Це вже друга книга англійського історика, журналіста і письменника сера Макса Гастінгса, яку я читаю за досить короткий проміжок часу. Я був дуже захоплений його попередньою книгою "Перша світова війна. Катастрофа 1914 року", де автор з британською педантичністю розібрав перший рік бойових дій, розказав про причини війни і її початок. Це було настільки захопливо, що я не вагаючись одразу ж почав читати іншу його книгу "Друга світова війна. Пекло на землі" Було дуже цікаво прочитати погляд на війну саме британця, щоб порівняти його оцінки з оцінками інших авторів, з роботами яких мені доводилося знайомитися.
І що я можу сказати: британці такі британці. Що не кажіть, а імперський спадок нікуди не подівся. Не можу сказати що Гастінгс якось особливо вихваляє Велику Британію і її вклад у війну. Ні, він досить чесно і відверто вказує на провали британського командування і політичного керівництва. Проте в деталях, в описах долі малих народів, або в описах підкорених країн відчувається, що автор не розбирається в темі. Він майже не зачіпає аншлюзу Автрії чи окупації Сутедів, для нього то все німці, то нащо детально розбиратися в тому, що там у них відбувалося. Війну на Балканах Гастінгс примітивізує до банального серби-четники вирізали усташів-мусульман (!? Я тут навіть здивувався чого усташі раптом стали мусульманами) а серби-комуністи вирізали сербів-четників і усташів. Німці прийшли, наваляли всім, поставили хорватів керувати регіоном, прості люди - страждали. Ніякого тобі аналізу регіону, причин чому сталося так що народи Югославії що опинилися в одній державі часто ненавиділи одне одного. При цьому в його попередній книзі про Першу Світову, він навпаки дуже круто і детально описав аналогічні речі які відбувалися під час бойових дій. Там справді був дуже класний аналіз.
Також мені дуже "сподобався" наступний уривок:
«Белое пятно» в Атлантике удалось бы существенно сократить, чем спасти многие жизни и значительную часть кораблей и груза, если бы ирландский премьер-министр Имон де Валера не питал фанатическую ненависть к своим соседям-англичанам. Экипажи боевых и торговых кораблей, проплывавших мимо ирландских берегов в пору войны, преисполнялись горечи по отношению к этой стране, которая получала из Англии большую часть продуктов и все горючее, но пальцем не желала шевельнуть, когда для Англии настал час нужды.Тобто британці століттями володіли Ірландією, влаштовували там голод, насаджували свою релігію, дискримінували ірландців-католиків, дали Ірландії незалежність (і то не всій країні) тільки під сильним тиском і після збройної боротьби, а тепер вони дивуються чому ж це ірландці так сильно їх ненавидять і не хочуть не те що допомагати англійцям, в війні, а й взагалі не бажають мати з ними нічого спільного?! І дійсно, чого це вони…?
Також горіння в області тазу виникало у мене кожного разу, коли замість "солдат армії срср" чи "житель срср" автор використовував "рускіє". Я ще готовий змиритися з тим коли рускімі називають солдат радянської армії. Якщо твою державу захопили, а ти пішов служити загарбникам - то, з певною натяжкою, тебе можна віднести до цих самих загарбників (хоча насправді це дуже-дуже велика умовність). Але коли весь тягар війни приписують росіянам, не виділяючи серед них інших народів, що цими росіянами були підкорені, то це каже про небажання автора глибоко копати, як і у випадку з Балканами. Про українців він трохи фрагментально згадує, але геть мало явно не відділяючи від "рускіх", а Україну сприймає просто як ще один регіон срср. Може я б ще зрозумів це коли б книга писалася в 80-х, але "Друга світова війна. Пекло на землі" була опублікована в 2011-му році. Частково причина таких неточностей полягає в тому, що сер Макс Гастінгс пишучи свою книгу часто спирається на спогади учасників тих подій. І це абсолютно правильно, ніхто не опише краще події аніж їхній безпосередній учасник. Проте, якщо таким мемуарам англійців, американців, французів і навіть німців (частково) можна довіряти, то в радянському союзі видати книгу спогадів про війну в якій би не прославлявся геніальний стратегічний задум товариша Сталіна було не те що важко, а просто неможливо. Гастінгс спробував змити ідеологічний наліт з цих спогадів, але я думаю йому не до кінця це вдалося. Для того щоб розказати справжню історію війни на Східному фронті потрібно було б опрацювати на багато більше спогадів українців, білорусів, литовців які боролися і проти радянського режиму так і проти Третього Райху. Думаю це вартувало б цілої окремої книги.
Проте є один момент в якому автор, на мою думку, справді зумів написати істину не піддавшись впливу сучасних тенденцій. Я маю на увазі опис Голокосту і ролі єврейського народу в Другій Світовій. Сьогодні держава Ізраїль, а за нею і багато європейців намагаються монополізувати страждання євреїв і зробити вигляд, що тільки вони мають право називатися істиними жертвами в цій війні. Гастінгс, не заперечуючи велетенських страждань, що випали на цей народ, не дозволяє приписувати ці страждання виключно євреям. Як на мене наступна цитата яскраво ілюструє істину:
"Одним из самых трогательных и просвещенных защитников подобного контекста была Руфь Майер. Двадцатидвухлетняя беженка в Осло, всего за месяц до своей собственной депортации и убийства в Освенциме, написала в дневнике: «Если замкнуться в себе и смотреть на эти гонения и муки евреев только с точки зрения еврея, развивается некий вид комплекса, который медленно, но непременно приведет к психологическому кризису. Единственное решение – увидеть еврейский вопрос в более широком контексте… с точки зрения угнетаемых чехов и норвежцев, угнетаемых рабочих… Мы станем богаче, лишь когда поймем, что не только мы – раса мучеников. Что кроме нас страдает еще бессчетное множество, которое будет страдать таким образом до конца времен… если мы… если мы не будем бороться за лучшую…»"Трагедія Голокосту не применшується від того, що Ізраїль визнає страждання інших народів. Тож думаю настав час переглянути цю монополію на біль.
Тож хоча в книзі Макса Гастінгса є багато позитивних моментів, але в загальному якість цієї книги дещо нижча аніж книги про Першу Світову. Намагання вмістити велику кількість інформації лише в одну книгу негативно вплинула на її якість. Висновки зроблені автором в останньому розділі виглядають дещо поспішними, обрубаними і такими, "щоб нікого не образити", а ще дещо псує в цілому позитивне враження від книги.
