Роберт Гайнлайн - "Чужинець на чужій землі"

Почав читання: 29.04.2019 Закінчив читання: 14.05.2019

Якщо б мене попросили порадити книгу, схожу на "Чужинець на чужій землі", то я б певно порекомендував людині почитати "Так казав Заратустра" Фрідріха Ніцше. Це багато в чому схожі книги, що описують однакові філософські концепції. Тож читачу не варто обманюватися нібито фантастичністю твору Роберта Гайнлайна, адже фантастики там насправді дуже мало. Вона є лише чимось накшталт фундаменту, основою, яка дозволяє збудувати книгу на зрозумілому читачеві підґрунті. Метафорично ця книга нагадує мені перевернуту піраміду, що стоїть на землі своєю гострою вершиною. Аби зрозуміти суть цієї книги, ти маєш підійматися вверх поверх за поверхом. Але робити це стає щораз важче, мало того, що піраміда розширюється, та ще і кожен новий поверх являє собою ще більш складний і заплутаний лабіринт. Більшість книг читаються інакше: спочатку ти не розумієш геть нічого, але якщо знаходиш в собі сили не кинути книгу, то з часом тобі відкривається задум автора і читання приносить все більше і більше розуміння. У випадку ж з книгою "Чужинець на чужій землі" все відбувається діаметрально протилежно. Якщо спочатку тобі все видається чітким і зрозумілим, інколи аж настільки зрозумілим, що тобі стає нецікаво, то з часом сюжет лише заплутується, що ти уже і сам не розумієш про що власне читаєш.
Здавалося б це книга про людину-з-Марсу, що потрапляє в зовсім незвичне земне середовище. І хоча "марсіанин" теж є людиною, нащадком перших колоністів, але марсіанське виховання так його змінило, що стає неясно що простіше: адаптуватися до нових земних умов чи повернутися на Марс. Проте непомітно книга трансформується і видається, що вона насправді розказує про моральне питання "що робить нас людьми?" про "квінтесенцію людяності". З наївністю дорослої дитини, чистого, не забрудненого людською мораллю чоловіка людина-з-Марсу, а за нею і всі читачі, задається питаннями людського буття. Навіщо люди брешуть? Що є віра? Що є любов? Чому існує насилля? Чому не можна (чи можна?) їсти інших людей? Чи можлива полігамія? І врешті яка головна ознака людини. Роберт Гайнлайн на це питання відповідає вустами свого персонажа і робить це дуже елегантно: стверджує що саме вміння сміятися, аби приховати біль, робить з нас людей.
Здавалося б от тут книга мала б і закінчитися, але ж ні, далі ще є текст, який ставить нові питання перед читачем. Питання моралі, ці найважливіші питання, якими можуть задаватися людські створіння, починають блякнути і починається найскладніша для розуміння частина книги. Людина-з-Марсу виходить поза рамки людського, починає досліджувати нові сенси, незбагненні для оточуючих. Власне в цій частині книги і є найбільше схожості з Ніцше. Як в складності сприйняття, так і в певному підході до викладу ідей. Хоча Гайнлайн не каже цього прямо, але як на мене, в цей момент історія людини-з-Марсу остаточно перетворюється на філософську концепцію надлюдини. Як відомо надлюдиною може стати тільки той, хто вийшов поза межі людського. Хто може більше вийти поза межі людського, окрім людини що народилася на іншій планеті і виховалася в іншій, нелюдській культурі. Проте завдання надлюдини "підняти" до свого рівня інших людей, тобто навчити інших, показати їм світло істини. Чи не цим власне займається головний герой книги на останніх сторінках? Саме цим.
Тому думаю Роберт Гайнлайн написав іншу версію "Так казав Заратустра", більш осучаснену, доступнішу для людей нашого покоління хоча від цього вона звісно не стає більш простою для розуміння. Для усвідомлення цього тексту доведеться подолати власну обмеженість, зашореність власного розуму. Доведеться вийти за рамки людської моралі, скинути з себе кайдани нав'язаних істин, правил поведінки, облудливих ідей. Зробити це не так і просто, але для надлюдини немає нічого неможливого ;)

Роберт Гайнлайн – «Зоряний десант»

