Проте в моєму уявленні всі ті події були невідворотними, все сталося як і мало статися в тих умовах і з ними вихідними даними. І щоб підтвердити це відчуття, я взявся читати щоденники Євгена Чикаленка, діяча українського руху початку 20-го століття. Цікаві мені ці щоденники в першу чергу тим, що починаються вони 1907-го року, за десятиліття до початку Революції, а отже дають змогу зрозуміти що саме цій революції передувало і ким саме ця Революція робилася, та й взагалі автор дає дуже цікаві, реалістичні і влучні портрети діячів українського руху того часу. Ось наприклад що він пише про Франка:
"Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий i глубокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й ви тримати тяжко."Досить критично Чикаленко ставився до одного з моїх улюбленців серед діячів того часу Миколи Міхновського:
"З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального — все у нього комедіанство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів."Досить неочікуваним було для мене таке критичне ставлення до автора "Самостійної України", проте це цілком пояснюється політичними впливами того часу. Мало хто з українських діячів того часу міг собі дозволити бути самостійником в період до 1917-го року. Межі їхньої національної фантазії закінчувалися максимум на рівні автономії України. Чикаленко вкотре в різних частинах щоденника скаржиться на те, що царська охранка переслідує його і його сина як "мазепинців", що хочуть відірвати Україну від Росії і прилучити до Австрії. А він сам тим часом вважає себе за поборника нерушимості Росії і тільки хоче мати в рамках імперії можливість автономного управління, українізації освіти і науки. Тому не дивно, що Міхновський видавався йому радикалом і позером що вимагає нереального, це все рівно, що зараз хтось би вимагав відновлення Київської русі в кордонах 1054 року.
Також дуже сподобалися мені ті уривки де автор описує про свої дискусії з Оленою Пчілкою, щодо єврейського питання. Виходить з щоденників Чикаленка, що матір Лесі Українки була лютою антисеміткою:
"Зустрівся вчора в книгарні "Kиївської Старини” з Пчілкою. Сердиться за карикатуру.Чомусь зараз сором'язливо про цей антисемітизм Пчілки стараються не згадувати, певно щоб не заплямувати честі її доньки.
- Отже вас, - каже, - Господь Бог покарав за мене! Так вам і треба!
- Так, - кажу, – прислав архангелів та й конфіскував той номер (йдеться про номер газети "Рада" яку видавав Чикаленко) .
- Ta ще, Бог дасть, і оштрафують вас. Знатимете тоді, як глузувати з свого ж таки брата через отих паршивих жидів.
- А на що їх, - кажу, - обижаете?..
- Я й буду боротись з ними, бо це наші найлютіші вороги..
Не схотів я з нею полемізувати та й пішов собі."
Друга частина щоденників Чикаленка стосується подій 1918-1919 років. Нажаль автор пропустив найцікавіші події революції 1917-го року, сам він оповідає, що в ті буремні часи боявся писати відверто про події, щоб записи не потрапили до кого не треба і не наробили шкоди. Проте рік 1918-й описаний дуже детально, тут в повній мірі розкривається трагедія постійного взаємопоборювання, яка призвела як до краху УНР так і Української держави і Директорії. Я читав ці записи і все більше впевнювався в своїй нелюбові до соціалізму в цілому так і до окремих його діячів, а найбільш шкідливою людиною для України в той час я вважаю Винниченка і це підтверджується прочитаним в "Щоденниках…" Цей посередній письменник, соціаліст в найгіршому розумінні цього слова, якимось дивом опинився в критичні моменти біля керма держави і цим багато в чому призвів до її загибелі. Хоча не правильно було б покладати відповідальність тільки на одного Винниченка, практично всі тогочасні освічені українці більше займалися срачами між собою замість того аби будувати державу.:
"А що буде з Україною? В самостійність я давно перестав вірити, коли б хоч якась автономія збереглась, а коли і її не дадуть, то одна надія на школу і взагалі на культурну працю, про що я раз у раз кажу; тільки це єсть певний спосіб витворити Україну, а всякі повстання ведуть тільки до деморалізації, до руїни та анархії, але таким честолюбцям, як Винниченко, Петлюра до цього байдуже, їм аби їх ім'я скрізь лунало, аби йшла про їх слава; до такої категорії людей належить і Грушевський, хоч він на цілу голову вищий за всіх сучасних українців, про що я не раз вже казав. А якби їм пощастило допастись до влади, то вони моментально почнуть один проти одного інтригувати, підкопуватись, щоб кожному бути найпершим, як ми це бачили за часів Центральної Ради"Щоденники Євгена Чикаленка це звісно тільки погляд на ті події з боку однієї людини, їх точно не можна сприймати як істину в останній інстанції. Але вони дуже детально змальовують події і людей того часу, не вдаючись в просторі описи міст де відбуваються події автор так яскраво показує історичне тло, що відчуваєш цю історію на смак. А це справді багато чого вартує.
