Жиль Леруа - "Alabama song"

Почав читання: 10.05.2018 Закінчив читання: 17.05.2018 

Інколи я відчуваю себе Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, але без його манер і його привабливості. Лише вміння говорити правильні слова і пити. Майже завжди ці відчуття приносять неймовірні страждання, бо усвідомлюю, що не всім людям в цьому світі доступне просте щастя. Навіть більше, не всі цього щастя прагнуть. От наприклад Фіцджеральд. Відомий письменник, літературна ікона своєї епохи, людина, яка своїми текстами уміла зачепити такі приховані почуття, що вони вибухали в тобі, розкидаючи навколо твої мізки. І навіть він не навчився бути в цьому світі щасливим.
Минулого року я читав книгу Бегбедера "Уна і Селінджер", сьогодні я читаю "Alabama Song" Жиль Леруа, але ці дві книги настільки схожі, що інколи в своїй голові я починаю плутати дві історії, історії життя Фіцджеральда і Селінджера. Мені здається, що це була одна і та ж людина, одна і та ж історія. Письменник і війна, на яку він пішов (не пішов), письменник і алкоголь, який він пив (дуже багато пив), письменник і жінка, яку він любив (любив?), але яка не вийшла за нього (вийшла). Проте чи принесло це йому щастя? (Ні, не принесло).
Навіть жінки обох письменників чимось схожі, Зельда Фіцджеральд і її більш пізня реінкарнації - Уна О'Ніл. Багаті, впевнені в собі, красиві жінки, які зовні такі пафосні і неприступні, а всередині такі крихкі, що ламаються від одного поштовху долі. А потім ламаються знову і знову, і вже здається, що крихкість ця тільки награна, що це теж частина образу, частина гри на публіку.
А ще любов. З вуст такого мізантропа, як я, це, звісно, може прозвучати трохи лицемірно, але я не зустрічав красивішої історії, аніж історія трагічної любові Селінджера і Уни, Фіцджеральда і Зельди. При цьому єднає ці історії те, що обидві вони трагічні і нещасливі, попри те, що Зельда вийшла за Фіцджеральда, а Уна відмовилася вийти за Селінджера.

"Кажется я опять насмехаюсь над тобой, но это сильнее меня. Если бы ты знал, как сильно я люблю тебя в перерывах между приступами сарказма" 

Історія, описана в книзі "Alabama song", вигадана, хоча всі персонажі існували в реальності. Любов - теж річ вигадана, хоча усі її учасники існують насправді. Але попри художність цього тексту я впевнений, що автор не дуже згрішив супроти істини, десь приблизно так усе і відбувалося насправді.
Що ж, думаю цю історію варто прочитати і зробити з неї висновки, а от які саме, це уже кожен вирішуватиме для себе сам.

Анатолій Дністровий – «Глобус Карла Маркса»

Почав читання: 04.05.2018  Закінчив читання: 15.05.2018

В цій книзі головне навіть не те, про що вона, а те, наскільки складно книга написана. Себто складною вона видається саме для таких неуків, як я. Я зараз без сарказму говорю, абсолютно серйозно. Читаючи "Глобус Карла Маркса", цю збірку політичних, економічних, соціальних заміток Анатолія Дністрового, я відчував себе дуже обмеженим. Дністровий з такою легкістю оперує економічними темами, що у мене просто голова йде обертом. Скажу чесно, з цієї книги я зрозумів ледве відсотків 10, все інше пройшло повз мого мозку.

Кілька перших заміток мали більше економічне спрямування і я взагалі нічого не розумів. Декілька останніх мали більший геополітичний ухил і тут я мав можливість усвідомити хоча б щось.

Але що мені видалося важливим - автор не намагався загравати з лівацтвом Маркса, просто чесно і відверто показував, що деякі його ідеї і досі актуальні в сучасному світі. Це навіть не була книга про ідеї Маркса. Скоріше, це рефлексії на тему деяких думок Карла Маркса. При чому більшість з цих рефлексій не мали того неприємного нафталінового душка, який з'являється коли починаєш розмовляти з любителем совка, навіть якщо він досить освічений і може підтримати адекватну розмову.