Почав читання: 25.01.2019 Закінчив читання: 30.01.2019

Фантастика - це не просто розважальна література, яку читаєш аби відволіктися від сірої буденності за вікном і в серці. Це ще й важливі міркування про природу речей, які автор подає у вигляді вигаданої історії, яка має стільки алюзій на нашу реальність. Часто здається - ця історія не менш реальна за те, що відбувається в житті. Книга "Зоряний десант" Роберта Гайнлайна якраз до таких і відноситься. Здавалося б стандартна розповідь про життя в майбутньому: земляни об'єдналися в Земну Федерацію і воюють з інопланетянами, застосовуючи підрозділи "мобільної піхоти" - десантників, які можуть виконати будь-яку задачу в будь-якій точці галактики. Проте це зовсім не так. "Зоряний десант" зовсім про інше. Вона про відповідальність за благо своєї країни, вона про політичний устрій, який мав би бути більш правильним, аніж він є зараз.
Колись давно я читав книгу політолога і філософа Френсіса Фукуями "Кінець історії та остання людина", в якій той висував думку, що ліберальна демократія - це найвища цінність нашого суспільства, надбання всього людства. І що цей політичний устрій так чи інакше розповсюдиться по всій планеті, що після нього настане "кінець історії", бо більше змін устрою не буде, адже ліберальна демократія - найкраща. Можливо, думка Фукуями має право на життя, проте Гайнлайн опонує їй.
Не дивуйтеся, що я порівнюю політичний, філософський трактат Фукуями з фантастичним романом Гайнлайна, в цій книзі філософії більше, ніж фантастики. Автор описує світ, в якому наші нащадки після серії земних, міжусобних конфліктів змогли створити єдину земну державу, при цьому, урізавши виборчі права. Право вибирати й бути вибраним не надається людині за правом народження (як це зараз працює в нашому світі), а лише після виконання певних умов - у випадку світу описаному в "Зоряному десанті", це відбувається після служби у війську. Себто хочеш керувати країною, хочеш стати повним громадянином - іди й відслужи необхідний строк. Причину такого обмеження прав герої Гайнлайна пояснюють так:

"При нашей политической системе каждый голосующий и каждый государственный чиновник — это человек, который тяжелой добровольной службой доказал, что интересы группы, коллектива он ставит выше интересов собственных. Это чрезвычайно важное отличие. Человек может быть не таким уж умным, мудрым, он может ошибаться. Но в целом его деятельность будет во сто крат полезнее для общества, чем деятельность любого класса или правителя в прошлом"

Нам теперішнім може здатися, що така позиція є занадто авторитарною, що вона веде до зникнення свободи, до обмеження прав і в кінцевому варіанті до диктатури військової хунти. Що ж, це теж позиція, думаю можна довго дискутувати на тему чи повинні люди мати право голосу на основі місця народження. Але навіть у нас останнім часом ходять розмови про те, що на виборах потрібно вводити певний ценз: майновий, віковий, етнічний, інтелектуальний.
Я і сам вважаю, що інтелектуальний ценз потрібний. Хочеш голосувати - склади іспити на отримання статусу повного громадянина, а потім повторно - перед кожними виборами. Щодо обмеження прав деяких людей теж переживати не варто. Досить лише згадати, що на батьківщині демократії в Давній Греції виборче право належало далеко не усім, а позбутися його було дуже і дуже просто за деякі проступки.
Також думаю не варто боятися втрати свободи в результати таких обмежень, адже як каже той таки Гайнлайн:

"Свобода никогда не была неотъемлемым правом, ее регулярно приходится покупать ценой крови патриотов, или же она исчезает. Из всех так называемых прав человека свобода — самая дорогая, и цена на нее не упадет никогда. И уж даром она вообще не дается."

За свободу треба боротися, слабкодухі її не заслуговують, її тягаря вони не винесуть. Думаю це і є основним лейтмотивом книги "Зоряний десант". А ми живемо в такий час, коли багатьом з нас треба задуматися, може прийшов час втілити ідеї Гайнлайна в життя?

Роберт Гайнлайн - "Двері в літо"

Почав читання 15.04.2016р. - Закінчив читання 19.04.2016р.

Зазвичай я сам добираю книги які буду читати, але часом трапляють такі книги (чи скоріше такі люди, що радять правильні книги) які просто неможливо оминути. Якось так випадково трапилося, що в дитинстві, в час коли я найбільше захоплювався фантастикою, я не читав Гайнлайна одного з «великої трійки». Виправляюся і надолужую, хай вже пробачить мені автор, що роблю це так пізно.
Якщо відверто, я б не відносив цю книгу до фантастичних книг. Ні звісно, в ній є всі ознаки фантастики і «кріокамери» для заморожування людей і переміження в часі і купа роботів. Але як на мене суть цієї книги у іншому. Гайнлайн дає дуже гарний меседж – як треба ставитися до власної роботи і творчості, як на мене, те що він пропонує це ідеальна модель. Роби те що любиш, роби якнайкраще, вдосконалюйся до непристойності, не цінуй гроші, а цінуй винаходи. Усе інше дрібниці. А ще люби котів, бо це дуже важливо :) Стиль письма Роберта Гайнлайна це саме те, чого не вистачає сучасній фантастиці, де найголовнішою рисою твору є наявність «фантастичних ознак» польотів в космос, винаходів з майбутнього, читанян думок чи драконів. Натомість якщо б героїв Роберта Гайнлайна перенести в інший часовий період, забрати в них всі «технології майбутнього» як цукерки в дітей і змусити жити в світі, де діють справжні, а не фантастичні закони, то все рівно книга залишиться цікавою і корисною для читача. А якщо це ж зробити з сучасними письменниками – лишиться хіба порожня палітурка, чи може зрідка, кілька сухих діалогів. Так, «Двері в літо» книга дещо наївна, але вона позитивно-наївна, від того як герою «випадково щастить» хочеться посміхатися, а не злитися. А від стосунків героя з його другом-котом віє такою ніжністю і відданістю, що і між закоханими не часто таку зустрінеш. Тому книга однозначно заслуговує того, аби бути прочитаною, а та, хто мені її порадила, однозначно заслуговує мого безмежного «дякую»!