Почав читання: 05.11.2014р. Закінчив читання:27.11.2014
Читаючи історичні
книги, а точніше саме мемуари учасників війн, не можна не помітити одну доволі
цікаву закономірність. Чим нижчий ранг у оповідача, тим більш помітна відстороненість
в описі війни. Для лейтенанта Ернста Юнгера війна видається простою і
закономірною, перемежованою відпочинками, атаками і сидінням в окопах. Так він
описує жахи війни, розірвані тіла, вивернути кишки, смерті і важкі поранення.
Але робить він це так буденно, просто…. так, гинуть друзі, бойові товариші, так
він сам може буть-якого моменту отримати свою кулю, що притисне до землі і не
відпустить. Але Юнгера це не лякає. Для порівняння кілька років тому я читав
мемуари начальника генштабу Німеччини тих часів - генерала Людендорфа. От там
було купа пафосу і моралізаторства, кожен розділ в спогадах Людендорфа був наповнений дивною
мілітарною патетикою на кшталт «наші героїчні солдати» чи «в надзвичайно
складних боях»… Натомість Юнгер пише
просто і чесно, він не ставить собі на меті описати жахіття війни, хоча
і показує своє ставлення до цього жахіття.
Дещо відсторонено пан Ернст описує свій щоденний побут, а
також своїх солдатів, якими йому доводиться командувати. Він з жалем констатує
смерть друзів, але не робить з цього трагедії, не проклинає командування чи
політиків які призвели до війни. Він сам вже давно готовий до смерті, він знає
на що йшов і розуміється на своїй справі, єдиній справі кожного солдата –
вижити. Оця тема виживання, прослідковується у всій книзі, перемога лише
приємний бонус, головне тут виживання. Це і є та різниця, та розмежувальна
лінія яка відділяє нас, «диванних вояків», що кричать «перемога за будь-яку
ціну!», від справжніх солдат, які знають ціну життю.
Немає коментарів:
Дописати коментар