Володимир Лис – «Століття Якова»

 

Почав читання: 23.04.2012р. Закінчив читання:26.04.2012р.

Книги бувають різні. Книги, вони ж насправді як жінки. Якісь можна прочитати за кілька днів, до якихось треба повертатися все життя. Якісь книги гарніші восени, а якісь кращі стають коли випадає перший сніг. Але і книги і жінок можна міряти тільки одним мірилом – емоціями які вони викликають.

Буває таке знаєте, любов з першого погляду, чи то не любов навіть, бо хіба можна любити не знаючи, а скоріше впевненість в тому, що ця книга стане для тебе важливою. Що буде в ній щось таке що не відпустить, не дозволить забути її як тільки прочитаєш. Так сталося і з романом «Століття Якова», випадкова зустріч в он-лайн бібліотеці і любов.

Важко сказати так одразу, за що ти любиш жінку. Так само важко сказати чим подобається книга. В обох випадках я відповів би «У ній є все. Сказане чи подумане мною, усе що було є і буде». «Століття Якова» історія про чоловіка який не боявся щиро кохати своїх жінок. Кохати без сопливості і сучасного лоску, кохати їх по-українськи, тихо і впевнено, щодня потроху, без театральних ефектів, щиро і постійно. А ще це історія про те як треба старіти, як приймати старість і що з нею робити. Як і кожна хороша книга, роман Володимира Лиса ніби про одну людину, про одну епоху, про один народ, а насправді про все на світі. Книга про простих людей і їхнє бачення того дивного 20-го століття яке нам зовсім інакшим видається з підручників історії. Насправді це історична книга у більшій мірі, ніж всі інші прочитані мною історичні книги до цього часу. Бо вона відособлена від політичних, національних чи соціальних вподобань. «Століття Якова» - це людиноцентричний роман, де бути людиною вище за соціальні чи релігійні переконання.

Правильно сказано в передмові до роману, що такі тексти з‘являються в світі не часто. Це не просто чергова книга, не тільки історія на тему. Це підсумок. Риска під межею століть, під одним життям, під цілою епохою. Такий роман непросто написати, але після такого твору можна і вмирати. Думаєте я побажав автору чогось поганого? Аж ніяк! Адже, як показує закінчення роману «Століття Якова», вмирати це не перестати дихати чи ходити, вмирати - це коли ти виконав свою місію. А після того буде спокій.

Скачати книгу

Михайло Колодзінський – «Українська військова доктрина»

Почав читання: 20.04.2012р. Закінчив читання:21.04.2012р.

Інколи, мої мілітаристичні і дещо імперські погляди підпадають під запеклу критику з боку більш ліберальних панів. Мені завжди важко було відстоювати такі погляди, так як вони відчувалися скоріше інтуїтивно, і часто брало правильних слів і доцільних посилань на історичні джерела. Все це змінилося після прочитання невеликого проте дуже влучного політично-історичного нарису Михайла Колодзінського. Мене дуже здивувала схожість його ідей з моїми власними, ця дивна суміш романтичного націоналізму з радикальною українсько-слов‘янською імперскістю.

В нарисі Колодзінського я зустрів найкраще на мій погляд означення націоналізму:

Ми, націоналісти, - ідеалісти, а тим самим відкидаємо матеріалістичне розуміння життя. У світі деє не матерія, але дух. Все має своє призначення і свою місію, і не нам збагнути, чому це так є. Це, зрештою, зайве, бо тоді життя втратило б свою романтику. Ця вічна непевність, туга за чимось великим, це брак будь-яких границь у поступі культури, це ті ірраціональні сили, що надають смисл життю одиниці, а теж і життю сильних народів.

І поруч з цією ідеалістичністю в сприйнятті нашої ролі, в Михайла Колодзінського є жорсткі мілітаристичні теорії, які він не бере нізвідки, а виводить з нашого історичного досвіду і нашого покликання:

Схід Європи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди. Це є кровне наслідство старого українського меча, й воно буде відзиватися в нас вічно, де б ми не були і що б ми не робили.

Звісно, з точки зору сучасних лібералів і демократів такі слова страшний фашизм, за який треба нещадно карати. Але якщо відкинути нездоровий гуманізм і недоречний космополітизм то можна роздивитися що ідеї Колодзінського це саме та мета, саме та національна ідея якої нам дуже не вистачає.