Сподіваюся колись настане той момент, коли я зможу повернутися до книги "Глобус Карла Маркса" прочитати її ще раз і з впевненістю сказати, що я її зрозумів. А поки треба наполегливо вчити нове, розвиватися і не забувати, що завжди є куди рости і що вивчати

Боб Ділан – «Хроніки. Том 1»

19.04.2018 - 10.05.2018 (не закінчив читати)

Ти можеш бути крутим виконавцем, писати такі проникливі і чаруючі пісні, що під час їх прослуховування кров буде стікати з ніжних сердець і капати донизу у ритмі твоєї музики. Як при цьому можна написати таку жахливу книгу як "Хроніки" я не розумію. Такого відверто гівняного тексту я не читав давно. Абсолютно нецікаві описи життя Боба в тому чи іншому місці, в тій чи іншій квартирі, можуть за занудністю сперечатися тільки з безкінечними іменами безкінечних знайомих, яких він навіщось вирішив згадати в тексті. Майже одразу я згубився в круговерті цих Ріків, Сьюзі і інших Джонів. Ось автор розказує про те, як познайомився з новим крутим чуваком, аж тут щойно введений в книгу Дік (як символічно) зникає наче його і не було. І більше він ніколи не з'являється. Питається, навіщо я щойно читав про нього пів сторінки? Це виглядає так, наче хтось почав описувати всі вечірки на яких йому доводилося бувати з неймовірною прискіпливістю. Для цієї людини такі описи можливо і мали б якусь цінність, хоча б як спроба пам'ятати те хороше, що колись було, а от читачу це навіщо? Який зиск від читання такого тексту? Отак читаєш все це, а в голові пульсує думка "Нахіба я трачу на цю муть свій час!?"
Чесно кажучи, я чекав від "Хронік" набагато більшого. Якогось особливого одкровення, яке не влізло в формат п'ятихвилинної пісні, або хоча б спроби творчо осмислити свій пройдений музичний шлях. Я б навіть погодився б прочитати таке собі рок-н-рольне "Повчання Мономаха" де б Боб Ділан розказував молодим людям про те, як він досягнув такої слави, про своїх жінок і про свій алкоголь. Але ж ні, автору захотілося прикінчити мене сплавом лютої нудоти з перерахуванням імен його знайомих. А щоб я точно не відновився від такого удару, він вирішив добити мене своїми враженнями від деяких історичних подій. Наприклад дилетантські уявлення про громадянську війну в США справили на мене таке ж враження, як рестлер який стрибає на супротивника, що і без того валяється на підлозі. І от я, слабкий читач, лежу на ринзі, не можу навіть підвестися, щоб продовжити читати цю безумовно жахливу книгу… Аж раптом Боб Ділан навалюється на мене всією важкістю і непідйомністю свого тексту і остаточно добиває. Все я більше не можу, нехай мій тренер викидає білий рушник на ринг, я здаюся, читати цей жах явно вище моїх сил.

P.S. Попри сказане мною про книгу Боба Ділана, його пісні неймовірні. Раджу всім його альбом "Blood on the Tracks" як казав Хенк Муді в одному серіалі - "Це найкращий альбом для розбитих сердець"

Гюнтер Грасс - "Моє сторіччя"

Почав читання: 12.04.2018 Закінчив читання: 03.05.2018

Що розкажуть про наші часи, про роки і десятиліття серед яких ми жили? Як згадуватимуть нас ті, що прийдуть після нас? Розкажуть про війни і негаразди? Про те як ми валилися з росіянами на сході? Про те як закидали камінням і коктейлями молотова плямисті ряди "беркута"? Безперечно, ця пам'ять буде жити. Це найважливіше, що сталося з нами в цьому столітті. Але чи можна цими розповідями описати все наше життя? Було ж і багато іншого, не величного, не історично важливого, але близького для самих людей, про це теж треба пам'ятати.
Десь з такими ж думками сідав Гюнтер Грасс писати книгу "Моє століття". Думаю, він хотів пояснити, що окрім двох світових воєн, у тому столітті, в його столітті, ще було багато чого іншого. Дрібних радостей і переживань, про які часто забуваємо на фоні історичних катаклізмів. Грассу вдалося показати історію 20-го століття з точки зору німця. Може колись хтось напише таку ж книгу про 21-ше століття з точки зору типового українця.
В книзі "Моє сторіччя" головне - це дух епохи, який можна відчути тільки досконально розбираючись в німецьких справах, німецькій історії. Інакше ти читаєш ці коротенькі історії і нічого не розумієш: в одній автор розказує про любов чоловіка до збирання грибів, в іншій цитує лист якоїсь старенької бабці, яка пише своїй внучці про улюблені серіали її молодості. Є, звісно, і більш зрозумілі я сторонньої людини історії, наприклад, про зустріч Ремарка і Юнгера. Як на мене, це найкраща частина книги, це наче уособлення всієї повоєнної історії. Ремарк і Юнгер, які сидять в кафе і розмовляють про минуле, ось що таке Німеччина після 1945-го. Здавалося б нічого такого особливого в цих текстах немає, просто маленькі зрізи реальності, просто описання одного враження, одного короткого моменту життя. Але інколи саме вони дають уявлення про те, як жили люди того часу.
Мене постійно турбувала одна думка коли я читав "Моє сторіччя" Гюнтера Грасса: як мало ми знаємо правди про інші країни. У нас у всіх дуже специфічне уявлення про минуле інших народів, ми його не розуміємо, не усвідомлюємо, а відповідно не можемо розуміти причини вчинків теперішніх людей. Стільки всього нам потрібно було б вивчити і зрозуміти, стільки знань вмістити в голові, аби сприйняти поведінку сусідніх народів. Мало відвідати сусідню країну, мало познайомитися з творчістю її письменників, з смаком її їжі, треба ще й читати книги, як ця. Думаю "Моє сторіччя" потрібно в обов'язковому порядку читати усім представникам дипломатичного корпусу, які від'їжджають працювати в Німеччину. Саме вона дозволить зрозуміти країну, де їм доведеться жити і працювати.

