Мілорад Павич – «Остання любов в Царгороді»

Почав читання: 18.09.2018 Закінчив читання: 23.09.2019

Мілорад Павич був письменником більше 200 років. Хоча жив всього 80. Так він сам казав в своїй автобіографії, натякаючи на літературну традицію в своїй родині. І я думаю в його словах є істина. За 80 років життя неможливо навчитися писати так як пише Павич, для цього потрібно приміряти хоча б 3-4 життів і подивитися що з цього вийде. Якщо комусь вдасться повторити письменницьке довголіття цього сербського автора, ми зможемо перевірити чи впливає літературний вік на якість творів, а поки що залишається лише відкривати наступну книгу і читати. "Остання любов в Царгороді" особлива книга. Проте сказати про що вона дуже складно. Можна тисячу разів відповідати на це запитання і так і не відповісти. Вона про переплетіння доль? Про серба в французькій наполеонівській армії і серба в австрійській армії що хочуть один одного вбити? Вона про сім'ю? Про батька який шле своєму пораненому сину через три лінії фронту знахарку, що буде зализувати тому рани і годувати його своїм молоком? Чи це книга про магію, адже вона побудована в форматі інструкції до карт таро? Всі відповіді правильні і не вірна жодна з них.
"Остання любов в Царгороді" - книга про Все. Саме так, з великої літери. Її можна читати багато разів і знаходити багато різних сенсів. Бо те, що ти прочитаєш в цій книзі, залежить не лише від того що в ній написано, а і від того яка зараз пора року, в якій позиції на небі знаходиться місяць, а ще від того чи маєш ти в жилах потрібну кров, чи дивився ти на нічне місто з гори, чи торкався рукою Сави і затоки Золотий Ріг, чи чув як сміються французькі жінки чи знаєш як дзвенить дзвін вилитий австрійським майстром. Одним словом, багато чого впливає на прочитання цієї книги. І відкриваючи її знову і знову, кожного разу знаходиш в книзі новий текст, який ти точно не читав до цього, хоча міг би заприсягнутися, що знаєш його досконально. Кажуть Мілорад Павич продав душу дияволу, за вміння так писати. Проте від одного старого в Белграді я чув, що диявол не взяв цю душу, бо вона не вміщалася в пеклі. Тож йому довелося відпустити Павича і він досі блукає між світами, час від часу вселяючись в якогось прозаїка, який раптом видає геніальний роман і думає, що то натхнення прийшло до нього так неочікувано. Так один серб обманув диявола і за це сатана пообіцяв помститися усій Сербії. З тих то пір ця країна така нещаслива. Бо за одного великого письменника тепер страждає весь народ. Але, хіба заради хорошої літератури не варто страждати?
Тож я закликаю усіх, кому не байдужий біль інших, читайте книги Мілорада Павича. В них зібрано стільки сенсів, що вам вистачить, аби на цих сенсах доїхати з Києва в Белград, а потім і в Царгород хоча його вже давно немає на карті. І якщо там, в Царгороді вас зустріне остання любов - стережіться, бо як каже Мілорад Павич:

"Кожна велика любов - свого роду покарання"

Зумієте вберегти себе, зумієте повернутися назад з цієї дивної, але захопливої подорожі сторінками книг Павича - що ж честь вам і хвала, значить ви дійсно вмієте читати.

Мілорад Павич - "Ящик для письменных принадлежностей"

Почав читання: 23.12.2014 р. Закінчив читання: 29.12.2014 р.
Знаєте, що таке «божественність»? Це уміння з нічого робити щось, це творчий акт, момент, коли ти «нізвідки» дістаєш «щось». Для письменника така божественність – чи не найголовніша мета в житті, адже писати, це не просто наносити чорнило на папір, це творити. І як на мене, Мілорад Павич в питаннях творіння – досягнув рівня Бога. У жодного іншого автора, я не зустрічав такого чаруючого вміння з простих речей створювати книги як в Павича. От узяти наприклад «Ящик для письменных принадлежностей», автор всього лише описав куплений ним ящик, а з цього вийшла чудова книга, неймовірний приклад магічного релізму. Але, що мені найбільше подобається в книгах Павича, так це певна багатошаровість його творів. Тут і ніби то містична любовна історія про хлопця-сдудента, який ходить займатися математикою до дівчини, але ніколи не здає іспити і виявляється, він займався з нею протягом років лиш тому, що він був страшенно бідний і це була єдина можливість поїсти гарячого, адже дівчина завжди його годувала.

«То, что имеет силу для сантиметров имеет силу и для единиц, в которых когда-то измерялось количество души или любви»

На цю, ніби просту історію нашаровується історія війни в Сербії, коли цей же ж хлопець воює і змушений забувати мови, забувати рідних, забувати самого себе і все що його пов’язує з собою колишнім ім’я тієї дівчини, що вони разом вчили математику, яке він записав на воді, аби не забути.

