Одна з моїх найулюбленіших локацій, із тих, в які уже ніколи не потрапиш - це київський велотрек до реконструкції. Я любив приходити туди влітку, після якогось спекотного дня, увечері, коли нагрітий за день бетон починає вистигати. Мене знали охоронці парковки, що притулилася до треку і без проблем пропускали. В одній руці прохолодна долоня якоїсь дівчинки, в іншій пляшка вина. Ми лягали на роздовбаний бетон велотреку саме в місці повороту, де покриття треку до горизонту мало не під кутом 45 градусів. Лягали так, що будь-який необережний рух і ми б сповзли вниз, і говорили про таке, що будь-яке необережне слово і усе б закінчилося. Я розказував їй про будинок Роліту, про меморіальні таблички на ньому, що там жив Олесь Гончар, а в парку біля велотреку він любив сидіти на лавочці. Але більше так не буде. Велотрек реконструювали, тепер там ганяють велосипедисти, вночі в парку біля нього обіймаються парочки, хтось п'є пиво, хтось свариться. Те місце втратило свою загадковість, шарм забороненого і недосяжного. І тільки пам'ятник Гончару так само сидить на камені з капелюхом в руці. Він не втратив нічого. Чи все ж таки втратив?
Я не великий прихильний української літератури радянського періоду. Всі ці підстаркуваті "співці трудового народу" викликають у мене лише бажання видряпати собі очі. Жалюгідні пристосуванці, які проміняли свій талант на подачки від влади і в оплату за путівки в вошиві совєцькі санаторії писали свої "партієведичні" вірші чи отримували сталінські премії, на мою думку не заслуговують на таке високе місце в українській літературі, яке вони займають. Вся ця романтика доменних печей, металургічних заводів і хліборобської ниви, все це нафталінове лайно яке плахи нам в рота в школі в якості української літератури, це плід їхньої праці, усіх цих Тичин, Малишків, Сосюр і як виявилося Гончара.
Зазвичай коли хтось цитує щось із роману "Собор" то це загальновідома фраза: "Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." Власне цитата і справді хороша, біда лиш в тому, що окрім неї в романі більше нічого вартісного немає. Все інше в книзі це або радянська пропаганда: щасливе і багате життя трударів, розповіді про те які круті металурги і як вони своєю працею все здобули, або намагання переінакшити українську історію: намагання знеславити Махна і перетворити запорозьких козаків у кристалізовану шароварщину. Навіть персонажі в Гончара плоскі і однобокі. Якщо студент Баглай персонаж позитивний, то він і робітник і спортсмен і інтеграли вирішує і веслуванням займається і фільтри на заводи будує і дівчині вірші Лорки читає. Ну прямо супермен. Не чоловік, а кремінь! Скала! І справді, наче шматок скелі він, протягом роману він ніяк не міняється, не росте, не розвивається. Він просто стоїть в центрі книги, ця "нова радянська людина". Мертвий стоїть. Навіть "любов" його до дівчини Олени якась картонна, неправдоподібна. Та і сама дівчинка - уособлення відмороженості. Безголова, безтолкова, тицяється в цьому романі і тут і там, ніде їй не знаходиться місця. А все тому що несправжня вона. Не буває таких людей, тому і місця в книзі їй порядного не знаходиться.
Кажуть що "Собор" роман філософський. Якщо так, то вся філософія його вміщається он у тій цитаті про яку я вище писав. Я ж скажу що цей роман сповідь шизофреніка. Людини з роздвоєнням особистості, в якій одночасно живе українець і комуніст, людини, що намагається перебороти в своєму серці розкол, виправдати себе за служіння чужій владі, продовжуючи від цеї влади брати подачки. Але це не проблема одного лише Гончара, це проблема всого їхнього покоління письменників. І за це вони мені і не подобаються.
Немає коментарів:
Дописати коментар