Мілорад Павич був письменником більше 200 років. Хоча жив всього 80. Так він сам казав в своїй автобіографії, натякаючи на літературну традицію в своїй родині. І я думаю в його словах є істина. За 80 років життя неможливо навчитися писати так як пише Павич, для цього потрібно приміряти хоча б 3-4 життів і подивитися що з цього вийде. Якщо комусь вдасться повторити письменницьке довголіття цього сербського автора, ми зможемо перевірити чи впливає літературний вік на якість творів, а поки що залишається лише відкривати наступну книгу і читати. "Остання любов в Царгороді" особлива книга. Проте сказати про що вона дуже складно. Можна тисячу разів відповідати на це запитання і так і не відповісти. Вона про переплетіння доль? Про серба в французькій наполеонівській армії і серба в австрійській армії що хочуть один одного вбити? Вона про сім'ю? Про батька який шле своєму пораненому сину через три лінії фронту знахарку, що буде зализувати тому рани і годувати його своїм молоком? Чи це книга про магію, адже вона побудована в форматі інструкції до карт таро? Всі відповіді правильні і не вірна жодна з них.
"Остання любов в Царгороді" - книга про Все. Саме так, з великої літери. Її можна читати багато разів і знаходити багато різних сенсів. Бо те, що ти прочитаєш в цій книзі, залежить не лише від того що в ній написано, а і від того яка зараз пора року, в якій позиції на небі знаходиться місяць, а ще від того чи маєш ти в жилах потрібну кров, чи дивився ти на нічне місто з гори, чи торкався рукою Сави і затоки Золотий Ріг, чи чув як сміються французькі жінки чи знаєш як дзвенить дзвін вилитий австрійським майстром. Одним словом, багато чого впливає на прочитання цієї книги. І відкриваючи її знову і знову, кожного разу знаходиш в книзі новий текст, який ти точно не читав до цього, хоча міг би заприсягнутися, що знаєш його досконально. Кажуть Мілорад Павич продав душу дияволу, за вміння так писати. Проте від одного старого в Белграді я чув, що диявол не взяв цю душу, бо вона не вміщалася в пеклі. Тож йому довелося відпустити Павича і він досі блукає між світами, час від часу вселяючись в якогось прозаїка, який раптом видає геніальний роман і думає, що то натхнення прийшло до нього так неочікувано. Так один серб обманув диявола і за це сатана пообіцяв помститися усій Сербії. З тих то пір ця країна така нещаслива. Бо за одного великого письменника тепер страждає весь народ. Але, хіба заради хорошої літератури не варто страждати?
Тож я закликаю усіх, кому не байдужий біль інших, читайте книги Мілорада Павича. В них зібрано стільки сенсів, що вам вистачить, аби на цих сенсах доїхати з Києва в Белград, а потім і в Царгород хоча його вже давно немає на карті. І якщо там, в Царгороді вас зустріне остання любов - стережіться, бо як каже Мілорад Павич:
"Кожна велика любов - свого роду покарання"Зумієте вберегти себе, зумієте повернутися назад з цієї дивної, але захопливої подорожі сторінками книг Павича - що ж честь вам і хвала, значить ви дійсно вмієте читати.
Немає коментарів:
Дописати коментар