«Не смотря на то, что каждому суждено умереть, далеко не каждому суждено родиться. Самые лучшие остаются нарожденными»

Ну от воно! Виявляється що книга Павича, це текст про війну і про те, як вона міняє людину, змушуючи забувати про все те людяне що людина мала колись, про юнацькі любові, переживання, прагнення і врешті решт, війна стирає навіть і патріотичні почуття. Але ж ні, Павич іде ще далі і десь за межею балканської містики і любовної історії оцих двох персонажів розкривається ще один шар розповіді:

«Вода издала такой звук, будто она лакает, пьет. Потом пучина внятно произнесла мое тайное имя, которое стегнуло меня, как запах огня. Вода сказала:
- Европа.
- А твое имя? - испуганно спросила я Тимофея. Он сдвинул с места другой камень и прошептал:
Одно око водяное, Одно око огненное - Лопнуло водяное И угасло огненное... Вода отозвалась и на это. Она составляла слово. Это было совсем ясно слышно. Она пыталась выговорить имя. Его тайное имя.
- Балканы, - сказала вода.»

В цю секунду розумієш, що вся та книга яку ти прочитав не була казковою історією любові, це була чистої вони геополітика.

Мілорад Павич – «Еротичні історії»

Почав читання: 16.05.2014р. Закінчив читання:28.05.2014р.

Одна хороша людина подарувала мені цю книгу на день народження, знаючи як сильно я люблю твори Мілорада Павича. Я взявся до читання одразу, не очікуючи якогось особливого, сприятливого моменту, що буває не часто з подарованими книгами, але геть не пошкодував. На перший погляд може здатися, що «Еротичні історії» Павича, мають якийсь розпусний чи порнографічний підтекст. Але насправді, це скоріше історії про кохання. Впевнений, в жіночих романах, за якими як правило більшість креслить шаблони «історій про любов», більше порнографії, аніж в цій збірці Павича. Тексти ж «Еротичних історі» скоріше нагадують маленькі історії, що їх розказують одне одному коханці, а вони, як відомо бачивши оголені тіла одне одного, не соромляться слів:

«Тепер іди і думай про те, що тільки через Місяць людині дано бачити Сонце. Лише через жінку чоловік дізнається, хто він і чи є чоловіком»

Навчитися любити як герої Мілорада Павича, ось виклик для справжнього поціновувача того тремтливого відчуття кохання до яких ми себе причисляємо. Так, це важко, майже нездійсненно, треба для цього пожити трохи в Сербії і подивитися на тонкі талії сербських дівчат, треба вимовляти їхні імена лежачи на дахах будинків в Белграді, треба віднаходити їхні зойки десь під мереживною білизною, ловити ротом і ковтати їхні стогони. Треба повірити в магію і чаклунство, і приймати участь в таємних ритуалах балканських темноволосих красунь – відьом. Потрібно кидати в чарівний котел їхніх душ свою пристрасть, свої ранкові прокидання і вечірні обійми, додати трохи уривків з улюблених романів, етнічних музичних мотивів і кілька склянок ракії, бо ніяке балканське чаклунство не обходиться без ракії. І потім, коли цей любовний еліксир буде готовий, треба обіймати Її за ніжну талію і вести босоногою десь за місто, далеко-далеко в трави, до річки, аби вона омивала ноги і за водою пішов ваш спільний смуток. А тоді на тому березі, у світанковому сяйві треба читати книги Мілорада Павича і на останній сторінці останньої повісті взяти зварений любовний еліксир і…. викинути його у річку. Бо твоє кохання уже тут, поруч, дихає тобі в вухо і пахне жасмином, горнучись до тебе…

 «Так почалося велике кохання. А від великого кохання старіють швидше, ніж від довгого, тяжкого й нещасливого життя.»

Мілорад Павич - «Вывернутая перчатка»

Почав читання:11.07.2013р. Закінчив читання: 02.08.2013р.

