Мілорад Павич - "Ящик для письменных принадлежностей"

Почав читання: 23.12.2014 р. Закінчив читання: 29.12.2014 р.
Знаєте, що таке «божественність»? Це уміння з нічого робити щось, це творчий акт, момент, коли ти «нізвідки» дістаєш «щось». Для письменника така божественність – чи не найголовніша мета в житті, адже писати, це не просто наносити чорнило на папір, це творити. І як на мене, Мілорад Павич в питаннях творіння – досягнув рівня Бога. У жодного іншого автора, я не зустрічав такого чаруючого вміння з простих речей створювати книги як в Павича. От узяти наприклад «Ящик для письменных принадлежностей», автор всього лише описав куплений ним ящик, а з цього вийшла чудова книга, неймовірний приклад магічного релізму. Але, що мені найбільше подобається в книгах Павича, так це певна багатошаровість його творів. Тут і ніби то містична любовна історія про хлопця-сдудента, який ходить займатися математикою до дівчини, але ніколи не здає іспити і виявляється, він займався з нею протягом років лиш тому, що він був страшенно бідний і це була єдина можливість поїсти гарячого, адже дівчина завжди його годувала.

«То, что имеет силу для сантиметров имеет силу и для единиц, в которых когда-то измерялось количество души или любви»

На цю, ніби просту історію нашаровується історія війни в Сербії, коли цей же ж хлопець воює і змушений забувати мови, забувати рідних, забувати самого себе і все що його пов’язує з собою колишнім ім’я тієї дівчини, що вони разом вчили математику, яке він записав на воді, аби не забути.

«Не смотря на то, что каждому суждено умереть, далеко не каждому суждено родиться. Самые лучшие остаются нарожденными»

Ну от воно! Виявляється що книга Павича, це текст про війну і про те, як вона міняє людину, змушуючи забувати про все те людяне що людина мала колись, про юнацькі любові, переживання, прагнення і врешті решт, війна стирає навіть і патріотичні почуття. Але ж ні, Павич іде ще далі і десь за межею балканської містики і любовної історії оцих двох персонажів розкривається ще один шар розповіді:

«Вода издала такой звук, будто она лакает, пьет. Потом пучина внятно произнесла мое тайное имя, которое стегнуло меня, как запах огня. Вода сказала:
- Европа.
- А твое имя? - испуганно спросила я Тимофея. Он сдвинул с места другой камень и прошептал:
Одно око водяное, Одно око огненное - Лопнуло водяное И угасло огненное... Вода отозвалась и на это. Она составляла слово. Это было совсем ясно слышно. Она пыталась выговорить имя. Его тайное имя.
- Балканы, - сказала вода.»

В цю секунду розумієш, що вся та книга яку ти прочитав не була казковою історією любові, це була чистої вони геополітика.

Артемій Троіцький – «Back to the USSR»

Почав читання: 01.12.2014р. Закінчив читання:09.12.2014р.

З рокерів виростають розумні люди, завжди доводив я оточуючим, ніби виправдовуючись за свій зовнішній вигляд: за волосся по плечі, косуху і футболку з якимось монстром. Так, ми бунтуємо, ми не погоджуємося, робимо все навпаки і ламаємо уставлені норми і правила. Але це здоровий людський нігілізм, який потрібен кожному суспільству. В часи срср з таким культурним явищем як «рок-музика» боролися, а тепер погляньмо де зараз союз, а де рок.

Що цікаво, Артемій Троїцький в своїй книзі спогадів про радянську рок-музику говорить саме про це і майже моїми словами. Звісно на перший погляд, може видатися, що в книзі лише занотовані ключові події, фестивалі, виступи гуртів, дати їх створення чи розпаду. Але якщо копнути трохи глибше, то одразу стає зрозуміло, що це хроніка культурного спротиву, життєпис рок-революціонерів тих часів.

Пам’ятаю, як в роки моєї «буремної молодості» я дописував для одного підпільного видання, а точніше інформаційного самвидавного листка, і одна з статей, що я написав називалася пафосно і зі смаком: «Звідки пішов рок», або «В усьому винувата Велика Французька Революція» В цій статті я з властивою мені наївністю і без письменницького таланту, намагався пояснити, що феномен рок-музики спричинився до ідеї революційної зміни суспільства чи не менше за ВФР. Артемій Троїцький на відміну від мене, письменницький талант має, тому його книга і читається легко і просто. Вона дає можливість поринути в другу половину минулого століття, відчути чим жили молоді революціонери того часу. Беззаперечно книга варта до прочитання!

Ернст Юнгер – «В сталевих грозах»

Почав читання: 05.11.2014р. Закінчив читання:27.11.2014

Читаючи історичні книги, а точніше саме мемуари учасників війн, не можна не помітити одну доволі цікаву закономірність. Чим нижчий ранг у оповідача, тим більш помітна відстороненість в описі війни. Для лейтенанта Ернста Юнгера війна видається простою і закономірною, перемежованою відпочинками, атаками і сидінням в окопах. Так він описує жахи війни, розірвані тіла, вивернути кишки, смерті і важкі поранення. Але робить він це так буденно, просто…. так, гинуть друзі, бойові товариші, так він сам може буть-якого моменту отримати свою кулю, що притисне до землі і не відпустить. Але Юнгера це не лякає. Для порівняння кілька років тому я читав мемуари начальника генштабу Німеччини тих часів - генерала Людендорфа. От там було купа пафосу і моралізаторства, кожен розділ  в спогадах Людендорфа був наповнений дивною мілітарною патетикою на кшталт «наші героїчні солдати» чи «в надзвичайно складних боях»… Натомість Юнгер пише просто і чесно, він не ставить собі на меті описати жахіття війни, хоча і показує своє ставлення до цього жахіття.

