти, і недарма, оскільки саме в цю митьзненацька виразно розумієш — немає ніякої політики. І геополітики також немає. Духовних скріп тим більше немає. Справжніх інтересів у Росії немає і не може бути ніде, окрім як власне у самій Росії. Та й основна маса фашистів Євразії розмістилася акуратненько між Владивостоком і Калінінградом. Осмисливши це за якусь частку секунди, ти осягаеш, що Україну рятувати не треба було. Не треба було — та й усе, Іване. Взагалі єдина людина, яку в твоєму житті треба було рятувати, - це ти сам, Іван Іванович Іванов.
Немає коментарів:
Дописати коментар