Я завжди любив людей які вміють бачити трохи більше. А може і не більше, але просто не так. У цьому плані Мілорад Павич – однозначно мій письменник. З звичайної реальності, з простої події він може створити неймовірне по своїй суті есе. Павич це та людина яка показує що не треба втікати від реальності в вигадані світи з іншими планетами чи драконами. Містичні, часто фантастичні історії живуть поруч, їх просто треба сміти створювати. І це творення вміння кожного з нас, що чиниться з простих речей. Ось я про це каже сам Мілорад Павич:

«На Юр’їв день він наївся сиру і хліба і став чекати, в які думки перетвориться у ньому цей сир і хліб, тому що чоловік може створювати думки тільки з сиру і хліба»

І я слідую цим порадам, їм сир і хліб, а потім відкриваю збірку есеїв Павича і читаю. І виходить так ніби «Вывернутая перчатка» це якась фантасмагорична іронія на світ навколо, ніби це не збірка, а гігантська шмата яку зусібіч пронизують нитки реальності. Я хапаюся за одну з тих ниток і намагаюся дістатися кінця, але весь час гублюся в сплетінні волокон. Себто Павича неможливо закінчити читати, зараз я навіть сумніваюся що я починав колись його читати. Скоріше це якийсь вічний процес без початку і кінця, десь далеко на берегах вічності, хтось читає книгу про мене, в якій я читаю книгу Мілорада Павича, і всі ми: я, той-хто-сидить-на-березі-вічності і Павич гортаємо сторінки в довільному порядку. Отже я ніколи не перестаю читати Павича, просто збільшуючи чи зменшуючи інтенсивність читання.

Проте Павич відкрив для мене ще одну істину: «Людина кожного разу, переступаючи через поріг, щось забуває» тому я беру свій хліб і сир і йду переступати через пороги…  

Мілорад Павич – «Хозарський речник»

Почав читання: 24.11.2012р. Закінчив читання: 03.12.2012р.

Відверто кажучи тема хозарів мене цікавить дуже мало, мені достатньо знання того що князь Святослав у свій час добряче нам‘яв їм боки і фактично знищив як державу і націю. Але мені потрібно ж було з чогось починати знайомство з творчістю Мілорада Павича, тому майже чисто випадково першим прочитаним твором став «Хозарський речник». І поклавши руку на серце можу урочисто заприсягтися – це справді чудовий твір. Попри мою незацікавленість історичним аспектом твору, стиль викладу і сюжет просто неймовірні! Історія про трьох людей різної національності, релігії що живуть в трьох різних часових рамках, але всі шукають інформацію про старовинний народ хозарів могла б здатися дещо банальною, якби не форма подання – у вигляді словника який власне кожен з героїв і створював за сюжетом книги.

У книзі Павича повно алюзій, насамперед історичних. Розповідь про те як хозари намагалися прийняти нову віру і в результаті зникли в небутті, нагадує історичну долю балканських народів, де змішалися, католики, православні, мусульмани і юдеї. Куди рухатися далі не знали хозари, хотіли знайти вихід в новій вірі, але помилилися і були знищені. Тільки мені здається що Павич на щось натякає?

Всі герої Павича, так чи інакше пов‘язані і Балканськими країнами, тут він грішить тим же що і українські письменники – про що б вони не писали, а виходить все рівно про Україну, ну а в даному випадку про Сербію. Але ж це саме те чого мені і хотілося.

Мілорад Павич – «Демаскин»

Почав читання: 06.04.2012р. Закінчив читання:09.04.2012р.

Сербія це мій ідеальний світ. Там обов‘язково має бути гарно і затишно, дівчата мають бути гарні, а чоловіки приємні у спілкуванні. Сербія це мій власний романтичний образ України. Напевно саме тому книги сербських письменників діють на мене наче пляшка дорогого віскі на затятого алкоголіка.

Це моя перша книга Мілорада Павича, і вона була як знайомство з дівчиною про яку тобі говорили багато хорошого. Видно що то правда, видно що вона розумна і симпатична, і ти мусиш бачитися з нею частіше аби краще зрозуміти. Так само і «Демаскин» Павича, він як книга-двері, ти відчиняєш її, стоїш на порозі і бачиш приємних господарів, відчуваєш гарний запах з кухні і хочеш зайти в цей будинок.

Приємно здивувала форма викладу, деякі розділи можна було читати в довільному порядку. І автор потурбувався про свого читача, відобразивши зміст у вигляді схеми. Відверто кажучи Павич перший автор в якого я зустрічаю таку батьківську турботу про свої тексти. Його задача не просто випустити текст на волю, він переймається аби написана проза знайшла своє місце в житті. Це прямо протилежно думці більшості авторів яку прозоро змалював Юрко Позаяк в одному із своїх віршів:

Та в голові вже зріє дата
І раптом настає пора,
І клишоногі віршенята
Чкуряють з-під мого пера.
Чкуряйте з Богом, любі діти,
Мої маленькі пердуни,
Я ж буду плакать і радіти
Й в кав"ярні протирать щтани.

Але ні, Мілорад Павич зовсім не такий. Він будує свій текст, виховує його, не дає його образити, це як батьківська настанова дочці яких читачів чоловіків вибирати в житті. Мимоволі починаєш поважати такого автора, розсудливого і турботливого, справжнього професіонала, який знає ціну своїм чорно-білим духовним нащадкам.