Дещо відсторонено пан Ернст описує свій щоденний побут, а також своїх солдатів, якими йому доводиться командувати. Він з жалем констатує смерть друзів, але не робить з цього трагедії, не проклинає командування чи політиків які призвели до війни. Він сам вже давно готовий до смерті, він знає на що йшов і розуміється на своїй справі, єдиній справі кожного солдата – вижити. Оця тема виживання, прослідковується у всій книзі, перемога лише приємний бонус, головне тут виживання. Це і є та різниця, та розмежувальна лінія яка відділяє нас, «диванних вояків», що кричать «перемога за будь-яку ціну!», від справжніх солдат, які знають ціну життю.

Петро Кропоткін – «Хлеб и Воля»

Почав читання: 05.10.2014р. Закінчив читання: 05.11.2014р.

Мої літературні вподобання певно і справді виглядають дещо дивними, особливо для непідготовленої людини. Принаймні коли я комусь казав, що читаю Кропоткіна, люди дивилися на мене як на ідіота, та ще й питали якого чорта я взявся за цю книгу, переконували, що є більш достойні твори. Та все ж я лишаюся вірним своїй теорії, згідно якої усе що відбувається зараз з нами, було «запрограмовано» на зламі 19-го і 20-го століть і ми лише дограємо ті ролі, які були написані для нас тодішніми сценаристами. З цих позицій, моя зацікавленість тезами анархічного комунізму, які активно пропонував Кропоткін, цілком зрозуміла, варто розбиратися і ідеології, навіть якщо ти особисто її не підтримуєш. Звісно тодішні ідеї графа Кропоткіна, абсолютно незастосовні до сучасних реалій, а дуже багатьох речах він помилявся, робив геть невірні висновки і не міг правильно спрогнозувати майбутні події. Але попри це десь постійно поміж його словами прослизало зерно істини, така малопомітна думка «так тут він правий».

Але найбільше помилка Кропоткіна, це як на мене переоцінка людей. Особливо переоцінка тих, кого він вважав знедоленими, експлуатованим класом. Звідси і думка, що як тільки цим людям дати волю і владу, то вони одразу ж тим  і займуться, що почнуть працювати і творчо самовдосконалюватися:

«Кроме того, земледельческий труд с помощью машин стал бы скоро самым привлекательным и самым весёлым из всех видов труда. «Довольно с нас ювелирной дряни, выделываемой в Париже, довольно костюмов для кукол» скажут себе парижские рабочие. «Идём в поле — набираться там свежих сил, свежих впечатлений природы, и той «радости жизни», которую люди забыли в своих мрачных мастерских, в рабочих кварталах».

Ага, я вже бачу якихось міфічних робочих які скажуть «Ходімо в поле набиратися там свіжих сил аби працювати», скоріше вони підуть в найближчий генделик, нажруться там дешевої горілки і будуть приставати но товстих продавчинь в тих таки генделиках.  Або ось ще один приколад:

соперничая между собою для достижения наилучших результатов и при этом черпая в физическом труде — не в непосильном и чрезмерном труде — те силы, которых так часто не хватает жителям больших городов, мужчины, женщины и дети с радостью займутся полевыми работами, которые перестанут быть каторжным трудом и превратятся в удовольствие, в праздник, в обновление человеческого существа.

От єдине, що хочеться сказати, прочитавши цей уривок, це «ну-ну, подивився б я на цих «с радостью займутся полевыми работами».

Але при цьому в Кропоткіна існує дуже тонке і точне відчуття революції. Відчувається, що про це він багато думав і намагався вибудувати дійсно робочу модель революції. Проте дещо дивує його любов до експропріації, якою він пропонував виріши більшу частину проблем революціонерів. Ця наївна думка, що варто лиш забрати в багатих і роздати бідним і тут одразу як в казці життя налагодиться, всі будуть щасливі і ситі, економіка запрацює ну і звісно «мощно возрастьот процент жиров у маслі.» За таку недалекоглядність пана Кропоткіна, його ідею анархічного комунізму варто було б перейменувати в комунізм інфантильний. Проте попри всі мінуси в концепції графа Кропоткіна мені цілком зрозуміло, чому цими ідеями захопився Нестор Махно. В них не було нічого складного, революція в голові Петра Кропоткіна виглядала простою і зрозумілою. Основною ідеєю було «головне почати, а там якось воно буде». Тому проста ідея: «А потому, довольство для всех — наша цель; экспроприация — наше средство.» з не менш простою реалізацією так захопила молодого Нестора Махно. Ну це є так просто, аби зробити усіх щасливими, треба просто забрати і роздати порівну.

Зараз оглядаючись на ті часи і на ідеї які тоді панували в суспільстві, на весь цей соціалізм, комунізм і купу усіх інших течій, я розумію що вони були потрібні. Можливо не як державна ідеологія, а як ідея. Інші країни зрозуміли небезпечність таких ідеологій і не допустили комуністичних переворотів в своїх країнах, але при цьому вони частково реалізували в себе ту соціальну рівність про яку так мріяли Махно і Кропоткін. Шкода тільки, що ми самі виявилися випробувальним полігоном, на якому жорстокі і не такі розумні люди як граф Кропоткін вирішили випробувати свою ідею «раю для всі», правда рай виявився тільки для них і на наших кістках.