У 1935-37 роках, коли автор писав цей текст, він вже передбачав велику Війну і намагався вказати нам наше місце в ній:

Ми хочемо виграти війну, велику і жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Європи

Диво, дивне,  нація яка не має власної держави, хоче не тільки отримати незалежність, але і стати володарем цілого регіону. Та з іншого боку, хто зна як все могло б повернутися. Колодзінський передбачав зіткнення німця з москалем і бачив що тут час і місце де ми можемо взяти своє. Так, я розумію що це може прозвучати дещо жорстоко, але час ще не втрачено. Напруження останніх років нагадує мені ситуацію 1930-х, то може і ідеї Колодзінського стануть нам доречними? Ні я не закликаю розв’язувати світову війну… Хоча…

Мілорад Павич – «Демаскин»

Почав читання: 06.04.2012р. Закінчив читання:09.04.2012р.

Сербія це мій ідеальний світ. Там обов‘язково має бути гарно і затишно, дівчата мають бути гарні, а чоловіки приємні у спілкуванні. Сербія це мій власний романтичний образ України. Напевно саме тому книги сербських письменників діють на мене наче пляшка дорогого віскі на затятого алкоголіка.

Це моя перша книга Мілорада Павича, і вона була як знайомство з дівчиною про яку тобі говорили багато хорошого. Видно що то правда, видно що вона розумна і симпатична, і ти мусиш бачитися з нею частіше аби краще зрозуміти. Так само і «Демаскин» Павича, він як книга-двері, ти відчиняєш її, стоїш на порозі і бачиш приємних господарів, відчуваєш гарний запах з кухні і хочеш зайти в цей будинок.

Приємно здивувала форма викладу, деякі розділи можна було читати в довільному порядку. І автор потурбувався про свого читача, відобразивши зміст у вигляді схеми. Відверто кажучи Павич перший автор в якого я зустрічаю таку батьківську турботу про свої тексти. Його задача не просто випустити текст на волю, він переймається аби написана проза знайшла своє місце в житті. Це прямо протилежно думці більшості авторів яку прозоро змалював Юрко Позаяк в одному із своїх віршів:

Та в голові вже зріє дата
І раптом настає пора,
І клишоногі віршенята
Чкуряють з-під мого пера.
Чкуряйте з Богом, любі діти,
Мої маленькі пердуни,
Я ж буду плакать і радіти
Й в кав"ярні протирать щтани.

Але ні, Мілорад Павич зовсім не такий. Він будує свій текст, виховує його, не дає його образити, це як батьківська настанова дочці яких читачів чоловіків вибирати в житті. Мимоволі починаєш поважати такого автора, розсудливого і турботливого, справжнього професіонала, який знає ціну своїм чорно-білим духовним нащадкам.

Ірвін Велш – «Trainspotting»

Почав читання: 27.03.2012р. Закінчив читання:06.04.2012р.

Деякі народи як деякі люди дуже схожі між собою. Схожі не якимись псевдо-братськими зв’язками, не спільним історичним минулим, не якоюсь метою. Просто ці народи добре розуміли б одне одного якби спілкувалися. Можна проводити тисячі паралелей шукати спів падіння або їх не бачити впритул. Але факт для мене лишається очевидним, «Трейнспоттінг» Ірвіна Велша багато в чому перекликається з «Пациками» Анатолія Дністрового. Таке ж реалістичне змалювання шотландсько-українського дна, ті ж проблеми з наркотиками, те ж бажання вирватися з Тернополя-Лейта і втекти кудись де буде краще життя, гарніші дівчата, більше грошей і дешевший алкоголь. Як і книги Дністрового, цей роман Велша можна сприймати так як «євангеліє від героїну» (саме так написано в анотації) і для більшості цього поверхневого визначення цілком достатньо. Їм вистачає прочитати книгу і тихо радіти, що вони живуть краще, що їх синочок чи донечка не водяться з цими «покидьками і наркоманами». Але як на мене книга Ірвіна Велша то дещо більше ніж опис проблем з наркотою. Переклад дуже втратив від того що була неправильно переведена назва (в рос. перекладі вона звучить «На игле»), насправді це роман про старі вокзали які нікому непотрібні, про поїзди на які ніхто не хоче дивитися, про людей які заважають усім на світі. Це крик людей,що намагаються сказати про своє існування, довести що вони ще живі, але вже вмирають, що не можна закривати очі на незручні речі. Це стогін міст які не мають майбутнього, це плач пустих вулиць і сморід вагонів третього класу в яких немає пасажирів.

Це як Шотландія без середньовічних замків і звуків волинки, це Україна без шароварів і вареників, це те що ми маємо насправді, в сухому залишку.  Це реальність без прикрас і невиправданого оптимізму.  Це правда.