Фредерік Бегбедер – «99 франків»

Почав читання: 30.03.2018 Закінчив читання: 17.04.2018

У чому сенс життя? Якщо хтось вам скаже, що знає про це - сміливо можете розбити йому обличчя і йти далі у своїх справах, бо насправді відповіді на це питання ніхто не знає. Найближче до відповіді підійшов Фредерік Бегбедер у своїй книзі "99 франків". Але і він не зробив останнього кроку до цієї істини. Навіть він капітулював на фінішній прямій, не зміг таки озвучити цю правду, якою б страшною вона не була.
Доморощені інтелектуали, які ніколи не бачили реального життя люблять розказувати, що "99 франків" - це книга про суспільство споживання, про безкінечне бажання сучасних людей витрачати гроші, про те що людство перетворилося на монстра споживання, забувши про все інше. Так, про це Бегбедер теж каже, але це не лейтмотив книги. Головний герой намагається розібратися з тим навіщо він взагалі живе в цьому світі. Виходить у нього звісно ж не дуже (А в кого з нас це вийшло краще? Отож бо й воно…) в процесі цього пошуку сенсу життя він випадково кидає свою вагітну дівчину, трахає повій, нюхає кокаїн, вбиває випадкову бабулю в Маямі й постійно впарює простим французам різні товари, вигадуючи рекламу. І я не знаю що з цього всього списку найбільш шкідливе для його карми.

"Все проходит и все продается. Человек - такой же товар, как и все остальное, и у каждого из нас есть свой срок годности"

"99 франків" - дещо затягнута книга, в якийсь момент мені стало відверто лінь її читати, бо від опису декадансу в голові головного героя у мене починалися приступи нудоти. Але це проблема багатьох книг, які автор має "забити" текстом до певного кількісного показника. Просто коли ти вже здається зрозумів до чого веде автор, стає трохи нудно. Але при цьому я не можу сказати що книга Бегбедера нецікава. Напроти, ідея її дуже навіть інтригуюча, лейтмотив - важливий для людини, що думає. А деякі мої претензії до затягнутості можна списати на мій власний снобізм.
Бегбедер, розказуючи про бездумне споживання, в яке поринає головний герой, не може достукатися до мене, бо я здавна зневажаю такий спосіб життя. Коли він пише шок-контент про вбивство старенької бабці, бездумне вживання "речовин" і трахання всіх направо і наліво - це теж не корелює з моїм світовідчуттям. Тому я весь час намагався сприйняти цю книгу якось глибше, через пошуки сенсу життя. Можливо я занадто намудрував, але як на мене пан Фредерік хотів сказати нам що його немає. Ти можеш бути супер крутим рекламістом, заробити купу грошей і бути нещасним, а можеш бути споживачем цієї реклами - викидати останні гроші заради купівлі нової моделі улюбленого бренду, проте все рівно це не принесе тобі щастя

"Знаете ли вы разницу между богатыми и бедными? Бедные продают наркотики, чтобы купить себе Найки. Тогда как богатые продают Найки, чтобы купить себе наркотики. "

Бегбедер впритул підійшов до того щоб розкрити сенс життя, але зупинився на півдорозі. Ну що ж я докажу замість нього. Сенсу життя немає. Вищої мети немає. Заради чого жити правильно - немає. Причина заради чого взагалі варто жити - немає. Просто будьте щасливі, або ідіть нахуй