Інколи буває таке, ти ніби і не збирався зовсім читати цю книгу, про автора чув якось «дотично» і взагалі вважав його книги чимось на кшталт «скількисьтам відтінків якогосьтам» (геть не уявляю звідки у мене це враження взялося). А потім чуєш як про цього автора говорять двоє людей в метро, автоматично і підсвідомо ставиш в голові своєрідну відмітку, а через якийсь час твоя подруга в розмові про взагалі іншу людину плутає прізвище і вперто Фаулера називає Фаулзом, і так натхненно вона це робить, що вимащує тобі весь мозок цим автором і ти вже думаєш, а може і почитати, якщо вже Всесвіт так сильно мене підштовхує. І читаєш. І це виявляється чудова книга.
Якщо відверто – важко, було дуже непросто читати цей роман Джона Фаулза. Адже він наповнений великою кількістю різноманітних алюзій на англійську класику і античні твори, і якщо з другими я ще трохи знайомий, то шкільні уроки, де вивчали перші, я відверто прогулював. Оця відсутність «літературної підготовки» і загальна моя плебейськість багато в чому сповільнювали читання, роман не вдалося «ковтнути», як я люблю це робити, але тим не менш, він добряче мене зачепив. Проблема вибору, яка мені завжди подобалася, ще з підліткових років, трансформувалася в мені з простих «бути добрим чи злим» навіяних фантастикою, через «злі не такі вже і злі» з добрячим таким булгаківським запахом, до теперішнього фаулзівського «Волхву». А тепер це не просто, якась міфічна проблема вибору, тепер вона сидить переді мною і, діловито відсунувши вбік прочитаний роман пана Джона, розливає по склянках вино.
Я впевнений, що ця книга трапилася мені надзвичайно вчасно, так само як впевнений, що мені ще доведеться зрозуміти і осмислити багато чого з прочитаного. Це не твір, що ковзає, не лишаючи сліду, це велетенська сокира, яку автор з розмаху всадив мені в голову. Так, ходити з нею не дуже зручно, але тільки так розумієш, що можливо ти робиш щось не так, якщо є бажаючі розкроїти тобі череп. Це текст про пошук себе, але не узагальнююче-повчальний як більшість, а незрозумілий як саме життя. Це текст про любов, але не про ту вихолощену відчуттєво-страждальну пародію, яку прийнято називати любовкою, а про щось більш незбагненне. Стільки перекручених історій, стільки натяків, недомовок, як в цьому романі, я вже давно не зустрічав. Але попри це, за останній час, це роман з якого я насмикав найбільшу кількість цитат, а це щось та й значить. Цитати змушують задуматися, вони гострі, інтригуючі, багатозначні… але всі вони ніщо у порівнянні з одним шматком тексту, який вразив мене до глибини душі, тож приведу його повністю (виділення жирним текстом з підкресленням - мої):
– Объект эксперимента относится к хорошо изученной категории интровертовнедоинтеллектуалов. Полностью отвечая нашим требованиям, структура его личности в целом не представляет значительного научного интереса. Определяющий принцип социального поведения негативный: навыки общежития никак не выражены. Истоки подобной установки лежат в эдиповом комплексе объекта, претерпевшем лишь частичную деструкцию. Наблюдаются характерные симптомы боязни авторитета в сочетании с неуважением к нему, особенно к авторитету в его мужских проявлениях, и традиционно сопутствующий синдром амбивалентного отношения к женщине, при котором она рассматривается и в качестве предмета вожделения, и в качестве агента неверности, то есть помогает объекту оправдывать собственную мстительность и собственные измены.Мда… що тут ще скажеш….
[…]
Его метод обольщения основан на навязчивой гипертрофии собственных одиночества и невезучести – по сути, речь идет о ролевой структуре «заблудившийся ребенок». Таким образом, объект апеллирует к подавленным материнским инстинктам своих жертв, на каковых инстинктах и принимается паразитировать с псевдоинцестуальной жестокостью, свойственной его психологическому типу. Объект, как и подавляющее большинство людей, идентифицирует бога с фигурой отца, яростно отрицая самое веру в бога.
Из чистого карьеризма он постоянно инспирирует вокруг себя ситуацию полного одиночества. Доминантную, травму отлучения сублимирует, притворяясь бунтарем и аутсайдером. В поисках изоляции подсознательно ориентирован на оправдание своей жестокости к женщинам и неприязни к сообществам, чьи конституирующие правила противоречат мощному импульсу самоудовлетворения, определяющему поведение объекта.
[…]
Подытожим: в поведенческом плане объект – жертва неверно осмысленного рефлекса непреодолимых препятствий. В любой обстановке он выделяет прежде всего факторы,позволяющие ощутить себя одиноким, оправдать свою неприязнь к значимым социальным связям и обязанностям, а следовательно, и свою регрессию на инфантильный этап вытесненного аутоэротизма. В настоящее время эта аутистская регрессия бытует в вышеупомянутой форме любовных интрижек. Несмотря на то, что все попытки объекта разрядить конфликт эстетическим путем потерпели полную неудачу, можно прогнозировать и дальнейшие попытки подобного рода, а также формирование стандартной для этой категории лиц манеры поведения в культурном пространстве: непомерное преклонение перед авангардистским иконоборчеством, пренебрежение традицией, маниакальные вспышки братской любви к товарищам по бунтарству и нонконформизму, густо перемежающиеся припадками депрессии и самобичевания, омрачающими творческую и личную жизнь.
[…]
И неудивительно, что на склоне лет многие падшие бунтари, бунтари, обернувшиеся разумными трутнями, жадно усваивающими новейшие философские веяния, натягивают на себя маску циника, изпод которой выглядывает убеждение – как правило, паранойяльное, – что мир надругался над их лучшими чувствами».
